Внутрішньо фірмове фінансове планування на підприємстві

Проблему корпоративного управління в Україні можна визначити декількома словами. Перш за все це недовіра до акціонерної форми власності і неможливість залучати кошти вітчизняних та іноземних інвесторів для розвитку акціонерних товариств. Поряд з цим не можна недооцінювати значення корпоративного управління, бо воно сприяє реструктуризації підприємств, модернізації виробничих фондів, виходу на нові ринки для збуту продукції. Підприємство дістає можливість залучати капітал, а інвестори будуть упевнені в тому, що їхні права захищені, що надані ними капітали використовуються ефективно. [34, c. 98]

Зрозуміло, що розвивати  корпоративне управління та корпоративну куль-туру слід системно. У межах державної програми корпоративного управління треба забезпечити впорядкування правового поля, вжити організаційних заходів до впровадження відповідних міжнародних норм і стандартів, здійснити масове навчання тих, хто має відношення до цієї справи. Особлива роль тут належить державі як найбільшому акціонеру, за яким у процесі приватизації закріплено величезну частку корпоративних прав. Серед останніх є такі права, що закріплені за державою на період приватизації, тобто на рік-півтора, а є й такі, що, згідно із спеціальним рішенням уряду, залишатимуться за державою протягом 3-5 років. З цієї категорії налічується на сьогодні понад 150 пакетів.

Решта є проміжними, по суті, державі непотрібними, причому 90% цих проміжних корпоративних прав залишається за державою на строк, значно більший від 1 року. А ставляться до них саме як до тимчасових, тобто таких, якими нібито й перейматися не варто. Але, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Тому потрібно змінювати підхід до прав у таких АТ і не зволікаючи знайти механізм якнайшвидшого виходу держави з тих АТ, де вона почувається тимчасовим власником. У тих АТ, де держава має контрольний пакет акцій, збитки у 12 разів перевищують прибуток. Не кращим є стан управління державними корпоративними правами і в холдингових компаніях: слабко контролюється робота виконавчих органів АТ з боку держави як власника, її представники в органах управління нечітко уявляють собі свої функції, їм бракує компетенції. Управління корпоративними правами з боку держави має безсистемний, хаотичний характер. [34, c. 100]

На результатах діяльності корпоративного сектора економіки  негативно позначаються і низька кваліфікація самого менеджменту тих  підприємств, де держава присутня, непідготовленість управлінців до роботи в ринкових умовах. Основою вирішення цієї проблеми має стати прийняття Закону України “Про управління об’єктами державної власності”.

Інша проблема - законодавче  врегулювання правових відносин у корпоративному управлінні. Поза увагою законодавців залишився важливий момент – регулювання діяльності закритих акціонерних товариств. Тих двох норм, які регламентують особливості правового режиму ЗАТ (ст. 25 та 29 Закону України “Про господарські товариства”), вкрай недостатньо. Непослідовністю відзначаються норми законодавства щодо оплати акціонерними товариствами придбаних ними акцій: спостерігається обіг не повністю оплачених цінних паперів, що значно знижує їхню ліквідність. Чинне законодавство лише в загальних рисах характеризує процеси реорганізації товариств, що призводить до численних порушень прав акціонерів та кредиторів. Не вирішено питання про виплату товариством дивідендів своїм акціонерам; з метою запобігання можливим зловживанням з боку правління товариства треба унормувати форму та строки їх виплати. Крім того, існує проблема подвійного оподаткування дивідендів: перший раз – як частини прибутку товариства, другий - як частини особистого доходу. Не врегульовано забезпечення прав меншості акціонерів, не передбачено можливість здобуття пропорційного представництва в керівних органах. Кумулятивне голосування практично не застосовується. Інформація про результати діяльності товариства, як правило, недоступна для дрібних інвесторів. Трапляються факти замовчування дати скликання загальних зборів, їх порядку денного, недопущення на збори окремих акціонерів, проведення загальних зборів у місцях, недоступних для дрібних акціонерів (наприклад, за кордоном).

Законодавчого врегулювання також потребують діяльність дочірніх підприємств акціонерних товариств, порядок збільшення статутного фонду, здійснення угод, використання інсайдерської інформації посадовими особами акціонерного товариства та ін. [33, c. 234]

Ситуація, що склалася з  корпоративним управлінням в  Україні, його законодавчим урегулюванням та реальним втіленням передбачених принципів, вимагає прийняття перш за все Закону України “Про акціонерні товариства”, який має забезпечити захист прав акціонерів і кредиторів, створення сприятливого інвестиційного клімату. У проекті закону, який з 1998 р. знаходиться у Вер-ховній Раді, здійснено спробу максимально збалансувати інтереси акціонерів меншості і стратегічного інвестора. Для цього розроблено положення про за-хист прав дрібних акціонерів, про надання стратегічним інвесторам більших можливостей для проведення реструктуризації і здійснення управління товариствами. У разі прийняття цей документ значно детальніше регулюватиме час-тину питань, які тепер регулюються Законом України “Про господарські това-риства”, й охопить багато інших моментів роботи акціонерних товариств.

Таким чином, завданнями розвитку корпоративного управління в  Україні є:

- підвищення ефективності  діяльності акціонерних товариств; 

- забезпечення захисту  прав та законних інтересів  акціонерів;

- забезпечення рівного ставлення до акціонерів;

- сприяння розвитку  фондового ринку; 

- формування привабливого  інвестиційного клімату в країні  та пожвавлення інвестиційних  процесів;

- сприяння соціально-економічному  розвитку України. 

В останні роки в Україні  намітився значний прогрес у вирішенні питань управління акціонерними товариствами, захисту прав акціонерів на законодавчому рівні: Верховна Рада прийняла закон “Про інститути спільного інвесту-вання (пайові та корпоративні фонди)”; Президент України підписав Указ “Про додаткові заходи щодо розвитку фондового ринку України”; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку ухвалила Рекомендації з кращої практики корпоративного управління для акціонерних товариств України. Щоправда, опубліковані у 2003 р. принципи корпоративного управління мають в основному декларативний характер, і тому з метою розвитку корпоративних відносин, підвищення рівня надходження інвестицій в Україну необхідно прийняти ще низку законодавчих актів, удосконалити чинні закони та нормативні документи. Насамперед це стосується врегулювання тих аспектів корпоративного управління, які ще не відбиті в нормативній базі. Його ефективність, розширення можливостей залучення у вітчизняну економіку внутрішніх і зовнішніх інвестицій визначаються також наявністю дійових механізмів реалізації прав та законних інтересів інвесторів. [11, c.652 ]

Необхідною умовою вирішення цих питань мають стати розробка та прий-няття Кодексу корпоративного управління. У деяких країнах (наприклад, у Великобританії, Канаді) компанії, які бажають бути включеними до лістингу національної фондової біржі, повинні зазначати, чи виконують вони вимоги такого кодексу, пояснювати причини відхилень від тих чи інших його принципів. Існують два підходи до впровадження кодексу: він або включається в національне законодавче поле, або набирає характеру рекомендацій, виконання яких стає престижним для АТ, - адже це, по суті, звід правил і стандартів, яких має додержувати будь-яка компанія, коли вона піклується про свою репутацію, більше того, деякі компанії розробляють свої власні аналогічні кодекси.

У царині корпоративного права треба звернути увагу насамперед на таке:

- розширення сфери моніторингу дій керівництва підприємства і великих акціонерів з боку спостережних рад та дрібних акціонерів;

- посилення відповідальності за угоди, здійснювані з використанням службової інформації;

- уточнення поняття “афілійована особа”, посилення відповідальності ме-неджерів за вчинення угод, коли існує конфлікт інтересів;

- розширення вимог до розкриття інформації, підвищення відповідальності за зміст інформації, що розкривається;

- обмеження перехресного володіння акціями;

- підвищення відповідальності незалежних оцінювачів і аудиторів у разі їх обов’язкового залучення до оцінки майнових об’єктів;

- удосконалення поняття “сумлінний набувач” як підстави для визнання угод недійсними, встановлення розумного балансу між поновленням порушених прав власників і стабільністю (інтересами) підприємств;

- посилення відповідальності посадових осіб, керівників і контролюючих акціонерів за заподіяння збитків акціонерному товариству або окремим акціонерам. [14, c. 701]

Усе перелічене не означає, що закон і держава повинні  надавати абсолют-ну і беззастережну  підтримку лише дрібним акціонерам. Ідеться про доміну-вання загального принципу захисту прав власності. Заходи, що вживаються, мають бути спрямовані на створення дійового механізму контролю, який зава-див би маніпуляціям інсайдерів з активами, що можуть заподіяти шкоду як са-мому підприємству, так і іншим акціонерам, кредиторам та державі.

Існує нагальна потреба  у найсерйозніших заходах, щоб забезпечити  ефек-тивне застосування і виконання чинних законів та нормативів. На жаль, пере-важна більшість суддів (і судів у цілому) не має достатньої кваліфікації для вирішення питань корпоративних відносин.

На черзі - розробка закону про афілійованих осіб, в якому  мають бути визначені чіткі критерії, категорії найбільш очевидної підпорядкованості, порядок розкриття відповідної інформації. Доцільно розробити і прийняти спе-ціальний закон, який би чітко встановив відповідальність осіб, що володіють службовою (інсайдерською) інформацією, за вчинення угод з використанням її у своїх особистих інтересах (з одержанням незаконного прибутку) або за пере-дачу такої інформації для укладання угод третіми особами. До цього закону мають бути включені норми, що визначають коло осіб, які володіють службо-вою інформацією; норми, що встановлюють заборону на використання ними такої інформації для укладання угод і передачу її для вчинення угод третім особам; санкції і методи контролю з боку держави.

В Україні створено більш  як 34 тис. акціонерних товариств, переважна частка яких – приватизовані державні підприємства. З 1998 по 2004 р. Держкомі-сія з цінних паперів та фондового ринку зареєструвала випуск акцій на суму майже 100 млрд. грн. Проте фондовий ринок ще не став ефективним механіз-мом залучення інвестицій у реальний сектор економіки. Основними причинами цього є макроекономічна та фінансова нестабільність, значний обсяг дер-жавного регулювання економіки, низький рівень капіталізації організованого ринку і загалом незначна його частка в обігу цінних паперів, відсутність прозорості в ціноутворенні, яку може забезпечити лише фондова біржа. [23, c. 88]

Організований ринок  корпоративних акцій залишається  непривабливим для інвесторів через  відсутність ліквідності, цікавих  інструментів для інвесту-вання, недостатню кількість інституціональних інвесторів, непрозорість емі-тентів, а в цілому - через низький рівень корпоративного управління, корпора-тивної культури. Усі ці фактори значно послаблюють роль акціонерних това-риств на ринку цінних паперів, не дають змоги підприємствам залучати довгострокові інвестиції, вигравати конкурентну боротьбу за іноземний капітал, роз-раховувати на внески внутрішніх інвесторів.

Перспективи фондовий ринок  України має. Вони пов’язані з  появою емітентів, які б відповідали певному рівню лістингу, мали депозитарне обслугову-вання і позитивну кредитну історію, були публічними. Виходу компаній на пуб-лічний рівень сприятимуть скоординовані дії власників і менеджерів АТ, об’єднаних спільним розумінням стратегічних завдань. Тому слід наголосити на комплексному вирішенні проблем, що існують у сфері корпоративного управління. Треба усвідомити, що для належного регулювання корпоративних відносин замало самих лише принципів та порад. Своє слово тут має сказати закон. [13, c. 64]

         До кола нагальних завдань у цій сфері слід включити таке:

- вироблення виваженої державної політики корпоративного управління, перш за все шляхом удосконалення його нормативно-правової бази;

- удосконалення системи управління корпоративними правами держави, уніфікацію законодавчої та організаційної процедур відчуження державної власності;

- забезпечення моніторингу і створення національних методик оцінки стану корпоративного управління;

- посилення державного контролю за додержанням прав акціонерів та всіх учасників корпоративних відносин;

- чітке розмежування повноважень органів управління товариства, широкий доступ громадськості до інформації про його діяльність;

- подальше формування та розвиток інфраструктури фондового ринку, яка би відповідала світовому рівню і забезпечувала ефективний обіг цінних паперів;

- поширення міжнародних стандартів корпоративного управління у банківській системі, від якої багато в чому залежить реальний сектор економіки країни.

3.3. Підвищення ефективності корпоративного управління

Обґрунтованість прийнятих у акціонерному товаристві рішень, які мають суттєвий вплив  на стан задоволення інтересів різних груп акціонерів, у значній мірі визначається рівнем інформованості суб’єктів  корпоративних відносин про фактично існуючі та назріваючі конфлікти інтересів. Адже недостатність або неадекватність інформації призводить до прийняття рішень, що містять у собі ту чи іншу частку ризику неотримання запланованих результатів (у вигляді ступеню задоволення інтересів тієї чи іншої групи акціонерів чи конкретних заінтересованих осіб). [34, c. 103]

Відносини між  суб’єктами корпоративного управління характеризуються виникненням конфліктів інтересів різного типу. Зазначене  розмаїття форм прояву конфліктів інтересів пояснюється як особливостями систем корпоративного управління, які мають специфічні ознаки у кожній країні та на кожному підприємстві, так і складністю та багатошаровістю середовища інтересів, у якому діє кожна корпорація. Вітчизняними та зарубіжними науковцями вже здійснювалися неодноразові спроби узагальнити ці форми прояву конфліктів інтересів, систематизувати їх спільні та відмінні риси і провести типологізацію і подальшу класифікацію конфліктів інтересів.

Якщо звернутися, насамперед, до праць найвідоміших вітчизняних дослідників питань управління конфліктами інтересів в корпораціях (оскільки саме ці дослідження враховують реалії господарювання в умовах України), то на увагу, заслуговують, у першу чергу, праці А.Мендрула, З.Шершньової, В.Багацького, В.Вінник, О.Воловик та ін.