Внутрішньо фірмове фінансове планування на підприємстві

                                            Висновок

 Останнім часом тема корпоративного  управління надзвичайно популярна  у всьому світі. З кінця 1990-х  рр. термін "корпоративне управління" стає все більш популярним  і в Україні. Термін "корпорація" трактується як будь-яка виробнича (інституційна) одиниця, що створюється для виробництва товарів та послуг й організована на засадах об'єднання власності у формі товариства. Дослідження наукових робіт та публікацій з цієї тематики дозволяє сказати, що більшість економістів розглядає корпоративне управління в двох аспектах: у вузькому розумінні — корпоративне управління — це система правил і стимулів, що спонукають керівників компанії діяти в інтересах акціонерів; у широкому трактуванні — корпоративне управління — це система організаційно-економічних, правових і управлінських відносин між суб'єктами економічних відносин, інтерес яких пов'язаний з діяльністю компанії. Ефективність системи корпоративного управління визначається зовнішніми (діють в приватному секторі економіки, у сфері законодавства та ринкового регулювання) та внутрішніми (фактори підприємства) факторами, які характеризують особливості функціонування корпорацій і утворюють певну модель системи корпоративного управління. Можна виділити три основні моделі корпоративного управління: 1) англо-американську, для якої характерні велика розпорошеність акціонерного капіталу; високий рівень саморегуляції; жорстке дотримання законодавчого регулювання діяльності компаній; жорсткі вимоги до розкриття інформації корпораціями; однорівнева наглядова рада; 2) німецьку, яка характеризується концентрацією власності; законодавчим захистом інтересів службовців, корпорацій, банків і акціонерів; нижчою прозорістю; дворівневою системою органів управління; 3) японську, для якої характерні групування взаємопов’язаних компаній; концентрація власності; наявність універсальних банків; управління базується на принципі соціальної єдності. Структурна модель корпоративного управління в Україні містить розрізнені компоненти всіх традиційних моделей: відносно розпорошена власність, що характерно для аутсайдерських систем, але при неліквідному ринку цінних паперів і слабких інституційних інвесторах; явна і стала тенденція до концентрації власності і контролю, запровадження елементів перехресного володіння і формування складних корпоративних структур різного типу, що властиво інсайдерським системам, але за відсутності адекватного фінансування і ефективного моніторингу за діяльністю менеджерів з боку банківських установ. Відправною точкою розвитку сучасного акціонерного руху в Україні є ухвалений у 1991 р. Закон України «Про господарські товариства», який визнав акціонерне товариство як самостійну організаційно-правову форму діяльності і закріпив правові основи його створення та функціонування. Масового характеру цей рух набув з прийняттям Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (1992). Нарощування кількості акціонерних товариств тривало до 1997 р. і зупинилося лише із сповільненням темпів приватизації. В останні роки ця кількість починає зменшуватися з 34 тис. товариств у 2005 році до 31 тис. – на кінець 2008 року. Сьогодні переважна більшість промислових підприємств нашої країни є акціонерними товариствами. Ця організаційно-правова форма надає певні переваги стосовно засобів залучення таких необхідних українським підприємствам інвестиційних коштів для відновлення виробництва. Саме акціонерні товариства мають можливість отримання капіталовкладень шляхом випуску та розміщення додаткових емісій своїх акцій. Проте ці процеси безпосередньо залежать від уміння керувати підприємством, рівня акціонерних відносин та зацікавленості всіх власників акцій у подальшому розвитку акціонерного товариства. Нинішній стан справ з практикою корпоративного управління в Україні не можна вважати задовільним. Нагально необхідно не тільки підвищувати культуру корпоративного управління, але й правову культуру всіх суб’єктів цього процесу.