Курс лекцій по "Філософіі"

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків у загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної' спільності людей — нації. Останні живуть на певній території, мають спільну мову та історичну долю, беруть участь у єдиному культуротворчому процесі, формуванні й розвитку певного економічного укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Але найбільш сталою рисою нації вважається національний характер, який об'єднує в собі такі риси нації як: національні почуття, національну самосвідомість.

Таким чином, ми теоретично зафіксували логіко-історичну послідовність виникнення якісно своєрідних спільностей людей (рід — плем'я — народність — нація). Проте ЇЇ не слід абсолютизувати. Розвиток і зміна одних спільностей людей іншими — це складний, несинхронізований процес, внаслідок якого поряд із сучасними спільнотами, тобто націями, існують як архаїчні родоплемінні спільноти, так і народності.

Окремо треба  виділити таке поняття як народ, оскільки використовується воно в різних значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. По-друге, поняття «народ» використовують для призначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають найбільш активну й впливову в соціально-політичномзг відношенні частину населення.

Джерела та рушійні сили розвитку суспільства

Саморозвиток  суспільства означає лише ті зміни, що є результатом розгортання власних можливостей. А це означає, що джерело розвитку суспільства знаходиться в самій системі суспільства і є причиною його самопородження. Соціальна філософія прийшла до висновку, що основним джерелом розвитку суспільства виступають суспільні суперечності. Пріоритетну роль серед них відіграють суперечності власності (економічна сфера) — саме вони визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання — основне джерело розвитку і в інших сферах: соціальній, політичній та духовній. Такий соціальний процес триває від первісного до сучасного цивілізованого суспільства.

Важливою  проблемою соціальної філософії є проблема детермінантів або рушійних сил соціального процесу. В різні часи філософи вважали рушійними силами суспільства Божественний розум, ідеї, географічне середовище, потреби та інтереси, продуктивні сили, соціальні революції тощо.

Сучасна соціальна  філософія прийшла до висновку, що під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами — потребами та інтересами. Залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя виражається саме в інтересі. Зміст Інтересу визначається тим, в якій мірі соціальні умови життя забезпечують потреби людини. Якщо суспільний лад задовольняє потреби, в інтересах людини його зміцнювати і навпаки. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Усвідомлення інтересу перетворює його на головну рушійну силу діяльності людей. А матеріальний інтерес тобто відносини власності є пріоритетною причиною, яка поєднує людей у різні соціальні спільності чи роз'єднує їх. Але тут необхідно підкреслити діалектичний зв'язок рушійної сили з джерелом розвитку суспільства: причиною розвитку є не сам по собі інтерес, а суперечність між ним та неможливістю реалізувати його в даний момент.

Інтереси, потреби, мотиви та ін. існують не самі по собі, а як «переплавлені» в духовне життя кожної особистості. Тому в питанні про детермінанти суспільного розвитку необхідно включити питання про суб'єкти суспільного розвитку, одним з яких і є особистість. Саме від особистості, від її дій залежить неповторний колорит суспільного життя, саме в діях особистостей знаходить своє втілення роль народних мас, груп, інших спільнот в історії. Активна роль особистості проявляється і в сфері матеріального виробництва, і в політичній сфері, і в духовній.

Особливе  місце в соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Роль таких особистостей настільки велика та очевидна, що більшість саме в них бачить творчу силу та двигун історії. Але правильнішою є точка зору, що видатна особистість не може змінити історію в масштабі всесвітньо-історичному, зруйнувати загальну об'єктивну логіку, проте в реальній історії країн та народів вона може зробити надзвичайно багато. При цьому її роль буде своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості -- з іншого.

Переходячи  до аналізу ролі інших чинників суспільного розвитку, уточнимо поняття «суб'єкт». Оскільки мова йде про творчість в історії, неправомірно було б зводити це поняття до індивідуальності. Суб'єктом (тільки вже не індивідуальним, а соціальним) може бути і група, якщо вона являє собою деяку цілісність, яка базується на спільних інтересах. Таким чином, може бути декілька соціальних суб'єктів — від народу до людства, — а тут і класи, і соціальні прошарки, і етносоціальні спільноти, і покоління тощо.

Особливо  виділимо питання про роль народних мас в історії. У сучасній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Саме він створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме праця народу є основою існування і розвитку суспільства.

Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, яка здійснює всі глибокі соціальні перетворення. І чим глибшим є перетворення, тим більшим є обсяг маси, яка приймає участь в ньому. Але тут, правда, згадується гегелівська «іронія долі» чи відомий вислів Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте є зовсім не тим, до чого вони прагнули (згадаймо, наприклад, сталінізм як «втілення » марксизму).

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії — народ  є творцем усіх духовних цінностей. її, безумовно, треба розуміти не зовсім буквально. Переважна маса духовних цінностей (крім фольклору) створюється професіоналами, народ же у кінцевому підсумку відіграє роль своєрідного «фільтра», сприймаючи чи не сприймаючи певні твори мистецтва (які для нього ж і створюються).

Проблема типології суспільства

_Н

аявність  певних етапів як в розвитку окремих  країн, так і всієї людської історії відмічалася мислителями здавна. їх виділення було обумовлене завданнями обґрунтування проектів «ідеального суспільства», в якому були б подолані недоліки суспільства існуючого. Відповідно цього історія найчастіше розчленялась на три етапи: природний (до-суспільний) стан; суспільний стан, який не відповідав природі людини, і, нарешті, розумне або ідеальне суспільство майбутнього. Обґрунтування цих типів ми зустрічаємо все у Платона.

Основи наукової типізації суспільства заклав Г. Гегель. Він вважав, що історію роблять окремі люди, але разом з тим в ній здійснюється певна об'єктивна логіка. Гегель виділяв три типи суспільства: східний світ, античність, германський світ.

Класик сучасної соціальної філософії М.Вебер вважає, що всі чинники (фактори) суспільного розвитку рівноправні, — як матеріальні, так і різноманітні духовні. Тому всяка систематизація історії має умовний характер. Розробляючи методологію пізнання суспільства, Вебер ввів в соціологію поняття ідеальних типів, тобто мисленого конструкта, за допомогою якого можна організувати емпіричний матеріал в певну систему. Ідеальні типи, призвані задавати досліднику ракурс розгляду; вони є своєрідним ядром кристалізації фактів. В основі ідеальних типів лежи;ть не об'єктивна реальність, а суб'єктивна-система цінностей.

Закономірність, таким чином, не виводиться з історії, а вноситься в неї і залежить від цілей суб'єкта, що неминуче породжує суб'єктивістське конструювання історичного процесу.

Як бачимо, сучасна філософія не виробила¹ єдиного підходу до питання про періодизацію суспільства. Навіть в навчальній філософській літературі ми зустрічаємо два пануючих підходи до цього питання: 1) стадійно-формаційний; 2) цивілізаційний.  

Стадійно-формаційний  має дві основні гілки —  формаційну (К Маркс, Ф.Енгельс) та ліберальног-модернізаційну (В.Ростоу, Д.Белл). Спочатку коротко проаналізуємо найбільш вживану марксистську модель періодизації суспільства. За Марксові, в історії об'єктивно прослідковуються окремі етапи, які характеризуються тільки їм властивими продуктивними силами та Виробничими відносинами, своїм особливим способом поєднанням людей із засобами виробництва, певною соціальною структурою, політичною організацією, духовним Життям. Ці етапи  було позначено загальним поняттям «суспільно-економічна формація». Типи формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична зі своєю нижчою фазою — соціалізмом.

В.Ростоу поділяє  історію розвитку людства на п'ять  стадій економічного зростання (оперуючи показниками рівня розвитку промисловості, науки, техніки, накопичення, національного доходу): традиційне суспільство (ця стадія триває до кінця феодалізму); період передумов або перехідне суспільство (перехід до домонополістичної фази розвитку капіталізму); період злету (розвиток суспільства від домонополістичної до монополістичної фази капіталізму); період зрілості (індустріальне суспільство); ера високого масового споживання (суспільство англо-американського типу).

Сильна сторона  цього підходу— стає можливим: 1) науковий аналіз конкретного типу суспільства; 2) аналіз співвідношення рівнів розвитку різних країн; 3) здатність до осмислення всесвітньо-історичних варіантів соціальної еволюції.

Слабкість цього  підходу витікає, насамперед, з ототожнення всесвітньої історії з західноєвропейською, де ці періоди

фактично  тільки і проявляються в чистому  вигляді. Але ж європейська історія зовсім не є зразком для інших частин світу, навпаки, вона є досить специфічним явищем. Значить, періодизація позаєвропейська — це не деформація європейської, а якась інша самодостатня структура; Таким чином,; ми виходимо на необхідність цивілізаційного підходу до періодизації суспільства.

Соціальний  простір цивілізаційного підходу (О.Шпенглер, А.Тойнбі) не є єдиним, а  розпадається на взаємоізольовані частини — по кількості цивілізацій (цивілізація — це рівень, ступінь соціального розвитку певної соціальної системи, в якій необхідно взаємодіють сучасна культура з залишковою, меморіальною, яка складається зі «зліпків» минулої соціальної системи). Всі ці частини в принципі побудовані однаково і мають колову структуру — народження-зростання-розквіт-надлом-занепад.

Оскільки  в цього підходу також є  як сильні, так і слабкі сторони, найбільш перспективною є ідея взаємодоповшованості цих моделей. «Слоїстий формаційно-стадійний пиріг» заповнюється «вертикальними наскрізними башнями» — цивілізаціями, які складаються з суспільств, що знаходяться на різних етапах стадійного розвитку.

Цінності та їх роль в житті суспільства

Цінності  в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів. Людину цікавить не просто істина про об'єкт сама по собі, а знання про об'єкт для задоволення її потреб. Тому Г. Ріккерт протиставляє світ культури як сферу панування цінностей світові природи, де панують закони. Закони свідчать про те, що є і неминуче мусить бути, цінності — про те, що повинно бути.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, яка передається наступним поколінням як ознака власне людського способу життя. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються, еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці зберігаються і передаються через соціальні інститути, наприклад, установи освіти. Підсумками і метою прищеплювання ціннісних якостей є формування способу життя членів суспільства в потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Необхідність  ціннісного типу світорозуміння зумовлена 
суспільним способом життя людини, існуванням суспільних 
потреб. Завдяки соціальним потребам людина в своїй 
життєдіяльності могла керуватися образом належного, 
потрібного, але ще наявно не існуючого співвідношення речей. 
Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий 
світ можливої дійсності, підносячи її над буденністю. Отже, 
вони хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово 
набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна, 
двоїста суб'єкт-об'єктна природа.

Генетично, тобто  у процесі свого походження, цінності 
акумулюють у собі загальну спрямованість потреб, інтересів та 
емоцій. Відбувається це, як правило, в ситуації вибору тобто: 
чому віддати перевагу з безлічі альтернативних потреб, інтересів, можливих переживань і способів їх реалізації? Інакше 
кажучи, виникає потреба порівняти мотиви наших можливих 
дій і залежно від шкали, системи еталонів вибрати певну дію. 
Цю роль і починають виконувати узагальнені, найтиповіші для 
даного суб'єкта потреби, інтереси і емоції, що сформувалися у 
єдину домінанту, Так виникають цінності. Філософське вчення 
.про цінності називається аксіологією.