Курс лекцій по "Філософіі"

Тема №4. Філософія Нового часу та епохи

Просвітництва

1. Гносеологія. Дискусія про джерела та форми пізнання світу.
2. Онтологія. Вчення про субстанцію.
3. Соціальна філософія. Проблема людини та суспільства.

Гносеологія. Дискусія про джерела  та форми пізнання світу.

XVІІ століття відкриває наступний період в розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. Розподіл праці у виробництві, розвиток нового суспільства викликав потребу в раціоналізації виробничих процесів, а тим самим — в. розвитку науки, яка могла б цю раціоналізацію стимулювати. Бурхливо розвивається експєриментально-математичне природознавство, тому не випадково XVII ст. називають епохою наукової революції.

Розвиток  науки Нового часу як і соціальні  перетворення викликали до життя  нову орієнтацію в філософії, Якщо в середні віки вона виступала в союзі з богослов'ям, в епоху Відродження — з мистецтвом та гуманітарним знанням, то тепер вона спирається головним чином на науку. І поскільки наука займає провідне місце в світогляді цієї епохи, то і в філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання — гносеології.

В гносеології XVII ст. продовжується стара полеміка між двома напрямками:, номіналістичним, який спирається на досвід, і реалістичним, який спирається на розум. Ці два напрямки в XVII ст. виступають як: емпіризм та раціоналізм.

Засновником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561-1621 рр.). Він підкреслює, що наука служить життю та практиці і тільки в цьому знаходить своє виправдання. Загальне завдання всіх наук — збільшення панування людини над природою. Наука.є засобом, а не метою; її місія полягає в тому, щоб пізнати причинний зв'язок між приходними явищами заради використання цих явищ для блага людей. Вчений повинен робити свої відкриття в процесі праці, на чуттєвому досвіді — «в полі, на пасіці, в майстернях, в кузні».

Але чуттєвий досвід може дати достовірне знання лише тоді, коли свідомість буде вільною від хибних «примар». Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібно до дзеркала, здатного відобразити увесь Всесвіт». Але дзеркало це шершаве — воно, домішуючи до природи речей свою природу, відображає речі у спотвореному та викривленому вигляді. Тому досвід може дати достовірне знання лише тоді, коли «очиститься» від перешкод. Бекон називає їх ідолами або примарами і ділить на чотири види:

1. «примари роду — це помилки, які випливають з недосконалості самого людського розуму, який відображає світупереджено, через власні потреби та інтереси;
2. «примари печери» — дов'язані з недоліками розуму окремої людини, які залежать від виховання, смаків, звичок людей (і які вони ототожнюють з істиною);
3. «примари ринку або площі» — це звичка користуватися в судженнях про світ розхожими та приблизними уявленнями
4. без критичного до них ставлення;
5. «примари театру» — породжуються прагненнями людей до сліпої віри в традиції, гадки, а особливо в авторитети, згідно 
   теорій яких люди розігрують своє життя «як спектакль», не беручи на себе відповідальність за, як правило, сумні наслідки.

Щоб панувати над природою, за переконанням Бекона, треба розробити новий метод дослідження. Поскільки всяке пізнання і всяке відкриття повинні спиратися на досвід, вони повинні рухатись від вивчення ряду одиничних фактів до синтезу їх в загальних положеннях. Такий метод має назву індуктивного.

Індукція  як логічний шлях руху пізнання характеризує перехід від знання ознак або властивостей, які повторюються в окремих явищах, до висновку, що вони властиві всім явищам певного класу. Цей метод — «шлях бджоли» — поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. При цьому Бекон усвідомлює, що в методі індукції є межі можливостей, але все рівно вважає її єдино правильною.

Засновником протилежного напрямку — раціоналізму — був французький філософ Р. Декорт (1596-1650 рр.). Применшуючи роль чуттєвого досвіду в пізнанні, Декарт об'являє розум пріоритетним джерелом пізнання та критерієм істинності знання. Роль чуттєвого досвіду зводиться ним до простої практичної перевірки даних інтелекту. Справедливо докоряючи Бекону в тому, що індуктивний метод не може дати всезагального та необхідного знання, до якого прагне наука, Декарт розробив метод раціоналістичної дедукції. Це рух пізнаючої думки від ' єдиної теорії до пояснення нею ряду конкретних фактів. При цьому вихідна теорія повинна бути самоочевидною, абсолютно безсумнівною. Критерій ясності та очевидності приводить Де-карта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методом інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться. їх Декарт кваліфікує як інтуїтивні.

Декарт вважає, що людина від народження має певні  вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. їх слід уясни-ти і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знань. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої, деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, «якщо до рівних величин додати рівні, то результати будуть рівними між собою» тощо. Такого типу ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Таким чином, повністю нівелюється індукція, а  дедукція абсолютизується, що також є неправомірним. Адже тоді пізнавальна думка повністю відривається від дійсності, від досвіду, а так звані «вроджені ідеї» втрачають свою обґрунтованість.

Послідовником Декарта в гносеології був  голландський філософ Б. Спіном (1632-1677 рр.). Вихідні поняття своєї філософської концепції (субстанція, атрибути, модуси та ін.), одержані начебто за допомогою інтелектуальної інтуїції, Спіноза розглядав, з одного боку, як результати знання, а з іншого — як передумови, з яких за допомогою дедуктивного методу можна виводити нові, більш часткові висновки, тобто розширювати знання. Таким чином, інтелектуальна інтуїція доповнюється в Спінози дедукцією, причому тільки разом вони можуть дати повне, закінчене знання істини.

В цілому Б. Спіноза  в теорії пізнання був'матеріалістичним раціоналістом. Пізнання він розділяв на два основних види; чуттєве та раціональне. Чуттєве пізнання він вважав неістин-ним, невиразним, мінливим, а раціональне — істинним, ясним та чітким. Спіноза вчив, що через посередництво чуттєвого досвіду можна одержувати лише уявлення про поверхневі властивості одиничних речей і зовнішніх причин їх існування.

А суть одиничних  речей, необхідний зв'язок кінцевих модусів  з субстанцією можуть бути пізнані тільки за допомогою розуму. В чуттєвому пізнанні Спіноза бачив лише допоміжний засіб для розуму, а джерелом істинного пізнання він вважав відірваний ним від чуттєвого досвіду розум (але за розумом стоїть не Бог, як у Декарта, а природа, матерія).

В гносеології  та методології пізнання прірву між  емпіризмом Бекона та раціоналізмом Декарта намагається подолати Г.Аейбніц (1646-1716 рр.), але врешті займає раціоналістичну позицію. На його думку, не лише раціональне знання базується на логічних доведеннях, а й емпіричне, досвідне знання також. Лейбніц фактично поділяє декартівську теорію «вроджених ідей» та інтелектуальної інтуїції. Правда, щоб ці ідеї усвідомити, потрібне обов'язкове навчання. В досвідному пізнанні принципи розуму діють несвідомо, тому таке знання дає нам тільки «істини факту» (розуміння лише окремих подій та явищ). Вищі істини, істини розуму, мають інтуїтивно-дедуктивний характер, є незалежними від обставин чуттєвого життя і розкривають необхідне і суттєве.

Поєднуються істини факту та істини розуму наперед' заданою Богом Гармонією.

Онтологія. Вчення про субстанцію

 Поскільки онтологічні концепції Нового часу досить різноманітні, ми розглянемо тільки деякі з них, а саме концепції Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінози та Г.Лейбніца.

Найперше  треба сказати, що експериментальне природознавство, постулюючи природу «справжнім буттям», «істинною світовою субстанцією», створює умови повноцінного існування філософського матеріалізму. Недаремно сам термін «матеріалізм» виникає саме в XVII ст.; ми знаходимо його вперше у англійського фізика Р.Бойля, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Г.Лейбніц вводить цей термін у власне філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму. Однак матеріалізм того часу був механістичним та метафізичним, — справа в тому, що точка зору найбільш розробленої в той час науки — механіки здавалась всезагальною. Застосування механічного методу викликало вражаючий прогрес в пізнанні фізичного світу. Тож і філософи в механіці бачили ключ до таємниць всієї світобудови. Тому метод мислення філософів і був тоді переважно механістичним та метафізичним. Не було розуміння, що зводячи рух до механічного переміщення, механіка значно звужує можливості пізнання, бо не знає, чим є зміна та розвиток.

Засновником метафізичного, механістичного матеріалізму був Ф. Бекон. Він писав, що вічна основа та першопричина всього сущого — це матерія, яка складається з багатьох нерухомих «форм», а вони є джерелами та причинами різних рухомих «натур» — найпростіших якостей: тяжкість, теплота, жовтизна та ін. З різних комбінацій цих «натур», вважав Бекон, створюються всі різноманітні речі природи.

Бекон негативно  відносився до вчення древніх філософів про атоми та порожнечу. Простір він вважав об'єктивним і говорив про нього як про місце, яке постійно займають частини матерії. Про час він писав як про об'єктивну міру швидкості руху матеріальних тіл. Рух, на його думку, це вічний, природжений стан матерії, який має різноманітні форми (але в основному механістичні). При цьому Бекон визнавав вічність матерії та руху як очевидний факт, що не потребує обгрунтування.

На відміну  від матеріалістичного монізму  Ф.Бекона Р.Де-карт підійшов до проблем  онтології дуалістично: Бог створив дві рівноправні, взаємонезалежні частини — фізичне(матерію, тіло)та психічне (дух, душу). Атрибутом духовної субстанції, душі він вважав мислення, а атрибутом матеріальної субстанції, тіла — протяжність в довжину, ширину та глибину. Визнавши душу та тіло взаємонезалежними субстанціями, Де-карт прийшов до висновку, що «Тіло не мислить, душа не викликає рухів тіла». А знаходиться вона в шишковидній залозі мозку людини.

Будучи механіцистом, Декарт не розумів якісної відмінності між явищами неорганічного та органічного світу. Він говорив про тварин як про свого роду машини; людину він також вважав своєрідним механізмом.

Така матеріалістично-механістична характеристика руху матерії супроводжується у Декарта ідеалістичним розумінням його причин — причин зовнішніх і більш досконалих, чим механічний рух. Він стверджував, що першопричиною руху матерії є Бог, «чия всемогутність створила матерію разом з рухом та спокоєм».

Голландський  філософ Б.Спіноза розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Бог, ідеальне та матеріальне злились у Сиінози в єдину безконечну субстанцію, природу. Природу Спіноза називав Богом і характеризував як вічну і таку, що має причину в самій собі. Субстанції властиві два основних атрибути — протяжність та мислення. У вченні про мислення як атрибут всієї матерії Спіноза є типовим метафізикомгілозоїстом.

Спіноза також  багато уваги приділяв характеристиці конкретних станів субстанції — модусам. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві груди: модуси вічні, безконечні, та модуси тимчасові, конечні. Вічні, безконечні модуси безпосередньо витікають з відповідних атрибутів субстанції, а саме: рух та спокій пов'язані з атрибутом протяжності; інтелект та воля пов'язані з атрибутом мислення. Тимчасовими, конечними модусами («крапками на прямій») Б.Спіноза вважав всі окремі речі і всі окремі думки та бажання.

Німецький філософ  Г.Лейбніц в області онтології розвивав плюралістичну концепцію об'єктивного ідеалізму. Він стверджував, що Всесвіт складається з безконечної кількості створених Богом ідеальних субстанційних одиниць — монад. В них він бачив справжні атоми природи, які складають елементи всіх речей. Він характеризував монади як випромінювання Бога, центри діяльності сили, точки мінливих сприйнять. Монади, за Лейбніцем, не-протяжні, не мають фігур, неподільні, не сісладаються з частин, не можуть природним шляхом ні виникати, ні зникати. Разом з тим вони безперервно та довільно змінюються.

Він вчив, що з монад — простих субстанцій — створюються різноманітні складні субстанції: камені, рослини, тварини, люди. Кожна з складних субстанцій, наприклад, тварина, складається з особливої центральної монади та з великої кількості периферійних монад. Центральні монади складають суть складних субстанцій.

Внутрішній  стан монад, їх саморух не залежить ні від яких зовнішніх причин та впливів. Монади є абсолютно замкнутими центрами, відмінними один від одного само змінними безтілесними атомами. Вони, говорить Лейбніц, не мають вікон, через які що-небудь могло б ввійти або вийти. Суть монад як силових центрів безперервної діяльності виражається двома змінними психічними станами: сприйняттям та прагненням, силою потягу від одних сприйнять до інших.

Поскільки монади знаходяться в безперервному  русі, то в них постійно щось змінюється, а щось залишається попереднім. Тому, говорив Лейбніц, для монад завжди характерна множинність станів. Вони є специфічним багатогранним кристалом, мікрокосмом (безконечно малим світом), який являє собою центр різноманітних сприйнять макрокосму (безконечно великого світу).

Згідно наперед  встановленої божественної ієрархії Лейбніц всі складні субстанції в залежності від специфіки їх центральних монад ділив на три групи: монади-життя, монади-дуїш, монади-духи. Неорганічні тіла наділені невиразними, не-усвідомленими сприйняттями, «вони сплять без сновидінь», Більш високим є другий клас монад (тварини), які вже мають відчуття, споглядання та пам'ять. Нарешті, до найвищого класу монад Лейбніц відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості та розуму. Зрозуміло, що в даній позиції закладена точка зору гілозоїзму — бо тут є і безсмертя душі, і. вічність існування духовних субстанцій рослин та тварин. Причому, поскільки монади «обтяжені» матерією, вони недосконалі. Лише однатерховна монада — Бог — абсолютно досконала, бо позбавлена всього матеріального.

Соціальна філософія. Проблеми людини та суспільства

Соціальною філософією займалися-не всі філософи ХVІІ-ХVІІІ ст. Можна виділити погляди послідовника беконівської філософії Т.Гоббса (1588-1679 рр.)> У якого розуміння людини, як і всього суспільства, доведене до механіцизму. Людина, держава (праця «Левіафан») -— то ніби штучно створені бездушні механізми. Таке тлумачення суспільної форми матерії зовсім виключає свободу волі, внаслідок чого філософ робить крок назад навіть порівняно з тим, що було досягнуто гуманістами епохи Відродження. Затев поясненні суті держави Т.Гоббс висловлює сильну ідею проте, що держава є продуктом суспільного договору і створюється вона для того, щоб утвердити громадянський мир.Природне право людини — прагнути блага, і в цьому інтересидержави і моральні інтереси кожного мають співпадати.Людські чесноти і пороки залежать від ступеню розумностілюдини. Так «природний закон» покладається в основу моралі.