Автор: Пользователь скрыл имя, 24 Сентября 2013 в 15:55, курс лекций
Світогляд — це система узагальнених поглядів, устано¬вок, переконань, які визначають розуміння світу в цілому, місця в ньому людини, систему ціннісних орієнтацій людей, стратегію їх поведінки та діяльності. Суб'єктом (носієм) світогляду може бути окремий індивід, соціальна група, суспільство на даному етапі свого розвитку і навіть цивілізація. Світоглядні координати вибудовуються на основі трьох вихідних елементів: знань, цінностей та стратегії діяльності
Тема №3. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження
Християнсько-серебньовічна апологетика і патристика
Якщо антична філософія виникла на ґрунті рабовласницького суспільства, то філософська думка середніх віків належить до епохи феодалізму (У-ХУ ст.). Феодальний спосіб життя, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності за образом і «подобою» духу. В цьому плані тогочасна людина постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною» (такою, що має душу), а не просто тілесною істотою. Тому ключ до розв'язання всіх проблем середньовічні мислителі шукали в сфері духу.
На цьому ґрунті і починає формуватися нова філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Саме буття має «двоїсту природу». Перш за все — це «справжній» (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (земний, плотський, гріховний) світи.
Оскільки ці світи тлумачаться як несумірні, то необхідність їх співставлення породжувала містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх «контактів».
Середньовічна філософія починається періодом апологетики, представники якої досить агресивно виступали із критикою античної культурно-філософської спадщини. До відомих апологетиків ІІ-Ш ст. належать Тертуліан, Юстін, Климент, Татіан, Оріген. Апологетики виступали проти утиску на християнство як з боку світської влади, так і з боку «язичницьких», тобто античних філософів. Деякі твори апологетиків були спрямовані проти ранньохристиянських єресей. В боротьбі проти античної культури апологетики поступово перейшли до заперечення не тільки філософії, але й розуму взагалі. Тер-туліану належить відомий вислів: «Вірую, тому що абсурдно». Але, незважаючи на вороже відношення до античної філософії, апологетики все ж не могли уникнути її впливу. Факти співпа-діння деяких положень християнського віровчення з ідеями античної філософії апологетики пояснювали впливом християнства на філософію (Татіан).
Водночас апологетики інтенсивно шукали в античній спадщині ідеї, придатні для формування «нового філософського мислення» (Климент, Оріген). Так, Климент не відкидав, як Терту ліан, філософію, але підпорядковував; її одкровенню, гадаючи, що в ньому істина дана цілком і безпосередньо, а в філософії -1- опосередковано і частково. Філософія, на його думку, сама по собі може бути тільки пропедевтикою (вступом) до християнства, але не може дати істинного гносису (знання), який насправді є навіть і не знанням, а станом душі: вищий ступінь віри, блаженства у душі як радісний і мирний настрій в душі, а після смерті — як вічний божественний спокій.
Виразною спробою філософського обґрунтування християнського світогляду була патристика. Вона була офіційно визнаним церквою напрямком у філософії, який розроблявся «батьками церкви» (Василь Великий, Григорій Нисський, Августин Блаженний, Іоан Дамаскін, Афанасій Олександрійський та ін.). Вони і сформулювали висхідні принципи середньовічної манери філософствування.
Одним з найбільш яскравих представників патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Світогляд Августина глибоко теоцентричний: в центрі його роздумів — Бог як творець усього сущого. Проблеіми Бога і його відношення до світу, згідно позиції Августина, є центральними. Августин розглядає Бога як нематеріальний Абсоліот, який співвідноситься зі світом і людиною як своїм творінням. Августин критикує пантеїзм (тотожність Бога і світу). Бог, за Августином, є надприродною Істотою, яка неперервно творить світ. Без процесу творіння світ перетворився б на хаос. Роздуми Августина про творіння світу Богом спонукала його до постановки філософської проблеми часу і вічності. Августин приходить до висновку, що світ обмежений в просторі, а його буття обмежене в часі. Простір і час існують тільки в світі і зі світом. Початок творіння світу є одночасно початком часу. Звідси виходить, що час є мірою руху і змін. Вічність мислиться Августином так: в божественній думці все є раз і назавжди*— статична вічність (де немає поділу на часові форми — минуле, теперішнє і майбутнє), невіддільна від Бога. Таким чином, Августин розрізняє час земний і час небесний — вічність. Відмітимо, що думка Августина про час як міру руху, змін є плодотворною.
Августин, таким чином, дає принципово нове тлумачення часу — на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античності. Наголошуючи на лінійних (часових) ритмах, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж з циклічною концепцією часу все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було. Таке розуміння часу означало його плин як поступ, а значить — історію. Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують «град божий » на землі, і прибічниками сатани, які організували світське життя на землі, світську земну державу. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською. Августину належить та заслуга, що він вказує на значення волі. Віра сама по собі мало що значить, для її зміцнення потрібні вольові дії людини, здатність критично осмислювати себе, щоб потім просити у Бога прощення через сповідь. Аналізуючи співвідношення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, Августин віддає перевагу останньому. Звідси «виводиться» теза про незаперечну першість віри перед розумом.
Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.
На початку VI ст. починає складатися система освіти епохи Середньовіччя. Римський письменник V ст. Марціал Капелла пропонує ідею «семи вільних мистецтв», серед яких важливе місце посідають три: граматика, риторика і діалектика. Остання тлумачиться як мистецтво логічного міркування і його вираження в мові тобто як формальна логіка. Трохи пізніше в ряді міст Європи при монастирях виникають школи, які стають провідними центрами середньовічної культури і освіти, теоретичних досліджень свого часу. В цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки — схоластики.
Відмітимо, що розквіту схоластики в середньовічній філософії передував прогресивний розвиток арабської філософії і філософії Середньої Азії. Визначними представниками цього напряму в середньовічній філософії були Аль-Кінді (IX ст.), Ібн-Рошд (Аверраес) (XII ст.), Аль-Фарабі (870-950 рр.), Ібн-Сіна {Авіценна) (980-1037 рр.). Так, Аль-КІндї, звернувшись до філософії Арістотеля (що було властиве всім арабським філософам цього періоду), обґрунтував причинно-наслідковий підхід до розуміння природних явищ. Після створення світу Богом він (світ) розвивається за власними законами. Аль-Фа-рабі доводив залежність душі від тіла і заперечував її безсмертя та існування потойбічного світу. Ібн-Рошд (Аверроес) стверджував, що матерія є вічною і співіснує з Богом. Світ обмежений в просторі і нескінченний в часі. Ібн-Сіна (Авіценна) заперечував конечність буття, «першодвигун» Арістотеля, визнавав об'єктивність природної закономірності, вніс значний вклад в теорію пізнання та логіку.
Схоластика. Реалізм і номіналізм
Одним із видатних діячів ранньої схоластики був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугепа (бл. 810-бл. 877 рр.), який створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі «Про розділення природи». В цьому творі Еріугена змальовує світовий космічний процес, який починається з божественного Єдиного, що породжує божественний Ум, Логос — «другу природу». «Третя природа» — світ чуттєвих предметів. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й привело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повертається до Бо -га. Таким чином, вченням Еріугени є платонізм і неоплатонізм, пристосовані до потреб християнства.
Одна з особливостей середньовічної філософії проявлялась в знаменитій дискусії між реалістами та номіналістами. Дискусія стосувалась природи універсалій тобто загальних понять. Реалісти (Еріугена, Ансельм Кентерберійський та ін.) доводили, що «універсали», загальні поняття є реальними і існують незалежно від речей. Номіналізм .був пов'язаний з матеріалістичними тенденціями, які визнавали первинність речі і вторинність поняття. Однак номіналісти не розуміли, що загальні поняття відображають реальні якості існуючих речей, і що окремі, одиничні речі невіддільні від загального. Як номіналісти, так і реалісти не розуміли діалектики загального та одиничного. Крайній реалізм намагався замінити поміркованим видатний представник пізньої середньовічної схоластики Фома Аквінсь-кий (1225-1274 рр.}. В своїх працях Фома АквІнський, крім богослов'я і філософії, розглядав питання моралі, права, державного устрою та економіки.
Головним принципом у вченні Аквінського є «одкровення ». Він розмежовує області теології і філософії, намагається поставити філософію на службу релігії. Але, визнаючи відмінність між ними, він вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він розрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя людської душі тощо). Більшість догматів, проте, непідвладні філософським засобам доведення, вони осягаються вірою. Отже, Фома розрізняє істини розуму і істини віри. І хоча він намагається довести, що розум і віра не суперечать одне одному, що між ними повинна бути «гармонія», все ж істини розуму повинні бути підпорядковані істинам віри.
Фома вважав, що людська душа нематеріальна, самосуща і безсмертна. Вона — субстанція, яка досягає своєї повноти лише в єдності з тілом. Але тілесність має суттєве значення, саме в єдності його з душею існує людська особистість. Згідно Аквінського, думає, переживає не тіло і не душа самі по собі, а їх єдність.
Спираючись на положення Арістотеля про те, що загальне існує в єдності з одиничним, є його формою, Фома сформулював концепцію про три види існування універсалій. Універсалії існують «до речей» в божественному розумі, «в самих речах» як їхня сутність або форма, і «після речей» тобто в людському розумі як результат абстракції і узагальнення.
У своєму тлумаченні істини та процесу пізнання Фома погоджується з Арістотелем, визначаючи істину як «узгодженість», «адекватність» розуму та речі. Але речі в Арістотеля — це самостійні реальності, а у Фоми вони створені Богом, не мають власного буття і лише «беруть участь у бутті».
В своїх, етичних міркуваннях Фома визнав принцип свободи волі людини, розумів Бога як абсолютне благо, а зло як відсутність блага. Важливою ідеєю в етиці Фоми є концепція, згідно якої божество є кінцевою метою людських прагнень. Воно досягається шляхом пізнання абсолютної істини тобто Бога.
На сучасному етапі розвитку філософії вчення Фоми трансформувалось у філософську течію «неотомізм».
В цілому можна зробити такі висновки: .
Все ж середньовічна філософія внесла суттєвий внесок в подальший розвиток філософських проблем і, навіть знаходячись під впливом християнства, дала яскраві плоди в своєму розвитку, підготувавши ґрунт для подальшого розвитку філософії. Наступні етапи розвитку філософської думки багато в чому завдячують у своєму існуванні радикальній переоцінці середньовічної культури взагалі і схоластичної філософії зокрема. Така переоцінка була зроблена, перш за все, гуманістами епохи Відродження.
Філософія Відродження.
XІV-XVІ ст. в історії філософської думки
прийнято називати епохою Відродження або Ренесансу. Для цієї епохи характерним є розвиток мануфактурної промисловості, торгівлі, мореплавання, військової справи, природознавства, механіки, математики. Відродження —перехідна (від епохи Середньовіччя до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються сутнісні наголоси у філософській проблематиці. На етапі раннього або італійського Відродження наголос падає, головним чином, на природу людини; на етапі ж пізнього або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.
Термін «Відродження» вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих змін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але це не механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності. Філософії епохи Відродження притаманні і нові риси» які не властиві античності — поскільки вона, з одного боку,, хоч і протиставила себе середньовічній схоластиці, була відбитком і середньовічної культури. З іншого боку, в мислителів епохи Відродження з'являлись і нові ідеї, співзвучні з сучасною їм дійсністю.
Філософія епохи Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято, називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною (в центрі уваги був Бог та пов'язана з ним ідея спасіння), то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людських почуттів та його величезна цінність. Саме тілесна людина вперше в епоху Відродження усвідомлюється такою, якою вона є насправді, не носієм гріховності, а вищою цінністю і реальністю.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили і таланту. Ідеалом людини в що епоху є її різнобічна діяльність. Виникає тин гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується на культуру. Метою життя тепер виступає не спасіння душі, а особисте достоїнство та благородство, творчість, пізнання, служіння суспільству. Однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм.
Характерними фігурами ранньої стадії італійського гуманізму були Петрарка, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, А. Дюрер, М. Макіавеллі, Пікоделла Мірандола, пізніше М. Монтень — видатний французький мислитель та інші.