Курс лекцій по "Філософіі"

Тема: № 12  Пізнання. Проблеми істини. Наука.

1. Пізнання як соціально-опосередковане відношення людини до світу. Структура та принципи пізнання.

2. Чуттєве та раціональне пізнання, їх форми та взаємозв'язок.
3. Наукове пізнання, його рівні, форми та методи. Проблема істини в філософії. Роль практики в пізнанні.

 

Пізнання  як соціально-опосередковане відношення людини до світу. Структура та принципи пізнання

Умови, механізм, принципи та форми пізнавальної діяльності людини досліджує такий розділ філософії як теорія пізнання (гносеологія). Пізнання — це сукупність процесів отримання, переробки та використання інформації про світ і саму людину. В історії філософії існували різні підходи до можливостей людини здобути істину про навколишній світ. Одні філософи (Піррон, Берклі, Юм, Кант та ін.) вважали, що адекватне пізнання світу не є можливим в принципі. Вони склали спочатку табір скептицизму, який потім розгорнувся в табір агностицизму. Інші філософи та філософські школи, навпаки, впевнені в принциповій можливості людини адекватно пізнати навколишній світ. До цього табору належить і сучасна матеріалістична філософія.

Процес пізнання, будучи процесом активного, творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами природи, дійсності. Цей процес в гносеології осмислюється через категорії «суб'єкт» та «об'єкт». Суб'єкт пізнання — це окремий індивід, соціальна група, клас або суспільство в цілому — тобто хто здійснює активну пізнавальну діяльність. Ті конкретні явища, речі, процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність суб'єкта, прийнято називати об'єктом пізнання. Звідси пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта та об'єкта, кінцева мета якої — істина, розробка моделей і програм, спрямованих на освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта. Таким чином, гносеологія вивчає особливий тип відносин між суб'єктом та об'єктом — пізнавальний. Цей тип відносин включає в себе три компоненти: суб'єкт, об'єкт та знання, яке є результатом процесу пізнання. Основою будь-якого знання є пізнавальний образ. Він є єдністю протилежностей — з одного боку, він є копією об’єкта (і об'єктивним за змістом), з іншого — не є копією об'єкта: 1) він завжди належить суб'єкту, який відображає об'єкт з різною мірою адекватності; 2) дійсність відображається в ньому не лише з точки зору сущого, а й можливого. Принципи пізнання:

1. Принцип об'єктивності стверджує: об'єкт пізнання існує поза і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідсивипливає методологічна вимога — речі і явища потрібно пізнавати такими, якими вони є самі по собі, і не вносити в одержані результати нічого від себе.
2. Принцип пізнаванності виступає проти позицій скептицизму та агностицизму і стверджує — не існує жодних принципових Кордонів на шляху безкінечного руху суб'єкта до дедалі адекватнішого і вичерпнішого знання реальності.
3. Принцип відображення є першою умовою наукового розуміння феномену пізнання. Він стверджує: за своєю суттю пізнання об'єкта є процесом відображення його в голові людини, 
   основою якого є ідеальний гносеологічний образ (а не знак, символ). На природничонауковому рівні відображу вальну сутність процесу пізнання підтвердила теорія інформації.
4. Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання -—  визнання  суспільно-історичної,  предметно-чуттєвоїдіяльності людини щодо перетворення природи, суспільства тасамої себе. Практика є основою,  рушійною силою, метою 
   пізнання та критерієм істинності знання.
5. Принцип діалектики тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики. Він конкретизується в принципі історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їх історичному виникненні та становленні, а також через призму історичних перспектив їх розвитку та зв'язку з іншими явищами та предметами дійсності. 

6. Принцип  творчої активності суб'єкта в|  пізнанні — оскільки суб'єкт відображає не тільки дійсне, а й можливе, не тільки теперішнє, а й майбутнє в теперішньому, він здатний до ідеального конструювання нових предметних реалій «світу культури», «другої реальності». Відображення та творчість — дві найважливіші функції пізнаючого мислення.

Чуттєве та раціональне пізнання, їх форми та взаємозв’язок

_Б

ільшість  філософських систем виділяють два основних рівні або етапи пізнання т- чуттєвий та раціональний. Початковим етапом пізнання є чуттєва діяльність (або чуттєве пізнання). Вона є складною синтетичною єдністю таких форм як відчуття, сприймання, уявлення, опосередкованих, звичайно, практикою (що обумовлює їх активний, діяльнісний характер).

Відчуття — це відображення окремих властивостей об'єктів внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття людини.

Сприйняття — це чуттєве відображення об'єктів в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Це вже якісно новий, цілісний, багатоас-пектнйй образ дійсності, який не є механічною сумою відчуттів.

Уявлення — це чуттєвий образ, який відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами об'єкта, який раніше сприймався суб'єктом безпосередньо.

Чуттєве відображення є необхідною стороною пізнання, оскільки є єдиним безпосереднім джерелом будь-якого знання. Це початковий етап пізнання дійсності. Але чуттєве пізнання приймає статус знання лише тоді, коли функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, яке тільки і здатне вивести його за межі безпосередньої чуттєвості, узагальнити та поглибити чуттєві дані про дійсність. Тому вищим рівнем або етапом пізнання є пізнання раціональне (його ще називають абстрактним мисленням).

Раціональне пізнання — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і творчого перетворення її в таких логічних формах як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображаються типові, суттєві ознаки речей в їх всебічності. В мові поняття концентруються найчастіше в загальних іменниках (поняття матерії, свідомості тощо).

Судження — це така логічна форма мислення, в якій розкривається зв'язок між окремими поняттями. В мові це можуть бути визначення, ствердження або заперечення чого-небудь. Але формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, тобто умовивід.

Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі необхідних, суттєвих та закономірних зв'язків виводиться нове судження, яке в своєму змісті містить нове знання про дійсність — причому без звертання до показань органів чуття або до практики.

Категорії — це найбільш широкі за обсягом поняття, це універсальні форми мислення, які відображають всезагальні властивості, взаємозв'язки всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. В категоріях не лише осягається загальне та необхідне в об'єктах, а й здійснюється синтез змісту пізнання в логічні форми: поняття, судження, умовиводи.

В історії  філософії постійно ведуться суперечки  про пріоритетність певного рівня пізнання — або чуттєвого, або раціонального, що привело до створення двох протилежних напрямків — емпіризму (сенсуалізму) та раціоналізму. Прихильники емпіризму (Бекон, Гоббс) визнають чуттєве сприйняття головним і єдиним джерелом наших знань; абстрактному мисленню відводиться роль систематизатора та впорядника чуттєвих даних. Раціоналісти, справедливо ставлячи питання, а звідки ж беруться правила, по яким проводиться ця систематизація, приходять до висновку про пріоритетність раціонального пізнання, а чуттєве пізнання в них (це Декарт, Спіноза, Гегель та ін.) зводиться лише до механізму зв'язку розуму з матеріальним світом (поскільки воно мінливе, минуще та поверхневе). Істина полягає в тому, що чуттєве та раціональне пізнання — це діалектично взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину світу. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності.

Наукове пізнання, його рівні, форми та методи

Наукове пізнання пов'язане з функціонуванням особли-діНвого соціального інституту — науки. Наука — це система знань та діяльність по виробництву цих знань — шляхом наукового методу та відповідно до вимог наукової раціональності. Таким чином, наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка має такі компоненти:

1. пізнавальну діяльність спеціально підготовлених людей — вчених;
2. об'єкти пізнання, які можуть не збігатися з об’єктами практики;
3. особливі методи та засоби пізнання;
4. результати пізнання, які виражаються в логічних формах пізнання та специфічних мовних засобах;
5. наукові цілі, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного до практичного застосування.

У науковому  пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються:

1) глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта пізнання;

2. цілями, методами досягнення та способами вираження знань;
3. ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному  рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхневих, «видимих», чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. Головною пізнавальною функцією емпіричного пізнання є описова характеристика явищ. Результатом емпіричного рівня є наукові факти, певна сум;активність знання, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні зв'язки між окремими явищами. Домінує на емпіричному рівні чуттєво-сенситивний компонент. На теоретичному рівні головним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами. Головною пізнавальною функцією теоретичного рівня є пояснення цих явищ. Знання тут фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем. Домінує на теоретичному рівні раціональний компонент.

Але межа між  теоретичним та емпіричним рівнями  наукового пізнання досить умовна, самостійність їх відносна. Вони органічно взаємопов'язані і взаємо обумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження завжди опосередковане теоретичним. Виявляючи нові факти, воно ставить перед теоретичним рівнем нові проблеми та завдання, стимулюючи його. Теоретичне дослідження орієнтує емпіричне, визначаючи його параметри, межі застосування. Але в цілому в науковому пізнанні пріоритетна роль належить раціональному рівню.

Функціонує  наукове пізнання в таких формах: ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, в якій поєднується істинне знання про дійсність з можливою суб'єктивною метою його перетворення, фіксується не лише суще, а і належне.

Проблема — це форма і засіб наукового пізнання, в якій зафіксовано протиріччя між знанням про потреби людей в певних діях та незнанням шляхів, засобів їх реалізації. Тому проблема є єдністю двох елементів: знання про незнання та передбачення можливості відкриття.

Гіпотеза — це форма наукового пізнання, в якій фіксується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якого ще не доведена.

Концепція — це форма наукового пізнання, де обґрунтовується основний зміст теорії, дається тлумачення її основної ідеї.      і

Теорія — це найбільш повна та адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність. Вона має струнку логічну структуру і дає цілісне,

синтетичне  уявлення про закономірності та суттєві  характери 
стики об'єкта пізнання. За змістом вона об'єктивна і має дві 
функції — пояснення та передбачення. :

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід коротко охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. На емпіричному рівні застосовуються такі методи як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання, порівняння. Головним тут є спостереження та експеримент.

Спостереження — це цілеспрямоване сприйняття (з фіксацією та реєстрацією) об'єктів, явищ, процесів без безпосереднього втручання в їх хід.

Експеримент — це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчаються за допомогою доцільно обраних або штучно створених умов. Перевагами експерименту є: по-перше, можливість досліджувати об'єкт в «чистому » вигляді, по-друге, — в екстремальних умовах, по-третє, є можливість повторення.

До теоретичного рівня пізнання належать методи ідеалізації та формалізації. Перший полягає в створенні і використанні ідеалізованих, абстрактних форм об'єктів, що дає змогу повніше і глибше вивчити реально існуючі об'єкти. Другий полягає в оперуванні знаками і формами, в яких зафіксовані реальні зв'язки і відношення явищ і процесів, що вивчаються. До методів теоретичного рівня наукового пізнання також належить: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та єдності історичного та логічного.

Окрім зазначених, застосовуються загальнонаукові методи, що діють на обох рівнях наукового пізнання — так звані «змішані» методи. Це аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування, узагальнення, аналогія тощо.

Проблема істини в філософії. Роль практики в пізнанні

_Я

роблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрямки і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель — це відповідність наших знань дійсності. В подальшому трактовка істини йшла в напрямку заперечення об'єктивності змісту знання. Наприклад, Д.Юм розуміє істину як відповідність мислення відчуттям суб'єкта; як відповідність ідей прагненням суб'єкта до досягнення успіху (прагматизм). При цьому дефініції та зміст істини носять умовний характер (конвенціоналізм).

Згідно сучасній матеріалістичній концепції істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Це визначення конкретизується через взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина», «абсолютна істина, «відносна істина», «конкретна істина» та «омана».