Курс лекцій по "Філософіі"

Тема 13. Будова людського суспільства.

1. Матеріальні основи розвитку  суспільства.

2. Суспільні відносини та соціальна  структура суспільства.

3. Духовне життя суспільства.

Матеріальні основи розвитку суспільства

Теоретичне уявлення про суспільство як систему безпосередньо пов'язане з аналізом сфер суспільного життя., гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства. Провідною та визначальною сферою суспільного життя філософський матеріалізм вважає матеріальну сферу або суспільне буття. Для розуміння минулого та теперішнього, для аналізу тенденцій майбутнього треба починати не з того, що думала і що думає про себе та чи інша людина, епоха, а з аналізу суспільного буття людей цієї епохи. Вивчення закономірностей та суперечностей суспільного буття дає ключ до розуміння всіх форм суспільної свідомості.

В історії  філософії є і інші точки зору на роль матеріальної сфери суспільного життя. Так, досить часто проводиться думка про пріоритетність духовної сфери в суспільстві. За аргумент беруться слідуючі міркування: в природі всі події відбуваються самі по собі, в силу зчеплення причин, які абсолютно не залежать від свідомості; люди ж не здійснюють жодного вчинку, якщо їх не спонукає до цього якась думка, почуття, бажання або пристрасть — тобто «думки правлять суспільством». Саме на цій підставі навіть французькі матеріалісти роблять, по суті, ідеалістичний висновок: немає в суспільстві таких явищ, які б не визначались свідомістю. Проте, не применшуючи величезної ролі свідомості, логічно запитати: а в чому причина панування тих чи інших поглядів, чим вони визначаються? Аналіз показує, що ідеї, погляди, принципи, установки змінюються вслід за змінами суспільного буття — тобто саме умови матеріальної життєдіяльності людей є визначальними і кінцевими причинами появи чи зникнення тих чи інших думок, а думки в такому разі є ідеальним відображенням матеріального життя суспільства. Крім того, нічого з нічого не виникає. Без виробництва та забезпечення людей матеріальними продуктами вони б просто не мали фізичної можливості продукувати думки, ідеї (в тому числі ідею про первинність духовного начала в суспільстві).

Основою суспільного  розвитку є матеріальне виробництво, тому що саме воно задовольняє найрізноманітніші (в тому числі первинні) людські потреби в їжі, одязі, житлі, освіті тощо. Щоб жити, людина має забезпечити своє життя, насамперед, матеріально. Це — своєрідна передумова історії. Коли б людство хоч на годину зупинило процес матеріального виробництва, воно, безумовно, якщо б не загинуло, то спотворило б свій спосіб буття у світі. Саме тому К. Маркс назвав матеріальне виробництво «материнським лоном» суспільства, а закон визначальної ролі способу виробництва матеріальних благ — законом розвитку людської історії. Матеріальна сфера активно взаємодіє з усіма іншими сферами суспільного життя, виставляючи на перший план на проміжних етапах історії то одну, то іншу, але в якості початкової ланки та в кінцевому підсумку провідна роль незмінно залишається за матеріальною сферою, ядром якої є матеріальне виробництво.

Звернемося  до категорій, які фіксують взаємовідношення матеріальної та духовної   сфер суспільного життя. Це категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість». Суспільне буття людей — це об'єктивна суспільна реальність, матеріальне життя суспільства, яке не проходить через свідомість. Справа в тому, що основу суспільства складає «сітка» переплетених між собою різноманітних, різнопланових матеріальних відносин, які просто неможливо повністю охопити людською свідомістю. З певною долею адекватності суспільне буття відображається в суспільній свідомості, визначає ЇЇ і обумовлює в кінцевому підсумку напрямок її руху. Таким чином, суспільна свідомість являє собою усвідомлення суспільством самого себе, свого суспільного буття та навколишньої дійсності. Це думки людей, їх уявлення, прагнення, бажання, почуття, настрої, які складають ідеальну сторону суспільного життя; первинно вони існують тільки в свідомості окремих людей. В філософському матеріалізмі діє принцип: «Не свідомість визначає буття, а навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість». Суспільна свідомість є відносно самостійною. Вона, будучи підпорядкованою суспільному буттю, має внутрішню логіку

свого розвитку, пов'язану з спадковістю ідей, з тим, що на появу нового в свідомості активний вплив виявляє накопичений раніше розумовий матеріал. В результаті виходить, що, хоч в основі своїй логіка ідей визначається логікою «речей», логікою реальних матеріальних процесів, між суспільним буттям та суспільною свідомістю немає жорсткого однозначного зв'язку.

Відносна  самостійність суспільної свідомості проявляється і в факті її активності. Вона здатна взаємодіяти з різними суспільними явищами, виявляти зворотний вплив на суспільне буття.

Таким чином, вторинність та відносна самостійність суспільної свідомості — такі фундаментальні закономірності її розвитку.

Суспільні відносини та соціальна  структура суспільства

_С

успільні  відносини — це відносини між  людьми, які встановлюються в процесі їх сумісної практичної та духовної діяльності. Основою для формування суспільних відносин є індивідні відносини, проте суспільні відносини мають свою специфіку. Індивідне на рівні суспільності поступово втрачається і суспільні відносини набувають щодо індивіда відчуженої об'єктивізованої сили. Вони є складовими відповідних сфер функціонування суспільства (економічної, політичної, ідеологічної), в них індивід виступає як суб'єкт відносин, як функціонер у сфері економіки, політики тощо (робітник, інженер, вчений, політик, бюрократ і т.д.). І далеко не завжди його суспільна роль узгоджується з його особистістю.

Спектр міжлюдських  відносин надзвичайно широкий, адже вони існують і в сім'ї, і в  науці, і в ставленні до природи  тощо. Але як суспільні відносини вони складаються саме у відповідних відокремлених сферах соціального життя як їх суттєвий компонент. В суспільних відносинах як відносинах між соціальними спільностями досить помітним є інтегративний та управлінський характер щодо економічних, політичних, ідеологічних відносин. Діючи через соціально об'єктивізовані, надіндивідні  форми  суспільної свідомості,  вони задають індивіду умови його життєдіяльності, існують як самостійні соціальні структури, що нав'язують індивідам відповідні форми функціонування і спілкування.

Очевидним є  той факт, що суспільство є не однорідним, а структурованим, тобто складається з різноманітних соціальних груп. Соціальні групи є опосередковуючою ланкою між людиною та суспільством — кожна людина безпосередньо входить в одну або декілька соціальних груп, а вже через них — в суспільство. Соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами та спільною справою. Загальноприйнятим є виділення малих, середніх та великих соціальних груп.

Малі соціальні  групи є мало чисельними, їх члени  об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому (і емоційному) стійкому спілкуванні один з одним. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільноти, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи, тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими цілями, інструкціями, статутами. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби тощо.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Бони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої —- для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. їх називають ще колективами.

Великі соціальні  групи — це багаточисельні об'єднання  людей. Сюди входять етнічні спільності, вікові групи, об'єднання за статтю та інші. Вони базуються не на безпосередніх контактах, а на фундаментальному інтересі, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Серед великих соціальних груп найважливіша роль належить класам. Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням пов'язували його ще Платон та Аристотель. До пізнання суті класів підійшли англійські економісти, французькі історики та філософи XVIII-XIX ст. В сучасній філософії переважає марксистська теорія класів. Це великі соціальні групи, які характеризуються такими соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом отримання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва.

До великих  соціальних груп відносяться також  так звані соціальні верстви, тобто перехідні або проміжні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають прошарком), наприклад, інтелігенція, частина якогось певного класу (наприклад, кваліфіковані робітники).

Коротко зупинимось на сутності та значенні інтелігенції як «посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством». Поняття «інтелігенція» як термін почало вживатись понад сто років тому.

Інтелігенція  — це та частина службовців, яка  зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям «інтелігентність» як моральною якістю людини. Інтелігенція може бути науково-технічною, культурно-творчою та ін.

Сьогодні, з  урахуванням реалій нашого часу, відбувається розробка нових (некласових) теорій соціальної структури суспільства, наприклад, теорії стратифікації та соціальної мобільності.

Сутність  першої з них може бути зведена  до таких положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні «пласти» або шари (страти); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, манери, смаки, звички та ін. Кількість стратів різні соціологи визначають по-різному — 4,5,6,7,8 і більше.

Друга, певною мірою похідна від першої, теорія, — це теорія соціальної мобільності. її суть: класових відмінностей уже немає, мають місце лише відмінності між стратами та високо-мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого. Мобільність може бути «вертикальною», коли люди «підіймаються та спускаються як «ліфти в установах», та «горизонтальною», коли конкретний перехід людини в інший страт не пов'язаний зі зміною її економічного становища.

Політика та політичний устрій суспільства. Громадянське суспільство

Політика  означає прагнення до участі у  владі або до виявлення впливу на розподіл влади між державами або всередині держави між групами людей, наділених владою. Це важливий компонент життєдіяльності суспільства, який пронизує всі сфери суспільного життя. Узгодження взаємопов'язаних функцій, підпорядкованість самозбереженню, реалізація відповідних тенденцій розвитку і т.п. потребує організації суспільства на певній основі, яка передбачає підкорення, виконання команд та інших управлінських операцій, — вони долають хаотичність, деструктурованість, що періодично виникають в системі.

Ядро політики, політична влада торкається інтересів  великих мас людей, які причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, яка професійно зайнята управлінням. В більш широкому розумінні монополію на здійснення влади має політична система.

Політична система включає: політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої входять держава, партії, політичні асоціації, політичні і правові норми; політичну свідомість, політичну культуру та їн. Її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням монопольної влади та управлінням суспільством. Стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, яка включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові колективи. Саме держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості. Держава — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні норми примусу.

Економічна теорія доводить, що держава виникає з родоплемінних відносин в міру зростання продуктивності праці та (як наслідку) появи залишкового економічного продукту, який можна присвоювати. Тоді необхідність її виникнення пояснюється основною функцією захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів групи, яка володіє власністю, основними засобами виробництва. Причому поняття «держава» і «влада» нетотожні, влада давніша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом; всієї первісної історії влада функціонувала як недержавне та дополітичне суспільне самоуправління.

Які ж властивості  роблять державу основою всієї  політичної системи? По-перше суверенітет держави. Бона є основним знаряддям влади, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни. По-друге, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-третє, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними та природними ресурсами (для утримання цього апарату держава збирає податки).

Відповідно  до свого призначення держава  виконує певні функції, внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну і оборонну.

Слід також  окреслити поняття «громадянське  суспільство» та «правова держава». Громадянське суспільство— це сукупність суспільних відносин політичних та соціальних інститутів поза межами держави як політичної структури. Громадянське суспільство становить основу людської цивілізації, а його головними суб'єктами є окремі громадяни з притаманними їм потребами, інтересами та цінностями. Задоволення їх є невід'ємною передумовою власного розвитку людей та розвитку суспільства. Інтереси людей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять, структурні елементи громадянського суспільства. Так, для задоволення первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва між людьми формуються економічні, виробничі відносини, які, в свою чергу, зумовлюють сферу соціальних відносин, сім'ю, певну організацію станів, етносів. Далі в громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема, релігійні, наукові, політичні та ін., що дозволяє виражати та відстоювати інтереси та права громадян, створювати умови для духовної самореалізації окремих індивідів та колективів. В структуру громадянського суспільства не входить держава, проте інтереси розумного поєднання прав та свобод громадян вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою та громадянським суспільством. Високорозвинутість громадянського суспільства є однією з умов стабільності демократичного режиму.