Курс лекцій по "Філософіі"

Тема №5. Німецька класична філософія

1. Філософське вчення І. Канта.
2. Філософська система та метод Гегеля.
3. Антропологічний матеріалізм Л.Феиербаха.

Філософське вчення І.Канта

_З

начним і-вагомим  етапом у розвитку світової філософії є німецька класична філософія, яка представлена такими мислителями як І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейєрбах. Кожний із вказаних мислителів створив оригінальну філософську систему. В даній темі філософію Й.Фіхте і Ф.Шеллінга розглянемо луже коротко, схематично, більш детально з'ясуємо суть філософських поглядів І. Канта, Г.Регеля, Л.Фейєрбаха,

Родоначальником німецької класичної філософії  вважається /. Кант (1724 -1804 рр.). У своєму філософському розвитку І. Кант пройшов два періоди — до критичний (до 1770 р.)і критичний (після 1770 р.). У першому періоді Кант глибоко вивчає природознавство, розроблена ним концепція походження сонячної системи із гігантської газопилової туманності до цих пір є однією із фундаментальних наукових ідей в астрономії. Та зрештою Кант приходить до необхідності зайнятись філософським дослідженням ряду принципових проблем теорії пізнання. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати 
дослідження можливостей людського пізнання і встановлення його межі. Необхідні умови пізнання, закладені, згідно Канта, в самому розумі і є підґрунтям знання. Вони надають знанню характеру необхідності і всезагальності. Разом з тим вони є і межами достовірності знання. 

Приступаючи до аналізу процесу пізнання, Кант виходить із визнання існування незалежного від свідомості людей зовнішнього світу. Він розрізняє поняття «річ в собі» і «річ для нас. «Речі в собі» (йоумени) — це речі як вони існують самі ііо собі, незалежно від нас; «речі для нас» (феномени) — це речі як вони сприймаються нами, являються нам. Кант стверджував, що людина має справу тільки з явищами, феноменами, які повністю відірвані від «речей в собі». Причому термін «річ в собі» має кілька значень: 1) «річ в собі» вказує на наявність зовнішнього збудника наших відчуттів і уявлень; 2) це всякий в принципі непізнаванний предмет; 3) це все те, що лежить поза досвідом; 4) це царина недосяжних ідеалів. Проголошуючи непізнаванність «речі в собі», Кант стає на шлях агностицизму.

З точки зору Канта знання є судженням, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження бувають аналітичними та синтетичними. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом, а виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорні, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом і предикатом не Засновується на досвіді. Таким чином, Кант виділяє два типи знання: досвідне та незалежне від досвіду. Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Сам процес пізнання включає в себе три етапи: етап чуттєвості, розсудку та розуму. На першому етапі відчуття не впорядковані, не систематизовані, Але людині, вважає Кант, притаманні дві апріорні (додосвідні) форми систематизації наших відчуттів. Це простір ї час. Отже, з точки зору Канта, простір і час є не об'єктивними характеристиками буття, а суб'єктивними формами сприйняття.

Другим етапом пізнавального процесу є розсудок. На думку Канта, упорядковані при допомозі простору і часу відчуття самі по собі не дають знань, а явл-яють собою лише необхідний підготовчий матеріал, який осмислюється розсудком. Останньому притаманні апріорні форми мислення — категорії. Знання і є результатом синтезу відчуттів і категорій. Третім етапом процесу пізнання, за Кантом, виступає розум, який продукує трансцендентальні ідеї. Останні Кант поділяє на три види: 1) психологічні; 2) космологічні; 3) теологічні. Ідеї уособлюють знання абсолютно безумовного. Розум ставить перед розсудком завдання досягти абсолютно безумовного знання. Але тут виникають  нерозв'язні суперечності, які виражаються протилежними судженнями — так званими ан-тиноміями. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютно безумовного, застосовані до світу речей в собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

Кант вважав, що антиномії як суперечності між  двома взаємовиключаючими твердженнями однаково переконливо доводяться (і заперечуються) логічно. Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то можна довести справедливість двох суперечливих один одному положень, які характеризують властивості світу. Так, теза про те, що світ обмежений в просторі і має початок в часі, так же доводиться, як і протилежна теза, згідно якої світ нескінченний в просторі і не має початку. Згідно Канта, антиномії свідчать про непізнаванність світу речей в собі. А це і є агностицизм.

Кант широко відомий як творець вчення про  абстрактну, незалежну від умов життя мораль. Основою моралі, згідно Канта, є так званий категоричний імператив — існуючий у свідомості людей вічний, незмінний закон та ідеал поведінки людей. Категоричний імператив вимагає від людини таких дій і вчинків, щоб вони могли стати основою всезагального законодавства. Дотримання цього імперативу вимагає від людини доброї волі. В цьому проявляється свобода. Адже істота, яка може діяти відповідно з всезагальною метою, є вільною істотою. Свобода, вказує Кант, це незалежність від визначальних причин чуттєвого світу. Якщо в природному світі всяке явище обумовлене попереднім як своєю причиною, то в світі свободи розумна істота може діяти згідно із поняттям розуму, зовсім не детермінованим, на думку Канта, природною необхідністю. Таким чином , людина є жителем двох світів: чуттєвого, матеріального, в якому вона як чуттєва істота підпорядкована законам природи, і умоглядного, де вона підпорядковує себе моральному   законові,  тобто   категоричному  імперативу. Принцип чуттєвого світу стверджує: всяке явище не може бути причиною самого себе, його причиною завжди є інше явище. Принцип свободи стверджує: розумна істота є метою сама собі, до неї не можна відноситись як до засобу для досягнення чогось іншого.

Слід відмітити, що, вказавши на непізнаванність речей в собі, на межу можливостей людського розуму, Кант обмежив знання, щоб дати місце вірі,— саме віра в безсмертя душі, свободу і Бога повинна освятити звернену до людини вимогу бути моральною істотою.

Отже, Кант поставив важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу та моралі, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні.

Німецька  класична філософія після Канта  розроблялась Й.Фіхте (1762-1814 рр.) і Ф.Шеллінгом (1775-1854 рр.). Й.Фіхте підкреслює активність суб'єкта, самосвідомості людини. Для нього важливим є розум, спрямований на встановлення таких моральних стосунків між людьми, за яких найповніше проявлялась би свобода особистості. В теоретичному плані ця свобода реалізується через діалектичну самосвідомість; або, як це подано мовою Фіхте, «Я» — «Не Я».

Шеллінг обґрунтовує  тотожність суб'єкта і об'єкта не лише в діяльності людини, а й у творенні світу взагалі. Шеллінг дав тонкий аналіз категорій діалектики, який в подальшому розвинув Г. Гегель.

Філософська система та метод Гегеля

Найвищим  досягненням німецької класичної  філософії є філософія Гегеля (1770-1831 рр.). Вона характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше стосовно діалектики Гегель створив її основні принципи і теорію.

Вихідним  пунктом філософської концепції  Гегеля є тотожність мислення та буття. Мислення, вважав Гегель, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а._й незалежною від людини об'єктивною сутністю, яка є першоосновою, першона-чалом всього сущого і виступає як абсолютна ідея, світовий розум, світовий дух. Будучи від природи самосвідомістю, пронизаною діалектичною суперечністю, абсолютна ідея проходить ряд етапів саморозвитку. Розвинувшись в сфері чистого мислення, ідея реалізує себе в природі, яка є «інобуттям» ідеї. Отже, природа — це «відчужена» в матеріальних формах ідея, і тому чужа, навіть ворожа чистому мисленню (Абсолюту). Але без природи, на думку Гегеля, не виникнув би суб'єктивний дух — людина, суспільство. Тому суспільство — це найвища форма саморозвитку абсолютної ідеї, та форма, в якій ідея повертається до себе.

Гегель створив  грандіозну філософську систему  об'єктивного ідеалізму. Пропедевтикою (вступом) до неї є ідеї, які викладені в його праці «Феноменологія духу». В цій праці Ґегель змальовує поступовий рух свідомості від індивідуальної до

СУСПІЛЬНОЇ. :

Центральною категорією «Феноменології духу» є  категорія відчуження. Ця категорія вживається в кількох значеннях: 1) виникнення всякої предметності із духу (природа, суспільство); 2) в процесі праці відбувається опредметнення сутнісних сил людини; 3) спотворене сприйняття людьми продуктів їх діяльності як чужих їм сил, які живуть самостійним життям і панують над людьми. Заслугою Гегеля є постановка проблеми відчуження, тим самим він підійшов до розуміння сутності праці.

Філософська система викладена в праці  «Енциклопедія філософських наук». Вона складається з трьох частин: логіки, філософії природи, філософії духу. Предметом логіки є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти як категорії і складає основу, суть всієї дійсності. Чисті логічні сутності первинні по відношенню до дійсності, в своїй сукупності є її деміургом (творцем). Логіка складається з трьох частин: вчення про буття, про сутність і поняття: 1) у вченні про буття розглядається: чисте буття, ніщо, становлення, якість, кількість, міра; 2) у вченні про сутність головною проблемою виступає проблема суперечності. Аналіз категорії сутності закінчується аналізом категорії свободи. Свободу Гегель розумів як осягне-ну в понятті необхідність; 3) в третьому розділі «Логіки» розглядається поняття як творча міць, яка народжує все наявне.

У «Філософії природи» розглядається ідея у формі  інобуття (тобто природи). В цілому природа не розвивається в часі, а тільки розгортається у просторі.

В «Філософії духу» ідея стає конкретно розумною. Вона включає суб'єктивний дух, об'єктивний дух і абсолютний дух. Вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології і психології. Об'єктивний дух проходить три стадії розвитку: абстрактне право, мораль і моральність. Під останньою Гегель розуміє різні види міжлюдських відносин: сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абсолютний  дух проявляється через форми  суспільної свідомості ;і розкривається у трьох видах: мистецтві, релігії і філософії, В мистецтві абсолютний дух пізнає себе у формі споглядання, в релігії у формі уявлення, в філософії у формі поняття.

Таким чином, абсолютна ідея існує вічно і  містить в собі всі можливі явища природи і суспільства, є їх джерелом і рушійною. силою.; Ідея в процесі розвитку проходить різні стадії, все повніше і повніше розкриваючи свій внутрішній зміст. Спочатку вона розкривається в самій собі, потім приймає форму природи — неорганічного та органічного світу, людини, потім виявляється у формі держави, мистецтва, релігії і філософії. Отже, весь різноманітний світ, згідно Регеля, є продуктом розвитку ідеї як творчої сили, сукупністю різних форм її виявлення.

Гегель перший із філософів нового часу дав розгорнуту критику панівного в науці і філософії метафізичного методу і протиставив йому діалектичний метод, Він виділяє три ступені діалектичного методу. Першим ступенем, на думку Гегеля, є розсудок. Другим ступенем є негативний розум як проміжний етап між розумом і розсудком. Третій ступінь — спекулятивний розум, якого неспроможне досягти мислення, спрямоване на кінцеві природні речі. Саме на цьому останньому ступені діалектичний метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості.

Безперечним досягненням Гегеля є розгляд свободи як творчого утвердження певного позитивного змісту, всупереч поширеним уявленням про абсолютну негативність. У зв'язку з цим Гегель всесвітню історію визначав як «прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності». В основі історії., на думку Гегеля, лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими людьми, тому що вони виходять у своїй діяльності не із розуміння світового духу, а із своїх вільних інтересів. Але результати цієї діяльності часто протилежні цілям окремих людей — люди не підозрюють, що світовий дух реалізує себе через їх діяльність.

Антропологічний матеріалізм А. Фейєрбаха

Філософська система Л.Фейєрбаха (1804-1872 рр.) закінчує період німецької класичної філософії.

З позиції  метафізичного матеріалізму Фейєрбах дав найбільш розгорнуту і глибоку критику ідеалізму, особливо гегелівського. Він показав, що гегелівська філософія є філософією тотожності духу і природи, причому визначальним і первинним виступає дух. Природа у Гегеля, говорив Фейєрбах, сама по собі — ніщо. До істинної природи Гегель навіть не підійшов.

Розкриваючи суть гегелівської філософії, Фейєрбах зробив висновок про її зв'язок з теологією.

Проте, відкидаючи ідеалізм гегелівської філософії, Фейєрбах одночасно відкинув гегелівську діалектику, вбачаючи в ній різновидність софістики. В цьому полягає одне із серйозних обмежень фейєрбахівської критики філософії Гегеля.

Питання про  відношення духу до буття Фейєрбах вирішував матеріалістично, доводячи, що буття є джерелом свідомості, яка похідна від буття. При цьому поняття буття тотожне у Фейєрбаха з поняттям природи.

Природа вічна, проте окремі її предмети і явища  тимчасові, виникають і зникають. Вихідним пунктом матеріалістичного вирішення Фейєрбахом питання про відношення свідомості до матерії є" людина взагалі — як природна істота, як психофізична єдність душі і тіла. Тому не випадково його матеріалізм характеризують як антропологічний.

Виходячи  з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає трактовку людини як, перш за все, духовної істоти. Згідно Фейєрбаха, тіло в його цілісності і є сутністю людського «Я»: духовне в людині не може бути відокремленим від тілесного. Дух і тіло — дві сторони, реальності, яка називається організмом. Людина є частиною природи і може існувати ляше в природі, завдяки їй. При цьому Фейєрбах не врахував те, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом суспільного життя. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а біологічною