Курс лекцій по "Філософіі"

Тема №15. Людина як мета і найвища цінність історії.

1. Сутність та проблеми антропосоціогенезу.
2. Сенс життя людини та людства.
3. Цінності та їх роль в житті суспільства.

Сутність людини. Проблеми антропосоціогенез

Як особлива філософська дисципліна філософська антропологія виникла в 1928 році, дякуючи працям М.Шелера (1874-1928 рр.), Г.Плеснера та Ін. В ній ставиться завдання — розвиваючи тенденції, закладені в попередніх філософських вченнях та використовуючи дані конкретних наук про людину (біології, психології, соціології), відтворити цілісне розуміння людини. Таким чином, що ж таке людина? На це питання в історії філософії давались різноманітні відповіді.

Філософи  античності тривалий час розглядали людину як образ космосу, як «малий світ», як мікрокосмос. Знання про людське та природне часто ототожнювались. Але вже платонізм розуміє людину як комбінацію душі і тіла. Душа належить вічному об'єктивному світові ідей, а тіло є тільки її тимчасовим носієм. Аристотель наполягає на тому, що природа людини є подвійною, вона складається з душі та тіла.

В середньовіччі  християнська філософія (схоластика) розглядає людину як образ Бога. Душа вічна і є подихом самого Бога, а тіло створене Богом на певний час з «праху земного». Тому відноситись до людини треба відповідно: до душі з найвищою повагою, а до тіла з найбільшою зневагою.

Філософія епохи  Ренесансу розглядає людину як автономну істоту, як живу цілісність, при цьому вона робить акцент на її тілесності — адже «людина створена за образом та подобою Бога», значить і тілесно вона є «боголюдиною». Звідси бере початок прямий шлях до атеїзму.

В Новий час (Р.Декарт, Б. Паскаль) вважається, що мислення є єдиним достовірним свідченням людського існування. Саме мислення й серце підносять людину, а не простір і час. За допомогою простору та часу Всесвіт охоплює та поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити

Всесвіт. Природа  людини суперечлива, тому що в ній  поєднуються дух та матерія; вона також є полем боротьби розуму та пристрастей.

У класичній  німецькій філософії існувало розмаїття думок про природу людини. Так, для Канта сутність людини є подвійною. Вона належить як світові природи, де панує необхідність, так і світові свободи. Специфіка людини визначається її трансцендентальністю та моральною свободою поведінки. Для Гегеля людина є носієм загально значимого об'єктивного духу, суб'єктом духовної діяльності, який створює світ культури. Л.Фейєрбах повертає людину в центр філософських досліджень, — вона розглядається як чуттєво-тілесна істота — з боку здоров'я, сили, краси тощо.

Марксизм  вважає людину істотою практичною —  визначальною в розумінні природи людини є праця. Суспільне буття визначає свідомість людини, а також детермінує всі інші властивості особистості.

: В філософії  життя на перший план характеристики природи людини виходять поза розумові здатності людини:, відчуття (Ф.Якобі), воля (А. Шопенгауер), інтуїція (А.Бергсон), несвідоме (З.Фрейд).

Згідно феноменології  Е.Гуеерля, специфіку людини визначає чуттєвість, а саме процес переживання, спрямований на зовнішній світ, від якого людина невіддільна. таким чином, було з'ясовано, що людина є єдністю тілесного та дуатевного. В сучасній науці замість терміну «душа» використовують термін «психіка» або «духовний світ» людини. В основі специфіки людини лежать, по-перше, її духовність; по-друге, символізація нею власного духовного світу в різних сферах своєї діяльності —• в праці, мові, культурі; по-третє, градація психіки всередині самої себе: відчуття й думка, свідомість та несвідоме, воля та інтуїція. Тобто мова йде яро психіку, свідомість, розум, відчуття, думки, вюлю тощо як про визначальні в природі людини. І дійсно, вони визначають специфіку людини — але не вичерпують її сутності. З іншого боку, людина є природною істотою, живим чуттєвим предметом, який ■предметним, діяльнісним способом відноситься до предметного світу. Непредметна істота — недійсна, нечуттєва, а тільки мислима, уявна, продукт абстракції. Тому — вже в рамках діяльнісної парадигми — виділимо наступні критерії, які відрізняють людину від її тваринних предків:        '

• тварина не виробляє, а людина виробляє;
• тварина будує тільки у відповідності до мірки та, потреби свого виду, а людина — за міркою будь-якого виду, а також за законами краси;    -
• тварина діє у відповідності до фізичної потреби, вузько, утилітарно, а людина, коли є вільною від фізичної потреби, діє чисто по-людськи, універсально;
• тварина безпосередньо є тотожною своїй життєдіяльності, а людина робить свою життєдіяльність своїм предметом; її діяльність вільна і досягає своєї вищої форми — самодіяльності. 

Таким чином, життєдіяльність людини, яка базується  на власне людській психіці, і виокремлює людину з тваринного

Світу

Виокремлення  людини з тваринного світу є таким  же велетенським стрибком, як і виникнення живого з неживого. Єдиної, однозначної відповіді про характер цього процесу у філософів немає, тому існують різні концепції антропосоціогенезу (одночасне становлення людини та суспільства). Так, крім усім відомої теологічної концепції походження людини існують ще трудова теорія та поза планетарна. Загальна суть трудової теорії полягає в тому, що предки людини з невідомих причин виявилися непристосованими до різкої зміни умов проживання. У процесі звичайної біологічної еволюції така .ситуація могла мати лише два виходи: або загибель непристосованого виду, або його сприятлива мутація (наприклад, різке збільшення маси тіла, фізичної сили), що приводить до утворення нового виду. Однак поява людини виявилась чимось третім, що і дістало назву антропосоціогенезу: виник не просто новий вид (людина), а принципово новий (соціальний) спосіб існування.

Для такого стрибка  предки людини мали необхідні біологічні передумови: унікальний мозок, здатний не лише до умовно-рефлекторної, а й до конструктивної, творчої діяльності; прямоходіння, яке вивільнило передні кінцівки; розвинута кисть руки, придатна до праці; утворення членороздільних звуків тощо.

Праця, мислення, мова були в перед людині у вигляді  можливостей. Реалізувавшись, вони врятували її у тій проблемній ситуації, в якій вона опинилася. Від пристосування до природи людина перейшла до перетворення її, до праці.

Праця нерозривно пов'язана з розумом; вони одночасно з'являються і потім постійно вдосконалюють один одного. А спільна праця, що заснована на застосуванні необхідних знань і штучно створених знарядь, розподілу продукту цієї праці, — у свою чергу змінює і характер людського спілкування. Адекватним засобом організації спільних дій, збереження й передачі знань, виявлення норм спілкування (звичаїв, норм моралі і права тощо) стає мова.

Так з'являється  людина — істота, здатна до праці, соціально-детермінованого життя і спілкування на основі діяльності свідомості (розумного ставлення до дійсності).

Але, незважаючи на те, що'вказана концепція претендує  на науковість і має великі досягнення в поясненні походження людини, антропосоціогенез і сьогодні багато в чому здається загадковим. Найперше, мається на увазі проблема «відсутньої ланки»: вважається, що людина вийшла з мавпи, але емпірично фіксованої форми «мавполюдини» так і не було знайдено. Більше того, період, який відділяє суто тваринний світ від масової, повсюдної та помітно розвиненої людини (існування групами, наявність мови, знарядь праці, здобування вогню тощо), складає «планетарну мить» — приблизно тисячу років. І хоча неминуче має існувати інший період антропосоціогенезу — 3-3,5 млн. років, практичного підтвердження ця цифра не знаходить. Для пояснення цієї проблеми можна використати аргументацію Тейяра де Шардена про те, що феномен людини виникав зсередини, тому не залишив морфологічних змін. Проте залишається загадкою, чому це сталося.

Позапланетарну  версію походження людини пробувала, зокрема, розробляти радянський нейрофізіолог, академік Бех-терєва Н.П. Вона відзначає, що земні вимоги до мозку є набагато нижчими за його можливості, що може свідчити про йою позаземне походження. Але такої планети ми не знаємо, тому треба згодитись з висновком самої Бехтерєвої: «В нашій еволюції багато незрозумілого».

 «Індивід», «особистість», «індивідуальність». Проблема соціалізації людини

Поняття людини, насамперед, охоплює загально родові риси, що відрізняють людину від інших живих істот: її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здатність до праці та творчості. Прийнято говорити про біосоціальну природу людини, а точніше — соціо-біологічну, оскільки в сутності людини переважає соціальне.

Для характеристики людини як індивідуального феномена філософія використовує ряд понять. Найважливіші з них — «індивід», «особистість», «індивідуальність».

Поняття «індивід»  використовується для позначення будь-якого  окремо взятого представника людського  роду. Це поняття підкреслює передусім біологічні характеристики людини: здоров'я, фізичну красу, задатки здібностей,, успадковані особливості психіки тощо.

Поняття «особистість»  містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, а також настанов суспільної моралі. Тобто людина як особистість — це суб'єкт суспільних відносин.

Поняття «індивідуальність» визначає зміст неповторного духовного світу людини, воно акцентує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану конкретну людину від інших людей. В індивідуальності ми відмічаємо її самобутність та оригінальність. Вони є наслідком соціально значущих рис індивіда, які комбінуються в ньому десь несподівано та не прогнозовано, визначаючи духовну своєрідність та соціальну відмінність.

Оскільки  пріоритетну роль серед характеристик  людини займає особистісна, важливою є проблема соціалізації людини, тобто залучення її до суспільного життя. Найперше вона соціалізується через посередництво форм, вироблених соціальним досвідом попередніх поколінь (звичаї, традиції).

Іншою формою соціалізації людини є соціалізація через соціально-правові норми. Вони виникають у класовому суспільстві і на відміну від попередніх форм є завжди осмисленими і законодавчо оформленими.

І, нарешті, ще одна, найбільш значуща форма соціалізації --мова як особлива інфраструктура суспільства. Як засіб комунікації мова поєднує суспільну та індивідуальну свідомість, робить людину по-справжньому соціальною.

Сенс життя людини та людства

_Б

ідомий французький філософ А.Камк .пише в есе «Міф про Єізіфа» — «Є тільки одне фундаментальне питання філософії. Це питання про те, варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Усе інше — чи має світ три виміри, чи час вічний — другорядне». Це ключове питання має й іншу трактовку: в чому смисл (сенс) життя? Сама постановка цього питання свідчить про те, що існують сумніви в наявності такого смислу. Серед багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головних: сенс життя споконвічно властивий життю'в його глибинних основах; сенс життя є поза межами життя; сенс життя створюється самим суб'єктом. Об'єднує всі три підходи фактична згода з думкою, що життя є безглуздим — за формулою Еклезіаста: «Все суєта та ловля вітру».

Для першого  підходу найбільш характерним є  релігійне тлумачення життя. Єдине, що придає життю абсолютний смисл, це дієва співучасть у справах божих, бо це дає надію на вічне потойбічне життя в раю. Емпіричне життя є безглуздим.

В .основі другого  підходу лежить секуляризована (тобто переведена в ранг світської) релігійна ідея — людина здатна побудувати рай на землі, бо потойбічного світу немає. Це суспільство, побудоване на началах добра та справедливості (комунізм, досконала демократія тощо) можливе тільки в майбутньому, але шлях до цього світлого майбутнього є прогресом, який припускає мету, а мета надає смисл людському життю. Теперішнє, реальне життя самостійного смислу не має.

У відповідності  з третім підходом (який поділяється  сучасним філософським матеріалізмом), життя не має сенсу, який витікає з минулого чи майбутнього, тим більше, з потойбічного світу. В житті самому по собі взагалі немає ніякого, раз і назавжди заданого, колись визначеного сенсу. Тільки ми самі свідомо чи стихійно самими способами нашого буття надаємо йому сенс.

Але тут виникає питання: чому ж більшість людей живе змістовним, смислонаповненим життям? Відчуття смислойаповненості людині надає той факт, що на нротязі свого індивідуального життя вона ніколи не досягає «цілей» життя родового, історичного; в цьому аспекті людина є істотою, адекватно нереалізованою. Нереалізовані сть, незадоволеність собою містять у собі спонукальні причини постійної творчої діяльності, яка приводить до відчуття смислонаповненості життя. Крім цього» для людини має сенс цінність життя самого яо собі. В цьому полягай сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі таким же є і сенс життя суспільства, людства в цілому, який вони реалізують в історично неоднозначних формах. Міра єдності особистого та суспільного, неоднакова на різних етапах історії, і визначає цінність людського життя.

Соціально-етнічні спільноти людей та тенденції їх розвитку

_Ф

ормами існування  людства є соціально-етнічні спільноти. Людство — не механічний агрегат індивідів, а своєрідне поєднання родоплемінних колективів, народів, націй. Такий стан людства є результатом усієї світової історії. Соціально-етнічні спільноти — це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та своєрідністю історичного розвитку.

Історично першою соціально-етнічною формою людей є рід. Він заснований на кровнородинних зв'язках і веде своє походження по одній лінії — материнській чи батьківській, має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури. Виник рід із первісного людського стада, аз певної сукупності пов'язаних шлюбними відносинами родів виникає плем'я. Крім рис, властивих родові, плем'я має і нову якість — племінне самоуправління, виникнення патріархальної сім'ї та майнової нерівності. Саме ці риси підривають родовий устрій із середини (мається на увазі поява міжсімейних територіальних стосунків та виникнення приватної власності). На зміну родовій організації людства приходять нові соціально-етнічні спільноти — народності. Народність характеризуєтьсяспільністю території, єдиною мовою (поряд з існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої обряди, традиції, свою збірну назву.