Курс лекцій по "Філософіі"

Тема №14,         Джерела, спрямованість, рушійні сили і розвиток суспільства.

1. Суспільство та природа як підсистеми об'єктивної реальності, їх 
взаємодія.

2. Соціальна структура суспільства.
3. Детермінанти суспільного розвитку.

Суспільство в структурі природи.

Географічне середовище як перша умова життя суспільства

_П

оняття «природа»  в науковій літературі вживається в двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній сві'г у всій багатоманітності своїх проявів тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під цим кутом зору в даному питанні і розглядається проблема взаємодії суспільства та природи.

Зрозуміло, що для життя та розвитку суспільства  необхідними є магнітне поле планети, певна сила тяжіння, сонячне світло та тепло, вода, повітря, гірські породи та ґрунти, рослини та тварини. В цьому відношенні для нас має значення саме природа в вузькому розумінні або географічне середовище. На відміну від безмежної природи географічне середовище — це частина природи, яка пов'язана з усіма сторонами життєдіяльності суспільства, і, найголовніше, є умовою його матеріального життя. Продуктивність праці людини суттєво залежить від природних умов — як природних можливостей її організму, так. і навколишньої природи. Чим сприятливішими є природні умови, природна родючість ґрунтів, клімат тощо, тим більше матеріальних благ за одиницю часу вона може виробити для суспільства. Проте звідси зовсім не напрошується висновок, що, наприклад, найродючіша земля створює найкращі природні умови для суспільного прогресу. Надмірно багата природа, яка з достатком дає людині засоби для життя, не робить (як показує досвід) необхідністю її власний розвиток, точно так же, як надмірно сувора природа пригнічує людину, примушуючи всю її енергію витрачати на підтримку життєвого мінімуму. Справа в тому, що навколишня природа завжди впливала на суспільний прогрес не прямо і безпосередньо, а опосередковано, непрямо. Деякі мислителі (Демокріт, Щ.Монтеск'є), ігноруючи цей факт, розробили теорію географічного детермінізму, за якою «влада клімату є сильнішою за всі інші влади». Начебто і психічні особливості людей, і весь спосіб життя суспільства безпосередньо залежать від природних умов відповідної місцевості. Нею виправдовували і колоніальну політику, заявляючи, що на рабське життя народи Єгипту, Індії приречені «фізичними законами», які категорично не допускають, опору. Поступово географічний детермінізм переродився в реакційну теорію геополітики (Е.Хантинг, Дж.Кіффер) — війни породжуються на чебто виключно недосконалою політичною картою світу, невідповідністю історичних кордонів «природним» інтересам держав, а тому держави мають право воювати за розширення «життєвого простору ».

В чому ж суть дійсного впливу географічного середовища на життя та розвиток суспільства? По-перше, розмаїття продуктів   природи   складає   природну   основу   суспільного розподілу праці. Чим багатшою є природа, ,тим різноманітнішими можуть бути галузі виробництва, ширшими обмін та торгівля. Різноманітні природні умови стимулюють зростання суспільних потреб, здібностей, засобів та способів праці.

Проте самі по собі сприятливі природні умови безпосередньо можуть дати лише одне — надлишок неробочого часу. Для того, щоб цей час став фактором суспільного прогресу, потрібен ще цілий ряд соціальних умов. -

По-друге, природа  впливає на суспільство ще й в  тому плані, що людина в процесі взаємодії з нею (найперше в сфері матеріальній) перетворює, вдосконалює і саму себе, — але знову ж таки цей вплив опосередковується соціальними факторами і тому може як прискорювати, так і сповільнювати соціальні процеси. Тобто природні багатства створюють лише можливість якоїсь виробничої діяльності, але далеко не саму діяльність. В цьому відношенні природа швидше забороняє, чим дозволяє. Не можна, наприклад, добувати руду там, де її немає, разом з тим наявність руди ще не означає автоматичної можливості гірничорудної промисловості, а значить і-достатку. Практично завжди у взаємодії природи та людини активною стороною виявляється людина, а це покладає на неї велику відповідальність за негативні наслідки втручання в природу. За словами К.Маркса, «культура, — якщо вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо...,— залишає після себе .пустелю...» Природа «мстить» людині за її безрозсудство, і пустелі є тому прикладом. Сила впливу людини на навколишню природу знаходиться в прямій залежності від рівня продуктивних сил, стану науково-технічного прогресу. Тому якщо в минулому стихійний розвиток культури приводив до запустіння лише окремих районів Землі, то в наші дні він може викликати глобальні наслідки. Все це виводить нас на екологічні проблеми і навіть на екологічну кризу, яка зараз розвивається. 

Суспільство як надіндивідні, цілісна система. Взаємозв'язок суспільства та природи

_С

успільство  є специфічним системним утворенням, що має власні закони функціонування, які базуються на неусувній закономірності матеріального світу до самоорганізації та самозбереження. Як таке воно лише в кінцевому підсумку пов'язане з збереженням індивіда як своєї основи, люди для нього є деякою зовнішньою умовою, з якою необхідно рахуватись. Але, звичайно, як би не складались взаємини індивіда та суспільства, особа є витоком і зосередженням соціального. Суспільство нарощується над взаємодією індивідів, в яку вони постійно вступають в процесі праці, для цілей самооборони, задоволень, гри, виховання дітей, здобуття знань, матеріального забезпечення тощо. Ця взаємодія є первинним актом соціальності і його основоположною структурою.

Для здійснення взаємодії необхідна її смислова опосеред-кованість, а для постійного відтворення вона потребує певних регулятивів, які викристалізовуються і набувають статусу суспільних у вигляді моральних імперативів, правових норм, легітимних установлень, різного роду правил діяння, законів науки, культурних смислів, що утворюють інтерсуб'єктивний простір, в якому живе і чинить індивід, Саме в цьому просторі складаються такі суспільні утворення, які до останнього часу було прийнято називати соціальною матерією. Це певні об'єктивні щодо Індивіда інститути типу держави, права, науки, ідеології, головним чином суспільні форми організації спільної діяльності по життєзабезпеченню, духовному творенню. Вони існують як складові суспільства, мають надіддивідну природу і діють щодо індивідів як формуючі його сили через засоби соціалізації, виховання, примусу, легітимізації тощо. Вони по суті програмують соціальне життя.

Соціальні структури, без сумніву, мають пряме відношення до формування особистості. Особливо ґрунтовної розробки цей підхід зазнав в марксистській теорії: Людина розглядалась в ній не як абстрактний індивід, а як ансамбль суспільних відносин. Тобто її «індивідне наповнення » цілком і повністю здійснювалось суспільством, і В результаті Індивідна неповторність виявлялась залежною виключно від її суспільного змісту.

Суспільні впливи на життєздійснення індивіда є незаперечними. Традиція, сім'я, шко*ла, ідеологія, право і інші соціальні форми і інституції суттєво позначаються на його ціннісних орієнтаціях, освіченості і можливостях реалізувати життєві плани. Причому ґрунтом, на якому зростає індивід, є не лише соціум як сукупність актуально діючих суспільних відносин, а все суспільство. В цьому розумінні індивід є транссоціальним суб'єктом. Його коріння сягає історичних глибин, від них значною мірою залежить значимість індивіда, діапазон його унікальності. Хоча індивід здатен і протистояти соціуму, і в цьому виявляється його певна протилежність останньому.

Суспільство, яке протистоїть індивіду, однак, є невід'ємною умовою людського існування.

По-перше, лише в ньому, можливим є життєзабезпечення. Виробнича діяльність, що здійснюється людьми сукупно, продукує необхідні блага для задоволення вітальних потреб. Суспільством винаходяться і виробляються засоби комфортного існування, які забезпечують оптимальний вираз функціонування людського організму і психіки, і    

По-друге, суспільство  здатне акумулювати людську духовність у відповідних, соціальних формах типу мистецтва релігії, моралі, філософії, перетворювати Д'х в могутцій механізм соціальної пам'яті, що є засобом трансляції набутого досвіду і нарощування_; «плацдарму», з якого починається духовний ЗЛЄТ КОЖНОЇ Особистості.

По-третє.> суспільство, відтворює засоби, регуляції міжіиди-відних стосунків» надаючи їм статусу зразків, санкцій, заборон, дозволів і т. п., що обмежують індивідність, але водночас стдо-рюють умови суспільного  буття. До певної міри вони захищають індивіда від порушень його прав іншими.

По-четверте, індивід  знаходить у суспільстві сприятливі для оточення способи свого самовиразу. Такими виступають мова, категоріальний образ мислення, закони логіки. Вони є продуктом спілкування і умовою його самореалізації.

Отже, поняття суспільства  багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історичнр склалася, а також система, яка охоплює  всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним та з природою.

З позиції сучасної соціальної філософії суспільство водночас виступає і об'єктом, і суб'єктом:. Як об'єкт, тобто підсистема об'єктивної реальності, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природно-історичного процесу життєдіяльності людства, який відбиває єдність.суспільства з природою. Проте як суб'єкт суспільство є результатом діяльності людей, їхньої матеріальної та духовної енергії, і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства і природи. Розглянемо це питання докладніше.

Перебуваючи в тісному  взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему «природа-суспільство», яка функціонує відтоді, як з'явилась людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи.

Відношення суспільства  до природи можна охарактеризувати як внутрішньо суперечливі. З'одного боку, суспільство живе за рахунок природи, як; її частина і породження. Без виробництва та споживання природних, матеріальних благ неможливим є саме існування людини. Тому даний аспект характеризує єдність природи та суспільства.

З іншого боку, людина не може просто користуватися дарами природи, вона повинна виривати їх з природних зв'язків і перетворювати у відповідності зі своїми потребами. А це вже форма боротьби, суперечність між природою та суспільством, яка має неминущий характер і є базовою для екологічної проблеми.

Протистояння і єдність  суспільства та природи в цілому можна охарактеризувати як залежність — суспільства від природи. І тут також проглядається суперечливість — з одного боку, людина через створення нею «другої природи» (одежі, житла, дамб тощо) підвищувала свою захищеність від природних стихій. З іншого боку — спостерігається зростання залежності людини від природи, яке інколи приймає драматичні форми. За приклад можна взяти залежність від запасів води, нафти, деревини, які вичерпуються.

В цілому можна сказати, що взаємодія суспільства та природи в результаті бурхливого зростання промислового виробництва у всьому, світі досягла граничних, критичних форм та розмірів. У весь зріст постало питання про загрозу самому існуванню людства внаслідок вичерпання природних ресурсів та небезпечного для людини забруднення навколишнього середовища.

Біосферні критерії в розвитку суспільства. Екологічна криза

Природне  середовище життя суспільства не обме-

 жується лише географічним середовищем. Якісно новим природним середовищем його життя є сфера всього живого — біосфера, яка включає населену організмами верхню частину земної кори, воду, а також нижню частину атмосфери. В результаті тривалої еволюції біосфера склалась як динамічна, внутрішньо диференційована рівноважна система. Характерними для неї є поступові кількісні накопичення, які приводять в кінцевому підсумку до нових якісних змін. Історія життя на нашій планеті показує, що глибокі перетворення відбувалися вже не один раз, і якісна перебудова біосфери приводила до зникнення одних видів тварин та рослин та появи нових. Еволюційний процес біосфери має необоротний характер. З врахуванням біосферних критеріїв філософія виділяє такі етапи розвитку взаємодії природи та суспільства: перший — ручного або інструментального виробництва (біогенний); другий — машинного виробництва (техногенний); третій — автоматизованого виробництва (ноогенний або сучасний).

Для біогенного періоду характерною є визначальна  роль природи, люди жили за рахунок  полювання, ловлі риби, збирання готових продуктів. Вплив людини на природу також був, але негативні наслідки людської діяльності мали тоді локальний характер і досить швидко компенсувались природними біогенними процесами.

Перехід людини до землеробства і скотарства означав вступ її в другий, техногенний період взаємодії з природою. Людина виділилася з біосфери в її специфічну частину. Продуктивність праці підвищилася в десятки разів, а значить, виросли і масштаби втручання в природу. Виникають майнова нерівність і класи.

Необхідно виділяти два етапи техногенного періоду. Перший — аграрний (до кінця феодалізму) завдав значної шкоди природі хижацьким використанням землі. В другому — індустріальному (виникнення машинного виробництва) діяльність людини перетворюється в пряме насильство над природою. Природа поступово втрачає здатність до са-мовідновлення.

Третій період в історії взаємодії суспільства  та природи — ноогенний (від поняття «ноосфера» — сфера розуму). Він охоплює наукову-технічну революцію XX ст. Розум, праця, діяльність людини перетворюються в найбільший геологічний фактор (втручання в генофонд рослин, тварин і самої людини, вплив на зміну клімату, зміна напрямку руху річок, рівня води в світовому океані тощо). Але з'явилося нове, зовнішнє обмеження цього неймовірно великого втручання людини в природу — обмежені можливості самої біосфери забезпечувати масштаби і темпи суспільного розвитку, поступова втрата нею здатності еамовідновлюватись. Це — екологічна криза.