Курс лекцій по "Філософіі"

Тема  №7. Сучасна світова філософія

1. Критичний перегляд традицій класичної філософії.  Плюралізм 
   філософських систем.
2. «Філософія життя». «Антропологічний поворот» у філософії. Екзистенціалізм.
3. Сайєнтистський напрямок. Філософський позитивізм. Неотомізм.

Хронологічно під сучасною світовою філософією розуміють європейські філософські концепції XX ст., а також деякі вчення ХІХ ст., що їм передували, із яких вони вийшли.

Б основі їх виникнення лежить інтерес до тих сторін життєдіяльності  людини, які не виражались традиційними філософськими тенденціями. В традиційній класичній філософії панував культ розуму. Пізнання істини вважалось доступним кожній людині і потрібним їй. Панував пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

Було правильно  підмічено, що в склад психіки  входить і нераціональне — неусвідомлені процеси, інстинкти, інтуїція, емоційно-вольові акти, аналіз яких класична філософія відсувала на другий план, а то і зовсім ігнорувала. В результаті замість «культу» розуму в нових філософських концепціях формується фактично культ інших елементів психіки. Поступово складається цілий спектр некласичних концепцій — волюнтаристські, антропологічні, семантичні, інтуїтивістські та інші. Все вищесказане обумовило плюралізм сучасних філософських систем, в основному ірраціональних. З точки зору ірраціоналізму («філософії нерозумності») — світ алогічний та невпорядкований, він протистоїть людині як щось зовнішнє й абсурдне, хаотичне, стихійне та непідвладне, в ньому переважають сліпа воля та випадковість.

«Філософія життя»

Значне місце в ірраціоналізмі посідає «філософія життя », О одним з ідейних попередників якої був німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). В своїй праці «Світ як воля та уявлення » він стверджує, що весь оточуючий людину світ пронизаний певною темною й утаємниченою сліпою «волею до життя». Саме життя розглядається філософом як важкодоступна для пізнання первинна реальність космосу.

Ідучи слідом за І. Кантом, А.Шопенгауер розрізняє  два світи. Перший він називає світом явищ або феноменів. В ньому панує причинність, він знаходиться в просторі та часі (тобто це наш земний світ). Проте він несправжній, ілюзорний, тому що є продуктом чуттєвої та розумової організації суб'єкта. Припустимо, що суб'єкт був би організований якось інакше, наприклад, сприймав ультразвук (не говорячи вже про невідомі нам відчуття можливих інопланетян). Що б це означало? Світ змінився б, уявився зітканим з інших феноменів. А поскільки він міняється в залежності від відчуттів суб'єкта, то він не вміщує нічого сталого, реального. Але за ним стоїть світ реальностей — це воля, основа всього існуючого. Саме вона позначає сутність прихованого буття феноменів.

Воля —  це абсолютно вільне хотіння, яке  не має ні причин, ні підстав. Воля — це сила, завдяки якій виникають істоти, індивіди, які живуть в просторі та часі. Воля є те, що, не будучи, прагне до існування, стає буттям, об'єктивується в різноманітності різних втілень. Сама вона не підпорядкована законам простору та часу і не може бути пізнаною. Але її реальні прояви інтелект здатен сприймати в вигляді музики.

Феномени  всезагальної волі послідовно розгортають  себе в часі. Так народжується ланцюг перевтілень від елементарних істот до вищих. Кожна ступінь вольового феномену відстоює своє право, що І породжує боротьбу за існування.

Воля —  це незмінне жадання буття. Доки існує воля — зберігається і Всесвіт. Шопенгауер наділяє її трьома головними рисами: 1) тотожністю; 2) незмінністю; 3) свободою. Найбільш виразно виявляється вона в людині та людській свідомості.

Будучи незмінною, тотожною самій собі, воля не залежить від будь-яких настанов. Вона є вільною в своїх проявах, сама стверджує або заперечує себе. Відтак людина перш за все є істотою жадаючою, а вже потім мислячою. Розум знаходиться у волі в. кріпосній залежності. Але часом він виходить за ті . межі, в які він поставлений волею, звільняється від підпорядкування. Тоді інтелект підноситься до статусу генія, який

споглядає світ суто об'єктивним способом. Отже, світ сам по собі є і не раціональним, і не позараціональним.

Захопившись вченням А. Шопенгауера, вчення про волю розробляє далі Ф. Ніцше (1844-1900 рр.), стаючи фактично основоположником нового напрямку — філософії життя. На думку Ніцше, основою світобудови є не матерія чи дух, а третя реальність — життя. Життя — це вічне становлення, без початку та кінця, без мети, без смислу, ірраціональне та непізнаванне. Рушійною силою його є воля до влади. Логічну хаотичність світобудови люди, як правило, не помічають, поскільки є істотами раціональними. Більше того, навколишній світ здається їм влаштованим розумно, логічно. Проте треба визнати, на думку Ніцше, що будівничими та колористами виступають тут самі люди, які на протязі тисячоліть дивляться на світ через призму власних моральних, релігійних, естетичних вимог. Все це породжує певну раціональну упередженість та нерозуміння того, що «розумно» влаштований світ насправді є результатом множинних помилок та фантазій, які поступово виникли в загальному розвитку людства, зрослись між собою і зараз успадковуються нами як накопичений скарб всього минулого, на якому базуються цінності науки і людяності. Наука може проникати в сутність світу, проте чи пізнає вона при цьому істину? Навряд, тому що світ істини не вміщує. Пізнання на шляху до великої фікції — суті світу — проходить лише ступені надуманості, а значить, всі інтерпретації світу є хибними. Тому всі науки — це міфи, а наукові поняття — фікції. Світ одвічно хибний, життя безглузде, моральних цінностей, якими б можна було дорожи -ти, не існує. Значить все дозволено. Така в короткому викладі філософська концепція Ф. Ніцше. Базуючись на ній, він розробив соціально-політичну концепцію — вчення про арійську расу, вселенський гріх євреїв, подвійність християнської моралі, надлюдину тощо.

В останній час  досить популярним в сфері дослідження  проблем особистості став фрейдизм — теорія та метод психоаналізу Зігмунда Фрейда (1856-1939 рр.). Він відкрив нову структуру психіки, виділивши в ній три шари: «воно» або несвідоме, «Я» або власне свідомість, «над-Я» або надсвідомість. Головним шаром є несвідоме — світ тваринних пристрастей з   величезною   енергетикою.    Він    керується    принципом необмеженого задоволення, роздвоєного на два потяги: лібідо (нестримний сексуальний потяг) — в широкому смислі потяг до життя; мортідо або танатос — нестримний потяг до агресії (або до смерті). «Я» керується значно вужчим принципом — принципом реальності. Дії психіки і визначаються конфліктом між несвідомим та власне свідомістю. Механізм вирішення конфлікту знаходиться в передсвідомості — підшарі несвідомого, в якому розміщена так звана цензура. ІЦоб звузити принцип необмеженого задоволення до рівня принципу реальності, вона застосовує два методи -— сублімації та заміщення. Сублімація — це процес відділення асоціального змісту несвідомого від енергії, яка цей зміст супроводжує; при цьому енергія витісняється в шар «Я>>, а негативний для особистості зміст подавляється назад, в несвідоме. Сублімувавши енергію, цензура миттєво переходить до методу заміщення — вона шукає для «порожньої» енергії загальноприйнятий зміст. Знаходить вона його в «над-Я», в якому якраз і сконцентровані суспільно-значимі моральні норми поведінки. В результаті людина діє як цивілізований член суспільства, маючи для цього енергію і знаючи, що треба робити.

Це опис механізму  дії психіки здорової людини. Проте цензура не завжди витримує постійний тиск енергетики несвідомого. Під час сну вона взагалі «не працює », тому сновидіння Фрейд називає «розгулом несвідомого ». Часто цензура не може стримати тиску несвідомого і з'являються обмовки, описки, забуванії я, помилки і найголовніше — неврози. Але інколи цензура псується кардинально, і в свідомість прориваються центральні потяги. Тоді людина — цілком осудна — стає мань'яком-вбивцею або сексуальним мань'яком.

Антропологічний поворот у філософії. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм є одним з розповсюджених напрямків сучасної філософії. Він виник після першої світової війни, коли була зруйнована впевненість щодо нескінченного гармонійного прогресу історії. На зміну цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування, безперспективності історичного процесу та особистого безсилля. Це філософія індивідуалізму, песимізму та духовної самотності. Представники: М.Хайдеггер (1889-1976 рр.), К.Ясперс (1883-1969 рр.) (Німеччина), Г.Марсель (1889-1973 рр.),-Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.), А.Камю (1913-1960 рр.) (Франція), М.Бердяєв (1874-1948 рр.), А.Шестов (1866-1938 рр.) (Росія) та ін. Спирається екзистенціалізм на погляди філософа Серена К' єркегора (1813-1855 рр.).

Категорії екзистенціалізму: екзистенція, свобода, абсурд, тривога, відчай, жах, закинутість, страх смерті тощо. Такі категорії виявляють духовний досвід особи, яка відчуває свою неповторність, однократність та смертність.

Концепція екзистенціалізму 6 короткому  викладі:

Філософія повинна займатися не проблемами науки, матерії, духу, абстрактної, родової сутності людини, а таємничими, сокровенними питаннями окремого духовного людського існування (екзистенції). Існування передує родовій сутності людини, тому аналіз слід починати з суб'єктивності. Але екзистенція не може бути раціонально пізнаною. По-перше, вона індивідуальна, а раціональність потребує узагальнень; по-друге, на екзистенцію не можна подивитись «ззовні» тобто зробити її об'єктом дослідження; по-третє, проблеми екзистенції (кохання, смерть, відчай тощо) раціонально вирішеними бути не можуть.

По факту  свого народження людина свобода  і має повне право вільно обирати своє життя. Проте з часом суспільство «оплутує » її сіткою заборон та дозволів — тобто в результаті закинутості» в світ людина втрачає вихідну свободу переходить в стан суспільної людини — в життя несвободне та «несправжнє». Суспільство-влаштоване так, що «виробляє» масу однакових людей, тиражує їх "як товар; всі живуть, читають, радіють; міркують «як всі». Тобто суспільство не дає людині відбутися як унікальній особі, реалізувати власну свободу. Людина може відмовитися від свободи, стати «як всі», але тільки ціною скасування себе як особистості. Багатьом «несправжнє» життя навіть подобається, тому що звільняє від відповідальності за скоєне.. Але одного разу в життя кожної людини обов’язково входить абсурд -— «ясний розум, який усвідомлює. свої межі» (А. Камю). Людину раптом пронизує думка про невідворотність   власної   смерті   і   через   її   призму   вона оглядається на, здавалось, розумно влаштоване життя і запитує себе — навіщо? — адже смерть все знецінить. Це типова ситуація абсурду. Тому основним питанням філософії екзистенціалісти вважають питання: «Чи варте життя того, щоб його прожити, чи покінчити життя самогубством?» З ситуації абсурду та страху смерті є два виходи. Перший — злиття з Богом (бо це дає надію) — це релігійний напрямок. Другий — повернення особистої свободи як «діри в бутті» — це атеїстичний напрямок. Фактично це означає внутрішній духовний відхід від норм суспільного співжиття, який може проявлятися і як емоційний, безнадійний «бунт проти абсурду», і як збайдужіння до всього суспільно значимого, і як «ситуація Сізіфа » (Сізіф, приречений богами на вічну та безглузду працю, також може бути свободним, якщо він внутрішньо вибирає саме свою працю).

Заглиблення в свободу проходить через  ряд проміжних етапів, особливих умов, які К. с перс називає «граничними ситуаціями» (коли людина знаходиться у відчаї, горі, в стані жаху, у ситуації на грані життя та смерті). Тільки в такі моменти вона — чуттєво, «шкірою», а не розумом усвідомлює свою свободу, «справжність» існування, Це трагічний вибір, повністю поєднаний з відповідальністю, але він є єдино можливим, бо людина «приречена на свободу» (Ж.-П.Сартр).

Сайєнтистський напрямок. Філософський позитивізм

Некласичний етап розвитку філософії включає в себе не А X тільки зневагу до розсудку чи розуму. Вже в силу своєї значимості сфера інтелекту не могла бути покинута філософами сучасності. Але, звичайно, їх підхід до мислення також був нестандартним. В цьому аспекті розглянемо такий досить значимий напрямок як філософський позитивізм. Родоначальником його вважається Огюст Конт (1798-1857). Він вважає, що з появою індустріального суспільства наступив час для нового світогляду. Основний його зміст Конт бачить в: 1) законі трьох стадій; 2) законі постійного підпорядкування уяви спостереженню; 3) правильній класифікації наук.

«Закон трьох  стадій» — пізнання буває теологічне або видумане, метафізичне або абстрактне (філософське) та позитивне, наукове.

На першій стадії людина прагне пояснити все  надприродними силами. На другій стадії —- посиланням на абсолютні, абстрактні першосутності (ідеї Платона, абсолютний розум Гегеля, матерію) — тобто неіснуюче тут начебто домислюється. Тільки на третій стадії досягається справлене, позитивне знання. Проте це поняття в Конта має специфічний зміст. Пояснюючи ситуацію, звернемося до закону постійного підпорядкування уяви спостереженню. Саме спостереження, за Контом, є універсальним методом пізнання — насамперед тому, що лише воно відповідає на питання «як», описує явища, а першоприсутностей виявити не може. І не треба, вважає Конт, тому що ми не в змозі зрозуміти, чому ці явища відбуваються. Саме теорії, які просто описують явища, і складають зміст всякої розвинутої науки. Для Конта світ одношаровий, а не двошаровий—під шаром феноменів немає шару сутностей, принципів, монад, ідей, волі, які б їх пояснювали. За реальністю одиничного немає реальності загального.

Що стосується будови наукового знання, то воно фіксується Контом в класифікації наук (математика, астрономія, фізика, хімія, фізіологія, соціологія, мораль), де немає місця філософії. Аналіз творів Конта показує, що відносна самостійність філософії начебто не заперечується, але їй не надається належного значення, поскільки її предмет звужується до: 1) вивчення зв'язків наук одна з одною; 2) розробки загальнонаукового методу. Думку Конта про «вибраність» конкретних (або позитивних) наук підхопили його послідовники — позитивісти XX ст. або неопозитивісти {Р.Карнап (1891-1970 рр.), К.Поппер (1902-1989 рр.), М.Шлгк (1882-1936 рр.) та ін.).