Курс лекцій по "Філософіі"

Найгострішими сучасними екологічними проблемами є такі:

• загроза підвищення температури на Землі внаслідок концентрації вуглекислого газу та інших хімічних сполук в атмосфері;
• руйнування озонового шару Землі — тонкої оболонки, що міститься в стратосфері і оберігає життя від згубної ультрафіолетової радіації Сонця;
• виснаження киснепостачальників Землі, пов'язане з варварською вирубкою лісів; втрата різноманітних видів флори і фауни; ерозія ґрунту;
• виснаження Світового океану;

• забруднення навколишнього та навколоземного середовища сотнями мільйонів тонн хімічних сполук і радіоактивних речовин, що мають великі періоди розпаду;
• поступове вичерпання природних ресурсів.

Вихід бачиться тільки на шляху глобального усвідомлення землянами гостроти ситуації, тому що подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом людини, або цивілізація зникне з її поверхні. Треба найперше — надати пріоритет екологічним цінностям, хоч це і неймовірно складно. Тоді етика перетвориться в біоетику, гуманізм — в екогу-манізм, технологія — в екотехнологію.

Ідея прогресу в історії філософії

_Я

итання про  майбутню спрямованість історії, про  неусувну віру в «зміни на краще», яка є властивою як окремій людській психіці, так і суспільній свідомості, залишається постійно актуальним. Тому зробимо спробу представити сучасний стан розробки даної проблеми, її ретроспективу, зміст та перспективне бачення .

Прогрес (від лат. рго§ге$8ш — рух вперед, успіх) розуміють як такий напрям розвитку, коли реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі становлення якісно нової системи, яка забезпечує більш високий ступінь цілісності, досконалості, стійкості, пристосованості до середовища та більш високий потенціал для наступного ступеня розвитку.

Регрес — це напрям розвитку, протилежний прогресу.

Відповідно  до цих визначень, у сферу прогресивного  і регресивного розвитку включаються як системи неорганічної природи, так і біологічні, і соціальні системи. Дискусійним тут є питання про включення в ці процеси об'єктів неорганічної природи.

Як показав  в своїх працях І. Пригожий, в неорганічній природі криється можливість виникнення порядку і організації з безладу і хаосу внаслідок процесів самоорганізації матерії. Тобто напрям розвитку тут може бути прогресивним.

Інша позиція  виключає неорганічну природу із сфери дії прогресивних і регресивних змін, вказуючи на відмінність розвитку і прогресу. Висхідна лінія (розвиток) справді має місце у Всесвіті, але прогресивна лінія в розвитку частково стосується біологічних систем і повністю — соціального світу. Тобто не всякий висхідний розвиток можна назвати прогресом. Поняття «прогрес» означає покращення, вдосконалення, шлях до найефективнішої організації — навряд, чи ці характеристики можна застосувати до неорганічного світу. В такому аспекті коректніше буде, співставляти поняття прогресу з доцільністю (для живої природи) та з метою (для суспільства)—^оскільки людина є єдиною істотою, яка володіє здатністю до пізнання буття. Мета в суспільстві має вигляд ідеї, яка виражає потрібне майбутнє людини. Рух до ідеї і є показником прогресивних або регресивних змін.

В обох розглянутих  підходах до вирішення проблеми співвідношення прогресу і регресу є і позитивне, і негативне. Дискусії продовжуються. Ми будемо говорити про суспільний прогрес і суспільний регрес.

Будь-яка людина легко виявить в історії факти, які свідчать про її поступальний та прогресивний розвиток, про рух від нижчого до вищого. Очевидним є прогрес техніки — від кам'яних знарядь до космічних кораблів. Прогрес техніки завжди пов'язаний з розвитком знань. Людство освоїло, окультурило майже всю землю, пристосувавши її до потреб цивілізації, а це також прогрес

Людській  історії властива одна малодосліджена особливість — йдеться про прискорений темпів розвитку, яке фіксується як даність. Щодо неї є багато образних порівнянь. Наприклад, якщо останні п'ятдесят тисяч років існування людства (з часу появи людини розумної) виміряти кількістю поколінь, кожне з тривалістю життя 62 роки, то всього нараховується 800 поколінь. З них 650 поколінь провели своє життя в печерах. Лише за життя 70 останніх поколінь виявилося можливим здійснювати завдяки появі писемності ефективний зв'язок між поколіннями. Лише на протязі життя останніх шести поколінь ма-Йй¹ людей познайомились з друкованим словом. Лише на протязі останніх чотирьох поколінь люди навчились більш-менш точно вимірювати час. Лише останні два покоління користувалися електромотором. І переважна більшість всіх матеріальних цінностей, з якими ми маємо справу в щоденному житті, була вперше створена на протязі життя сучасного — 800-го покоління. Ці темпи вражають. Тому зрозумілою є постійна впевненість людей у неухильному, об'єктивному просуванні вперед, а значить і поява різних теорій суспільного прогресу в історії філософії.

Ідея соціального  прогресу виникає ще в античності і пов'язується послідовно з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва.

Перші теорії соціального прогресу появились в XVII ст. Так, Д. Віко вважав, що всі народи проходять в своєму розвитку три етапи — божественний, героїчний (аристократична держава) та людський (республіка або конституційна монархія). Пройшовши ці етапи, людське суспільство починає рух по нисхідній лінії і повертається до вихідної точки розвитку. Потім, все повторюється спочатку. Заслугою Віко є те, що він розробив теорію суспільного прогресу, але в цілому його вчення припускає не безкінечний суспільний розвиток, а суспільний круговорот.

В наявність суспільного прогресу пристрасно вірили французькі матеріалісти XVII ст. і прагнули його обґрунтувати. Ж.Кондорсе доводив, що суспільний прогрес підкоряється загальним законам, пізнавши які, люди можуть передбачувати та прискорювати його. Тобто основою суспільного прогресу є прогрес розуму.

Соціалісти-утопісти XVIII ст. були прихильниками моральних основ прогресу. Але моральність, при всій її важливості, виявляється вкрай суб'єктивною, поскільки неясно, яка моральна система є кращою в усіх ситуаціях, в усі часи, і в усіх суспільствах.

Таким чином, факт прогресивного розвитку суспільства був проголошений, проте однозначної відповіді на питання про те, в чому полягає сутність суспільного прогресу, які його закономірності, попередня філософська думка не дала.

Здавалося б, що прогрес в історії є очевидним  явищем. Але все-таки це не є загальновизнаним. Так, говорячи про вражаючі темпи розвитку суспільства, М.Бердяєв додає: «І темп цей не може бути названий інакше як катастрофічний». Катастрофічний стан виникає у зв'язку з лавиноподібністю процесу розвитку, що не піддається ніякому зовнішньому регулюванню і викликає величезну кількість екологічних проблем, які можуть привести навіть до загибелі антропосу. Загрозливою для людства є можливість вичерпання природних ресурсів, що остаточно потребує сповільнення темпів розвитку, але практично виконати це неможливо. Американець сьогодні споживає енергії в 6 разів більше, ніж середній мешканець іншої частини світу. Якщо всі останні піднімуться до американської енергозабезпеченості, то відомі нині запаси нафти будуть вичерпані через 4 роки, природного газу через 5 років, цинку через 4 роки, свинцю через 4 роки.

Крім цього  прогрес не позбавлений такої  особливості, яку "можна було б назвати «зворотністю дії». Людський вчинок, детермінований певними мотивами, часто обертається неочікуваними та небажаними результатами. Причому, як правило, перші наслідки людських дій відповідають прогресивним намірам, але наслідки більш віддалені часто мають зворотний напрям і бувають настільки руйнівними, що знищують позитивну дію першого результату (Сахара, Аральське море).

Отже, якщо не дискредитується загальна ідея суспільного  прогресу, то ідея однозначного лінійного  сходження людства повністю себе дискредитувала. Тому з'являються теорії, які заперечують суспільний прогрес або роблять його відносним. У філософській думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечення прогресу: перша — заснована на думці про неповторність, унікальність культури народу (В.Дільтей,. К.Леві-Строс); друга — на суперечливості прогресу та наявності регресу (І. Кант, Б.Раєсел); третя допускає прогрес тільки в окремих галузях життєдіяльності людей (О.Шпенглер — у циклах цивілізацій, К.Ясперс — у галузі науки та техніки).

Виходячи  з вищесказаного, сучасна матеріалістична філософія ставить питання про виважене переосмислення проблеми суспільного прогресу та суспільного регресу.

Суперечливість соціального прогресу

 потреба в уточненні змісту суспільного прогресу. В цілому можна говорити про «наперед задану» спрямованість розвитку соціальної системи як прояву самоорганізації системи. З моменту її утворення матерією в ній закладається «мета » до самозбереження і самовдосконалення, яка реалізується аж до кінцевого моменту існування системи. Постійно має місце процес розгортання її можливостей, вияв внутрішнього потенціалу/ Але тут проглядається суперечливість. Прогресивний розвиток соціальної системи і розвиток індивіда (який і повинен бути метою прогресу) не узгоджуються між собою. В суспільстві найперше розвивається, прогресує не індивід як такий, а його відчужені усуспільнені сили — його виробнича здатність, духовність, комунікаційність тощо. Вони розвиваються через суспільні сфери : економіку, політику, ідеологію, причому дуже нерівномірно і неоднозначно. Ця суперечність між індивідом та соціальною системою є довічною і призводить вода до того, що удосконалена та розвинута соціальна система часто не є комфортною для існування індивіда, нівелюючи його особливості, примушуючи інтегруватись в систему. Більше того, прогресивний поступ соціальної системи не супроводжується створенням оптимальних умов для розвитку особистості — тим більше, що він постійно вміщує в собі досить значні елементи регресу.

Розв'язання проблеми спрямованості розвитку суспільства є неможливим без з'ясування потенцій людської духовності. Тому далі розглянемо саме цей аспект проблеми.

Якщо пов'язувати  прогрес суспільства з нарощуванням духовності, то передусім слід переконатися в його наявності. Це досить складне питання, оскільки щодо прогресу таких суспільних духовних форм як мораль, мистецтво, філософія тощо існує більше заперечень, ніж: переконаності в їх «просуванні вперед». За приклад можна взяти мистецтво, в якого «є шлях; але немає поступального руху » (В; Гюго). І все ж таки воно прогресує, стає довершенішим насамперед внаслідок включення кожного нового твору в усе багатший потік людської духовності.

Аналогічний підхід слід застосувати і щодо філософії. її школи та напрямки є виявом різноманітних духовних пошуків людства, які все-таки дають змогу в діалозі доповнювати один одного, розширюючи тим самим горизонти людського бачення й розуміння дійсності.

Зигзагоподібно  розвивається і мораль, котра то сягає вершин людської величі, то падає в безодню людської ницості.

Проте і їй властиве певне прогресування, яке вбачають в зростанні людяності, гуманізації моралі. Людина дедалі більшою мірою може діяти так, як вважає за потрібне, не порушуючи при цьому морального права інших людей діяти самочинно.

Достатньо складним здається питання про те, чи прогресує релігія, але і його можна вирішити позитивно. Зараз особливо видно, що на тлі вкрай раціоналізованого життя релігія діє як певний духовний комплекс, в якому спресовані моральні, естетичні, світоглядні, ціннісні компоненти, що викликає особливий стан душі, звеличує її. І навряд чи є сенс відмовлятись від зростання її впливу в суспільному житті.

Таким чином, всі духовні надбання людства, сконцентровані у формах суспільної свідомості, зазнають прогресивних змін, але цей прогрес також неоднолінійний та суперечливий.

А чи здатна прогресувати сама людина (навіть при створенні оптимальних умов), чи стає вона. розумнішою, достойнішою, добрішою до інших? Віра в такого роду сходження самої людини була лейтмотивом всіх уявлень про прогрес. Вона екстраполювалась на майбутнє, як впевненість, що там,, потім, колись людина стане досконалою, і супроводжуватиметься це настанням досконалого суспільства. Найяскравіше ця теорія відображена в комуністичній доктрині. Але в дійсності все набагато складніше.

Мова йде  про суперечливу природу самої  людини. її життя запрограмоване таким чином, що саме в її. Внутрішньому світі реалізуються протилежні начала : добро і зло, розум і дурість, доброчесність і підлість, здатність до величі і ницість. Ми завжди маємо справу з нерівномірністю в розподілі духовності серед людей, з контрастами невігластва, безкультур'я, підлоти на тлі зразків високої моральності, освіченості» інших чеснот. Ця суперечливість має продовження і в людських вчинках. Причому протилежні начала в процесі їх реального втілення та використання довільно та несподівано можуть міняти свій ціннісний компонент — від позитивного до негативного і навпаки (наприклад, спирт). Тому, фактично лінія протидії прогресивних та регресивних устремлінь має місце не в суспільстві» а в людині. Суспільство є віддзеркаленням того протиборства, яке відбувається в людській душі і на суспільній арені .набуває форм протидії людей різних типів духовності, ціннісних орієнтацій, життєвих цілей і т.п. В суспільстві ця людська здатність проявляється як боротьба добра і зла, світла та темряви, благородних поривів та нікчемних устремлінь. Вона не може бути вичерпаною і закінчитись перемогою прогресивних сил над регресивними, бо людське існування в усі часи — це діяння в діапазоні від небуття до буття, від невігластва до знань, від темряви до світла.