Курс лекцій по "Філософіі"

Наскрізне питання  позитивізму — які поняття  є науково достовірними? — залишається нерозкритим, вважають вони. При вирішенні його особливий акцент треба робити не на індивідуально-суб'єктивні відчуття, а на логічну ступінь пізнання. Неопозитивісти справедливо підкреслюють, що загально значимість науки повинна бути виражена лінгвістичними засобами (наприклад, висловлюваннями), а не суб'єктивними відчуттями. При цьому, на думку неопозитивістів, логічне мислення не повинне виходити за свої дійсні, практичні межі. Тому вони розробили жорстку процедуру перевірки (верифікації), за якою складні речення зводяться до елементарних (небо голубе, земля чорна тощо). Базисом науки виявляються самі прості, вихідні речення. їх назвали базисними, елементарними, протокольними.

Таким чином, науково достовірним висловлюванням буде те, яке можна верифікувати тобто перевірити, звести до атомарних фактів, що фіксуються в експерименті. Спочатку неопозитивісти провели по процедурі верифікації ряд філософських висловлювань, щоб довести ще думку Конта про безглуздість філософії як типу світогляду. Виявилось, що всі філософські висловлювання смислу не мають, бо їх не вдалося звести до рівня протокольних речень — через надмірну абстрактність. Проте перевірки по даній процедурі не витримали і висловлювання наукові, і цей факт неопозитивістів збентежив. Вони почали аналізувати сам принцип верифікації і виявили в ньому ряд недоліків: по-перше, сам принцип не може бути перевіреним, по-друге, не всі загальні речення піддаються верифікації. Начебто всі люди смертні, а як це перевірити? В результаті критичного аналізу принципу верифікації неопозитивісти трохи реабілітували філософське знання, але деяка упередженість залишилась. І надалі лінію роздумів на ту ж саму тему продовжив пост позитивізм. Постпозитивісти залишились вірними раціональним методам пізнання, але принцип верифікації замінили принципом фальсифікації — теорія вважається істинною, якщо її спростування не слідує з ряду непрямих спостережень. Безперечно, це пом'якшення позиції неопозитивізму, і ґрунтується воно на тому, що не буває абсолютно істинних теорій, а значить і абсолютного їх спростування. Теорії мають трохи гіпотетичний характер і ґрунтуються на правдоподібних твердженнях. Остаточно підтвердити теорію не можна, проте ЇЇ можна спростувати (сфальсифікувати) та замінити на нову. На відміну від науки філософія не піддається фальсифікації тобто вона не має наукового характеру. Але вона володіє смислом, тому обійтись без неї не можна. Так пост позитивісти вирішують проблему розмежування науки та філософії.

Постільки принцип  фальсифікації виявився не універсальним, на зміну йому прийшли інші методи — конвенціоналізму

(будь-яка  теорія прийнятна, якщо вона  приймається співтовариством провідних вчених) та плюралізму— поскільки співіснує величезна кількість рівноправних типів знання, універсальний метод неможливий. Але якщо немає жорстких критеріїв науковості, то природно допустити зв'язок наукових фактів з ненауковими. Останні впливають на науки і є само цінними. Наука, філософія, релігія і навіть магія — все доречно, все володіє самостійною цінністю. Такими є висновки постцозитивізму. Слід також звернути увагу на еволюцію відношення позитивістів до філософії. Поступово слабшає анти філософська спрямованість думок перших позитивістів: тепер тільки ставиться завдання філософствувати так, щоб не суперечити науці. А пост позитивізм уже взагалі відмовляється бачити різницю між наукою та філософією.

Еволюція релігійної філософії. Неотомізм

Під визначенням  релігійної філософії, як правило, підпадають такі філософські школи як персоналізм, християнський еволюціонізм, неопротестантизм та неотомізм.

Релігійна філософія  уже по визначенню пов'язує всі проблеми з ученням про Бога як досконале буття, абсолютну реальність, чия свободна воля прослідковується в історії та культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов'язані з історією розвитку християнської релігії. Всі проблеми етики, естетики, космології також розглядаються через призму християнського вчення. Велику роль грають в релігійній філософії проблеми співвідношення віри та розуму, науки та релігії, можливості синтезу філософії, теології та науки — при визначальній ролі теології.

Центральна  проблема сучасної релігійної філософії  — проблема людини. Як; відноситься людина до Бога? Яка місія людини в світі, в чому смисл буття людини, смисл скорботи, зла, смерті — явищ, які, не дивлячись на прогрес, дуже поширені?

Папа Йоанн  Павло II в одній з своїх енциклік (послань) намітив шлях оновлення сучасної релігійної філософії як відхід від абстрактних вчень про людину і звернення до вивчення «цілісної динаміки життя та цивілізації». Людині треба показати вічні цінності та цінності, які тільки-но появились, допомогти їх правильно зрозуміти та-синтезувати. Такий підхід до завдань філософії зробив релігійно-філософські доктрини популярними в XX ст.

Найбільш  впливова релігійно-філософська школа — неотомізм. Його теоретичний фундамент складає вчення Фоми Аквінського, яке в енцикліці папи Лева XIII в 1879 році об'являється єдино істинною філософією. В наш час концепцію томізму розвивають, оновлюють, пристосовують до сьогодення такі відомі католицькі філософи як Ж. Марітен (1882-1973 рр.), Е.Жильсоп (1884-1978 рр.), Г.Марсель (1889-1973 рр.), Й.Бохеньськіш (1902-1985 рр.) та К.Войтила — сучасний папа римський Йоанн Павло II. Головні принципи філософії Фоми Аквінського неотомісти зберегли без змін: це ідея гармонійної єдності віри та знання, релігії та науки, визнання цінностей двох істин — істини розуму та істини віри, думка про перевагу теології над філософією. В томістській доктрині відбувається синтез матеріалізму та ідеалізму, сцієнтистських та антропологічних вчень.

Провідна  тема томізму — довести буття  Бога і розуміння його місця в світі — була доповнена неотомістами проблемою буття людини. В результаті відбулося зміщення акценту на проблеми людини, був створений новий її образ. Вона творить свій культурно-історичний світ, примушувана до цього божественним творцем. Людина в розумінні неотомістів — основний елемент буття, через неї проходить історія, що веде до вищого стану розвитку суспільства — «граду божому». Суспільство може прийти до стану, не схожому на всі відомі. То буде суспільство, засноване на вищих релігійно-моральних цінностях. Так ставиться питання в творах найбільш відомих неотомістів.

Ситуація постмодерну в філософії

Сам термін «поешодерн» з'явився у 60~ті роки XX ст., а з 80-х років він почав активно розроблятись філософією. Мова йде про спробу створення нової найсучаснішої філософської парадигми, спрямованої в XXI ст. Своїми витоками вона виходить ще з філософії Ф. Ніцше з його настановою на «переоцінку всіх цінностей». Представники — Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, Ж.-Ф.Ліотар, Х.Блум та ін.

Ситуація  постмодерну в науці та філософії  виникла закономірно і є реакцією на науково-світоглядну кризу, до якої привела епоха модерну. Під епохою модерну розуміють період панування науки (з XVII ст. до нашого часу), яке на сьогодні впевнено переростає в демонізм (клонування, нові, неймовірні види зброї, екологічна криза тощо) та культ розуму (раціоцентризм). Можна констатувати„ що логічна центрація євро культури епохи модерну дійсно виявила межі своїх можливостей і потребує кардинальних змін. В процесі втрати віри в непогрішимість науки та розуму намічаються пошуки нового, постмодерністського світогляду, в якому розум звільняється від претензії на тотальне панування. Тому філософія повинна бути плюралістичною та толерантною до всього відмінного. її можливі діоложення:

— в онтологічному  плані постмодерністська філософія стверджує, що природа уже не вміщується в жодні теоретичні схеми, її все важче раціоналізувати, систематизувати, зробити зрозумілою. І дійсно, як може осягнути здоровий людський глузд істину, що роль базової форми матерії грає вакуум, вибух якого приблизно 16-20 млрд. років тому назад вивів матерію зі стану сингулярності (об'єкт з безкінечно великою щільністю та розмірами, які в міліарди разів менші за розміри булавочної головки) і дав початок простору та часу? Тому постмодери говорить про вичерпаність онтології, в межах якої реальність може підлягати переводу з нерозумного стану в «розумний»;

—в соціологічному плані, відмова від" примусової раціоналізації природи неминуче приводить до відмови від будь-якої раціоналізації в суспільстві. І тут об'єкт чинить опір впливові людини,, «мстить» нашим спробам його раціоналізувати і таким чином оптимізувати для практики. Неможливо зафіксувати наявність строгих, повноцінних, само замкнених систем та законів і в економіці, і в політиці, і в культурі. Будь-який розквіт таїть в собі деградацію, і будь-які людські перетворюючі плани засуджені на неминучий крах. Більше того, спостерігається парадокс раціональності: чим свідоміше та продуманіше споруджуються цілі, тим ширшою є безодня між ними та результатами:

— в гносеологічному  плані, як стверджує постмодернізм, зникає класичний суб'єкт пізнання. Як зовнішній центр системи раціоналізації світу він стає непотрібним. Тому наука включає суб'єкт пізнання в свій предмет, допускаючи елемент суб'єктивності в об'єктивно-істинне знання, — внаслідок цього вона стає реальністю соціокультурною, гуманізованою. Така реальність, природно, не може мати єдиної об'єктивної істини, можливим є тільки плюралізм істин. А поскільки люди натрапляють на істину не безпосередньо, а через призму ціннісного вибору, то реальність є продуктом будь-якого бачення істини — адже єдиної системи цінностей, єдиного методу обґрунтування істини не існує. Таким чином, класична гносеологія також вичерпується.

Висновок:

 Постмодернізм принципово відкидає виділення пріоритетної сфери культури, критикуючи геоцентризм, мистецтво-центризм, соціо-центризм, раціоцентризм. Наука повинна усвідомити межі своєї ефективності і визнати результативність і нераціональних способів пізнання як рівноцінних тобто визнати рівноправність всіх сфер культури — науки, релігії, філософії, мистецтва, моралі.

Постмодерністське світосприйняття стверджує, що істини науки чи релігії не варті того, щоб в ім'я їхнього торжества особистість жертвувала своєю свободою, гідністю, життям. Наприклад, головне полягає не в тому, відповідає чи не відповідає геліоцентризм реальності, а у забезпеченні таких соціокультурних умов, за яких особистість, котра вірить в геліоцентризм, може відкрито сказати про це. З цього погляду принципове значення мають можливість і здатність особистості вільно говорити з іншими про те, що їй здається істинним, а не тільки про те, що фактично є таким. Проте така позиція фактично є основою нового центризму — антропоцентризму та похідної від нього свободи особистості.

При постулюванні рівноправності всіх сфер культури в пізнанні світу постмодернізм припускає на певний час певний пріоритет будь-якого компоненту Культури — наприклад, мистецтва. Мабуть, в чомусь правий був Ф.Ніцше, коли говорив: «Мистецтво і нічого, крім мистецтва. Тільки мистецтво дає нам абсурдну радість. Мистецтво нам дається, щоб не вмерти від істини». І дійсно, якою нікчемною відчуває себе людина при спробі осягнути розумом, наприклад,, таку наукову істину як явище сингулярності. Якщо в подібних випадках їй захочеться відвернутися від істини і отримати абсурдну (тобто раціонально необґрунтовану) радість від витворів мистецтва, суспільство має прийняти такий вибір як рівноцінний, стверджує постмодернізм.

Питання до теми

1. .Охарактеризуйте основні риси некласичної філософії XIX ст.
2. Що таке «екзистенція»?
3. Чи є екзистенцій на філософія гуманістичною?
4. Охарактеризуйте співвідношення психіки та свідомості 6 
   філософській концепції 3. Фрейда.

5. В чому проявляється спільність філософських концепцій 
А.Шопенгауера та Ф.Ніцше?

6. В чому суть принципу верифікації, фальсифікації? -
7. Що таке філософський пост модерн?

Література

1. АсмусВ.Ф. Историко-философские зтюдьі.— М„, 1984.
2. Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії 
   у 6 кн. — Кн. 6.—X, 1993. '
3. Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993.
4. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн.— 
   К., 1998.
5. Самосознание европейекой культури XX века.— М., 1991.
6. Современная западная философия: Словарь.— М., 1991.
7. Сумерки богов.—^: М., 1989-