Курс лекцій по "Філософіі"

Учнем Платона  був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який піддав критичному осмисленню концепцію Платона. У вченні Аристотеля платонівські ідеї перетворюються з моделей, зразків у сутності, які притаманні самим предметам, речам. Кожна річ має свою сутність, їх Аристотель називає сутностями першого порядку. Сутність найвищого порядку — Бог (він же вічний двигун, Космічний Розум). Аристотель вважає, що сутністю буття речі є її форма (це той чи інший вид певного роду). Саме видове — головне вирішальне начало буття і знання. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються на інші види. Форми вічні, не створені Богом. Бог тільки з'єднує форми з матерією, яка сама по собі теж вічна, але пасивна. Отже, річ — це єдність активної форми і пасивної матерії. Форма робить матерію дійсною — через втілення у конкретну річ. Аристотель створив вчення про чотири роди причин виникнення речей — матеріальну, формальну, рушійну та цільову, чим відкрив необмежене поле науковому пізнанню світу на нескінченну перспективу, а своїм вченням про сутності різних порядків він вводить розмежування між конкретно-науковим та філософським світобаченням. Аристотель є засновником наукового вчення про психіку людини, обґрунтовує ідею еволюціонізму в психології.

Великим здобутком  філософії Аристотеля є логіка (наука про мислення і його закони), яка викладена у ряді його творів, об'єднаних під спільною назвою Органон»,

Філософія Аристотеля не завершує старогрецьку філософію. Але вона завершує класичний період розвитку античної філософії. її історія триває в елліністичний період.

Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.

Філософські школи елліністичної  та римської філософії

Криза рабовласницької демократії виявляється в підвищенні інтересу до проблем морально-етичного плану, до суб'єктивної тематики. Ця обставина чітко прослідковується в епікуреїзмі. Епіку (342-270 рр. до н.е.), в цілому дотримуючись атомізму Демокріта, все ж визнає можливість відхилення руху атомів під впливом сили тяжіння, що означало визнання свободи волі. Людина, користуючись свободою, може скерувати своє життя для максимального задоволення, бо саме в цьому є щастя. Епікур вважав, що основна мета філософії — вказати людям шляхи досягнення щастя. Але людям заважає страх перед силами природи, карою богів і страх смерті. Цього можна уникнути, якщо пізнати природу, не вірити в безсмертя душі та втручання богів в людські справи. Доброчинність потрібна не сама по собі, а тільки тому, що сприяє досягненню блаженства — насолоди. Насолода є початком і метою життєдіяльності людини. Але потрібно розрізняти істинні та неістинні, природні та суєтні насолоди. Всяка насолода по своїй природі є благом, але не всяка насолода прийнятна. Дійсно довгими і міцними можуть бути тільки духовні насолоди: знання і дружба. Вища форма блаженства — це стан душевного спокою і незворушності. Мудрість і щастя в тому, що людина досягає незалежності і спокою духу, уникає всього, що приносить страждання. Звідси виходить, що щастя не в гонитві за насолодами, а в свободі від страждань. Лише шляхом довгого навчання і вправ людина може стати мудрою і творити собі щасливе і доброчинне життя.

Другою серед  елліністичних шкіл філософії був стоїцизм. Засновником цієї школи був грецький філософ Зенон. Представниками стоїцизму були Клеанф, Крісіпп, Посідоній, римські філософи Сенека (І ст. н.е.), Еміктет та імператор Шарк Аврелій (2-3 ст. н.е.). Як і епікурейці, стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання — логіку. Природа — це комбінація чотирьох стихій: вогню, повітря, води і землі. Сумішшю вогню і повітря є пневма. Все виникає з вогню і через 10800 років все перетворюється у вогонь. Потім знов виникає Космос і т.д. Світ, Космос є цілісним, замкнутим. Його цілісність передбачає загальну узгодженість і симпатію, повний взаємозв'язок найменшої частинки світу з усім світом. У світі панує необхідність. Для стоїків свобода — це пізнання необхідності. Людина є пасивним знаряддям»долі. Тому люди повинні скоритись долі, бути стійкими, мужніми і незворушними, що б не сталось. Як і людина, Космос пронизаний пневмою (душею), він живе і дихає. Пневма — це розум: і голос Космосу. Тоді як чистий вогонь — це Бог. Бог стоїків — це вища розумна сила, яка все передбачає, всім керує, все визначає.

Засновником скептицизму був Піррон (360-270 рр. до н.е). Скептицизм для Піррона — не тільки теоретична позиція, але й спосіб життя. В центрі уваги Піррона — щастя. Для його досягнення потрібно відповісти на три питання:

1. Що є те, що нас оточує?
2. Як ми повинні до нього відноситись?
3. Яку вигоду ми отримуємо від цього відношення? 
   Поскільки в світі все відносне і змінне, постільки світ і всі

речі непізнаванні. А звідси наше відношення до них — в повній відмові не тільки від категоричних, але і проблематичних суджень. З цього слідує незворушність, холоднокровність, спокій. Атараксія (незворушність) Піррона відрізняється від атараксії Епікура тим, що Епікур йшов до неї через просвітництво і знання, а Піррон через відмову від знання. Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів, їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а отже у виявленні протилежностей і суперечностей. Скептицизм гостро поставив проблему знання та істини, звернув увагу на філософський плюралізм, антидогматизм. Послідовниками Піррона були Енесідем і Агріппа.

Останнім  впливовим напрямком античної філософії  був неоплатонізм, представники якого — Плотін, Порфирій, Ямвлік, Прокл — у III—V ст. — запропонували оригінальну інтерпретацію платонізму.

Згідно з  Плотіним, ієрархія буття світу постає так, що на вершині знаходиться Єдине, яке неоплатоніки тлумачать як потойбічне, понадрозумне і навіть понад буттєве першоначало всього сущого, яке непізнаванне людським розумом і може бути сприйняте людиною лише в містичному екстазі. Єдине «переповнює» саме себе і шляхом еманації (випромінювання, витікання) виділяє з себе менш повне буття — світовий Розум, світову Душу, Природу (у Плотіна матерія і природа нетотожні). Внизу знаходиться матерія як антипод Єдиному. До матерії еманація світла не доходить, через те вона є зосередженням усього нікчемного, гріховного. Метою людини, за неоплатонізмом, є звільнення від усього тілесного, досягнення блага — Єдиного шляхом злиття людської душі з божественною сутністю, яке відбувається завдяки містичному екстазу.

Отже, антична  філософія вперше висунула і професійно обміркувала    проблеми    онтології    (вчення    про    буття),  гносеології (теорії пізнання), логіки, антропології тощо. Тому антична філософія мала визначальний вплив на подальший розвиток усієї філософії.

Питання до теми.

1. У чому полягає відмінність давньоіндійської філософії від тодішніх релігійних систем?
2. Розкрийте сутність гуманізму давньокитайської філософії.
3. Які характерні риси філософії Стародавньої Греції?
4. В чому суть вчення піфагорійців?
5. В чому суть етичного раціоналізму Сократа?
6. Що таке світ ідей Платона?
7. В чому суть вчення Аргстотеля?

8. Які  філософські  ідеї та  напрямки  притаманні  епосі 
еллінізму?

Література

1. Антология мировой философии. Т.1, ч.1. — М., 1969.
2. Античная философия. Свидетельства, фрагменти, тексти. —К., 1955.
3. Асмус В.Ф. Античная философия. — М., 1976".
4. Крндзволки В .В. Нариси античної філософії. — Львів, 1993.
5. Аосев А.Ф. Дерзание духа. — М., 1988.
6. Аосев А.Ф. История античной философии. — М., 1989.