Розвиток кар’єри державного службовця – складова ефективності державного управління

• професійного самовизначення;
• професійної готовності;
• професійної адаптації;
• професійної компетентності;
• підвищення ролі особистості у процесі вибору професії та місця роботи.

Реалізація  кар’єри вимагає виконання певних завдань, основними серед яких науковці визнають такі [37, с. 197]:

• досягнення взаємозв’язку цілепокладання організації та окремого співробітника;
• забезпечення спрямованості планування кар’єри на конкретного співробітника з метою врахування його специфічних потреб;
• забезпечення відкритості процесу управління кар’єрою;
• усунення “кар’єрних глухих кутів”, в яких практично не має можливостей для розвитку співробітника;
• підвищення якості процесу планування кар’єри;
• формування наочних та прийнятних критеріїв службового зростання, які використовуються в конкретних кар’єрних рішеннях;
• вивчення кар’єрного потенціалу співробітників;
• забезпечення обґрунтованості оцінки кар’єрного потенціалу працівників з метою скорочення нереалістичних очікувань;
• визначення шляхів службового зростання, використання яких задовольнить кількісну та якісну потребу в персоналі в потрібний момент і в потрібному місті.

У зв’язку з цим, для успішності кар’єри державного службовця необхідними є такі складові:

• освіта;
• системність та аналітичність мислення, уміння прогнозувати розвиток ситуації, уміння мислити масштабно і реалістично одночасно;
• комунікативні вміння, навички ефективної міжособистісної взаємодії;
• високий рівень саморегуляції: уміння керувати своїм станом, розвиненість самоконтролю, стійкість до стресу;
• ділова спрямованість: активність, наполегливість та цілеспрямованість, налаштованість на прийняття рішень, уміння вирішувати нестандартні проблеми і задачі, прагнення до постійного підвищення професіоналізму;
• реалістичне сприйняття своїх здібностей і можливостей;
• наявність самоповаги та почуття власної гідності [63, с. 96].

Отже, спонукальними силами активності державного службовця, як і кожної людини, є його потреби, інтереси, інстинкти. Прагнення зробити службову кар’єру на державній службі ґрунтується на мотиві досягнення, який пов’язується державним службовцем з потребою самоутвердження, самореалізації, досягнення владних висот з їх матеріальними благами та привілеями і потребою досягнення успіхів та потребою уникнення невдач у соціальному плані.

Державний службовець, знаходячись на нижчих посадах та просуваючись службовою драбиною, змушений долати численні бар’єри. При цьому актуалізація кар’єрного прагнення й мотиву та намагання подолати бар’єри породжує в державного службовця енергію, яка сприяє не лише досягненню ним вищої посадової та соціальної позиції, а й його утриманню на займаній посаді. Ступінь реалізації сили цієї енергії залежить від численних факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

1.3. Кар’єра  службовців органів державної влади в історичному аспекті

Паростки державної служби можна розпізнати у найперших  державних утвореннях на території України. Природа державного ладу кожного з державних утворень визначала зміст діяльності державних органів та осіб, які слугували державі в особі цих органів.

Протягом своєї історії  український народ створив декілька великих державних утворень, визнаних у тогочасному світі. Це — середньовічна феодальна держава Київська Русь (ІХ—ХІІ ст.), Галицько-Волинська держава (XII—XIV ст.), Українська козацька республіка (середина XVII — XVIII ст.), Українська народна республіка і Українська держава (1917—1920 pp.) [37, с.56].

На характер державності, форми держави та управління України  впливали складні історичні, економічні та соціальні умови кожної епохи. Визначальним у системі управління державою в різні часи був вплив  геополітичного розташування країни. Суттєво впливали на формування державного устрою та системи організації влади держави-сусіди, з якими межувала Україна. Протягом тривалого періоду землі України перебували під владою інших держав, тому Україна не змогла створити історично розвинутої, єдиної, заснованої на власних традиціях, цілісної системи державної служби. Хоча ці фактори в комплексі й зумовлювали створення історично виправданої служби державі.

Ще в Київській Русі відбулося формування службовців, які  слугували державі в особі  правлячої влади. У Київській Русі це був великий князь. Одним із чинників, які об’єднували велику феодальну державу Київську Русь, була «спільність правлячої династії, в якій київський князь був лише старшим і більш поважним».

Великий князь мав законодавчу, судову владу, контролював роботу службовців, керував військом, організовував міжнародні зв’язки. Виконання цих повноважень забезпечували  княжі   та   земські службовці.   Г. Швидько     та В. Романов зазначають, що княжі урядовці знаходилися в Києві і були залежні від князя у виконанні завдань державної влади. Вони наглядали за княжим двором, його слугами та господарством. В їх підпорядкуванні були фінансові урядовці, через яких здійснювалася ще одна функція князя — здобуття коштів для утримання родини князя, його двору, війська, судів, адміністрації. Земські урядовці обиралися народом, пізніше їх призначав князь. Поступово вони перетворилися в княжих урядовців [47, с.59].

У період феодальної роздробленості Русі Галицько-Волинська держава, за висловом Михайла Грушевського, «зберегла в українських землях протягом цілого сторіччя після занепаду Києва як політичного центру в повній силі традиції великодержавної політики й життя князівсько-дружинного режиму, суспільно-політичних форм і культури, заснованої Київською державою». Князь уособлював законодавчу, виконавчу та судову владу. Маючи вищу виконавчу владу, князь доручав адміністративні справи «своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів... решта створені для виконання певних управлінських функцій княжої влади»  [47, с.60].

У XIV ст. значна частина українських земель потрапила  під владу сусідніх могутніх держав. Польща захопила Галичину і утримувала її під своєю владою протягом чотирьох століть. Більшість українських  земель була захоплена Великим Князівством Литовським. За визначенням Г. Швидька та В. Романова, верховна влада у Великому Князівстві Литовському була представлена трьома складовими частинами. Найвища влада належала великому князеві, який мав законодавчу, військову та судову владу. Великий князь розділяв верховну владу з княжим родом, з панами — радою, потім — із сеймом. При федеративному устрої Великого Князівства Литовського не було центрального виконавчого апарату, крім тих, хто контролював виконання землями своїх обов’язків перед князем. Після Люблінської унії 1569 p. українські землі в межах єдиної Речі Посполитої стали власністю — Польщі. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королю і великому сейму, куди входили магнати і шляхта, верхівка католицького духовенства [47, с.60].

Особливе місце  в історії державотворення України  належить Українській козацькій  республіці. Наступ польського уряду  та польської шляхти в XVII ст. на українські землі з метою повного окатоличення і полонізації, з одного боку, та повного економічного закріпачення і соціального пригноблення, з другого, викликав справедливий опір українського населення, який вилився у війну українського народу за своє соціальне та національне визволення, це — по-перше, а по-друге, періодичні спустошення українських земель турками та татарами за повної байдужості з боку Польщі примушували український народ шукати шляхи самооборони. Ці обставини започаткували формування самостійної народної організації, яке завершилося утворенням незалежної України.

Українська  козацька держава була першою демократичною республікою тогочасного світу. Хоча вона мала мілітаристський характер з огляду на війни та принцип адміністративно-територіального структурування, в її державному устрої поєднувалися і монархічні, і демократичні елементи. Вона мала всі характерні ознаки держави: територію, чіткий адміністративно-полковий устрій, інститут державної влади на чолі з гетьманом, який обирався на козацькій раді і разом з військовою радою уособлював вищий законодавчий орган; поділ на судову та виконавчу владу: генеральний суд та судочинство; генеральну (козацьку) старшину; фінансову систему, військо, міжнародне визнання.

Державний апарат управління створювався під безпосереднім  керівництвом гетьмана за допомогою сильної старшинської групи, вихідців з української шляхти і заможних козаків. Після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату саме старшина взяла у свої руки адміністративні функції. З часом це військово-старшинське управління охопило всю цивільну адміністрацію, суддівство, земельну власність, фінанси.

Вищим органом  влади Запорізької Січі була січова рада. Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману, який залежав від  січової ради, але мав необмежену владу і зосереджував у своїх  руках вищу адміністративну, військову  і судову владу. Кошовий отаман був найголовнішим у складі військової старшини, яка вела документацію, забезпечувала охорону кордонів, організацію війська, чинила суд, збирала податки, вела фінансові книги тощо. Г. Швидько та В. Романов зазначають, що «після Зборівського (серпень 1649 p.), а потім Білоцерківського (вересень 1651 p.) договорів, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою, система органів управління складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Вищий орган влади — генеральний уряд, який очолював гетьман з його найближчими прибічниками. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових функцій. Генеральна старшина керувала окремими галузями державного життя» [47, с.61].

Як зазначає Ю. Шевцова, «корисним у плані  повернення до власних традицій державотворення  є приклад роботи урядових службовців періоду Гетьманщини (XVII—XVIII ст.), зокрема  військових канцеляристів», які входили  до складу Генеральної військової канцелярії — центрального органу виконавчої влади. Військові канцеляристи того часу були високоосвіченою елітою України, вони складали присягу та брали участь у розгляді важливих державних справ [47, с.62].

Козацька держава  проіснувала до початку 80-х pp. XVIII ст. «Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського уряду було ліквідовано національну державність українського народу. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії» [47, с.63]. Розбудова державності України в кінці XVII ст. в силу різних подій була призупинена до початку XX ст.

Після розпаду  Російської імперії український  народ знову зробив спробу створити свою незалежну державу. Події 1917—1921 pp. увійшли в нашу історію як період визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Однак однією з причин невдач Української народної республіки (1917—1920 рp.) у цій боротьбі були саме кадрові проблеми. За висловом А. Могилянського, «новий апарат створювався в неймовірно важких умовах. З елементів, які протягом усього життя перебували в опозиції уряду й зовсім не були виховані владою, важко було її конструювати: вони вносили лише розлад і роздратування, дискредитуючи саму владу як таку. Нові представники влади не вміли, часто з найкращими намірами, впритул й авторитетно підійти до нової для них справи. Старі ж діячі, часто знову залучені до влади, застосовували старі й ненависні прийоми управління» [47, с.64].

Наступні 70 років  Україна була у складі СРСР. За тих  часів в Україні не було самостійної державно-правової організації, а державний апарат формувався партійним керівництвом. Діяльність державного апарату спрямовувалася партійними організаціями, а правової регламентації цієї діяльності не було. Не було навіть визначення державної служби та правової основи її функціонування.

З часу проголошення незалежності в 1991 р. Україна наслідувала  державну службу, структура якої, склад  та управлінські системи були створені відповідно за підтримки уряду в  державі колишнього Радянського Союзу. Головним завданням держави було управління економікою. Головною функцією державного апарату  - забезпечення розповсюдження рішень комуністичної партії стосовно виробництва та розподілу ресурсів у всіх галузях економіки та забезпечення виконання цих рішень відповідно до офіційної лінії уряду.

Коло обов’язків державного апарату в колишньому Радянському Союзі було значно вужчим від країн Організації економічного співробітництва та розвитку, тому кількість державних службовців у ньому була набагато меншою.

Від державних  службовців не вимагалося аналізувати  політичні процеси, розпоряджатися ресурсами або керувати процесом виконання урядових рішень у незалежному  правовому полі. Їм не потрібні були знання з економіки, права, менеджменту  та фінансів. Замість цього більшість державних службовців мали технічну освіту та деякі знання виробництва. Більше того, були важливими такі персональні якості, як дисципліна, відданість, слухняність та здатність виконувати накази. Державних службовців призначали на посади на підставі цих якостей та знання виробництва. Державна служба Радянського Союзу була високо дисциплінованою бюрократією.