Виміром сили мотиву представлені значимі труднощі.

     По  Дж. Аткенсону (1964), сила прагнення людини можу бути визначена при допомозі наступної формули:

     де   М – сила мотивації (прагнення);

      Пду – сила мотиву досягнення успіху як особистісні якості (диспозиція);

      Вдц – суб’єктивно  оцінююча вірогідність досягнення поставленої  цілі;

Здц – особистісні значимі досягнення даної цілі для людини.

     Вираженість П, В і З в сукупності і визначає силу мотиву. По Дж. Роттеру (1954), сила прагнення (поведінковий потенціал) виражається формулою:

 &

     де Ra – ціль;

                 x – відповідна  даній цілі форма поведінки;

      Е – чекання того, що дана форма поведінки приведе до бажаної цілі;

Ra, Si – ситуація, в якій знаходиться людина в даний момент часу;

ВРx, SiRa – поведінковий потенціал, зв’язаний  з формою поведінки;

х – в ситуації Si – розрахованої на досягнення цілі Ra;

RV – цінність чи значимість для людини досягнення цілі Ra в ситуації Si;

& - знак обов’язкового об’єднання, спільної дії.

     Чекання пов’язані, по Дж. Роттеру, з локусом  контролю, схильністю людини приписувати  відповідальність за результати своєї  діяльності зовнішнім силам або власним здібностям і зусиллям (зовнішній і внутрішній локуси контролю). При наявності у людини внутрішнього локусу контролю він більш наполегливий в досягненні цілі, чим при наявності внутрішнього локусу.

     В. Вроом і Е. Десі (1972) вважають, що сила прагнення залежить від сполучення неймовірних досягнень привабливих цілей в заданій ситуації в очікувані, що прийняття, насправді приводить до досягнення поставленої цілі.

     В.Е. Мерлін (1971) для вирішення сили мотиву пропонують два шляхи: вимірювання потреби і вимірювання ступеню впливу мотиву на ефективність діяльності.

     Стійкість як характеристика в більшій мірі відноситься не до мотивів як такі, а до других мотиваційних навчань: мотиваційними  установкам, інтересам, звичкам [25, 127]. 

 

     

     2.4. Характеристика функцій мотиву

 

     Мотивам приписуються різні функції. Спочатку виділяли спонукаючу і спрямовуючу  функції.

     Перша відображає енергетику мотиву, друга  – направленість цієї енергії  на визначений об’єкт, на визначену  активність. Спонукаюча функція мотиву зв’язана з виникненням потребуючого стану, які викликають мобілізацію енергії. Цей процес мобілізації енергії у випадку виникнення біологічних потреб добре показано В.М. і І.В. Рівними (1978), які, виходячи із ендокринної природи біологічних потреб людини і тварин і генетичного характеру програми функціонування кожного із ендокринних органів („органів потреб”), пов’язують зміни, що проходять в організмі при появі потреби, з поширеною секрецією визначених гормонів; ці гормони встановлюються стресорами, активізуючи ми мозкової структури, через який в реакцію на дратівливі і інші фізіологічні системи (вегетатика, сенсорика – підвищена чутливість і т. д.), проходить мобілізація енергетичного потенціалу. Виникаюче збудження може носити і спонтанний характер, без направленості на визначений об’єкт. При цьому наявність в мотивах цілей дозволяє йому здійснювати направляючу функцію.

     Говорячи  про спонукаючу функцію мотиву і  її зв’язки з енергетикою, на можна  не виділити і інші функції мотиву – стимулююча, яка пов’язана з продовженням спонукання і про здійснення намірів. Річ в тім, що мобілізуєма при виникненні потребуючого стану енергетика не знає до тих пір, поки не буде задоволена потреба, в більшості випадків процес задоволення потреб займає визначений час; поки продовжується це задоволення, зберігається в стані напруги (бажання), і збудження вегетативних відділів центральної нервової системи, мобілізуючих енергію.

     Стимулююча  функція мотиву, відображаюча напругу  потреби, порядку зі значимістю цілі дозволяє говорити про силу мотиву.

     М.Ш. Магомет-Емінов і ряд інших психологів вважають, що спонукаюча і спрямовуюча  функції мотиву – недостатня для  пояснення детермінації діяльності, бо такий підхід розглядається лише „пусковим” функції мотиву (яку  П.А. Рудик визначає як директивну: робити чи не робити, бути чи не бути). При цьому, зауважує М.Ш Магомет-Емінов, не зрозуміло як діяльність далі деретмінується, розгортається, справляється і як трансформується вказаними раніше функціями мотиву. З його (і інших психологів) точка зору, за предметами уваги залишаеться регулятивною в процесах мотивації.

     Якщо  бути точними, то слід би ставити питання  про управління функцій мотиву, оскільки в останню входить і планування дії (результат дії), в той час як регуляція є частиною управління і направлена на стабілізацію функціонування системи з допомогою контролю. В зв’язку з цим можна говорити про організацію функції мотиву і мотивації (діяльність організовується, але зовні вона не проявляється; це все задумка, а не його виконання).

     Близько до поняття організації функцій мотиву і представлені О.К. Тихомировою про структурну функцію мотиву: важливість кінцевого результату (цілі) приводять до більш ощадного аналізу ситуації, елементів задачі, до більшої вербазації ходів (шляхи рішення задачі) і критичної їх оцінки.

     Часний  прояв управління функції мотиву відноситься до контролюючої функції, про яку говорив А.В. Запорожець. Ця функція відбувається не прямо, а  через механізм „емоціональної корекції”: емоції оцінюють особистий задум  приходячи у випадку неспівпадання цього задуму мотиву, виміряють загальну направленість діяльності особистості. Ця функція близька до задумообразуючої функції мотиву, про яку писав А.Н. Леонтьєв.

     Функція мотиву, пов’язана зі сторони свідомості, писав він, стан, в тому, що вони як би „оцінюють життєві значимі для суб’єкта об’єктивні дії в цих обставинах, вони придають їм особистий задум.

     А.Н. Леонтьєв, підкреслював, що особистісний задум прямо не співпадає з  поняттям об’єктивним і його значенням. Він відмічав, що при визначених умовах неспівпадання задумів і значень індивідуально може прибрати характер справжньої відчуженості між ними, навіть в їх протилежностях.

     Можна сумніватися і про заснування, розділені поняття „задум” і  „значенні”: кажуть про особистість  і суспільно значимі (задуми) для людини відбуваються і діяльності.

     Філософи  і криміналісти розглядають ще відображуючу функцію мотиву. Це відображаюча в  свідомості людини потреба в цілях, засобах їх досягнення в своїх  можливостях, послідовності для  себе і морального самопочуття. Через цю функцію формується структура і склад мотиваційної сфери особистості.

     Мотивація в цій точці зору, відображає все  попереджувальний вплив соціального  середовища по суті – особистісний.

     Н.Є. Єрошина (1973), Є.І. Гловаха (1979) і інші виділяють пояснювальну функцію мотиву, під яким розуміють формуючий особистістю початок його поведінки. Виділення цієї функції вказаними авторами справедливі, так як мотив є основою дії чи поступка.

     На  кінець, К. Обуховський говорив про захисну функцію мотиву і про захисний мотив, в яких істинна ціль замінюється „офіційною версією”, необхідною для зберігання потрібного рішення, для складання відомості раціональної діяльності. В зв’язку з цим виділяють мотиваційний феномен, який прийнято називати мотиватором [25, 125]. 
 

 

     

     Розділ ІІІ. Дослідження  мотиваційної готовності старшокласників  до військової служби

     3.1. Загальна характеристика  методологій та методів дослідження  мотивації учнів 8-11 класів

 

     Для визначення мотивації діяльності, що пов’язана з підготовкою до військової служби, нами адаптовано методику на визначення в учнів мотивів допризовної підготовки, строкової військової служби і мотивів, які запропоновані М.І. Томчуком. Соціально-психологічна готовність, спрямованість особистості на захист своєї держави може характеризуватися системами таких взаємопов’язаних мотивів:

     а) мотивів допризовної підготовки;

     б) мотивів, що спонукають учнів до строкової  служби.

     На  першому етапі методом вільного пошуку (усного опитування: бесід, інтерв’ю) були виявлені мотиви, які спонукають учнів до того чи іншого виду діяльності (до участі у військово-патріотичних заходах, до занять допризовною підготовкою, до служби в армії). Всю сукупність методів, залежно від їх змісту, за кожним видом діяльності була умовно поділена на дві групи. Розроблені нами анкети на визначення мотивації включають вербальний (словесний) текс у вигляді закритих мотивів – суджень (див. дод. А, Б), з якими учень може погодитись, приймаючи їх як свою точку зору, чи не погодитись. Окремо взяті відповіді – судження не є діагностичними.

     Тільки  за сукупністю відповідей, можна визначити  структуру мотивації, спрямованість  особистості. Учні обирали ті мотиви, які їм імпонують, але не більше кількості  виділених нами груп.

     Залежно від того, які мотиви і в якій кількості обирав для себе учень, ми судили про його індивідуальну  мотивацію. На великих вибірках учнів  визначалась середньостатистична  вагомість кожної групи мотивів  за формулою:

Вÿ = Si × Σ Rÿ × C

де   Si – частка кожної групи мотивів від загальної кількості опитаних;

Rÿ – вага мотиву, пов’язаного з даною групою;

С – кількість зв’язків груп мотивів.

     Процедура таких підрахунків детально описана  в праці педагога Є. Павлютенко. Вона дає змогу визначити вагомість кожної групи мотивів на певній вибірці учнів, виявити ядро мотиваційної сфери (провідні мотиви), менш вагомі (другорядні) мотиви.

     Розроблені  автором тести (анкети) на визначення мотивації включають вербальний (словесний) тест у вигляді готових, закритих відповідей – суджень, з якими учень може погодитись, приймаючи їх як свою точку зору, чи не погодитись.

     З усіх запропонованих відповідей –  суджень, які є мотивами даної  діяльності, учень повинен вибрати  ті, що найбільше йому імпонують, але  не більше кількості груп даного виду мотивації. Між усіма групами мотивів можливі зв’язки. Їх кількість визначається за формулою:

де   п – кількість груп мотивів;

     З метою кількісної оцінки мотиваційної готовності до військово-патріотичної діяльності, до служби в армії, до занять допризовною підготовкою кожного учня зокрема і колективу в цілому, нами розроблена методика по обчисленню рівня її розвитку в балах, аналогічно представлені у роботі.

     В мотивації строкової військової служби М.І. Томчук виділяє такі мотиви:

1. Соціально-значущі мотиви (ставлення особистості до суспільства, усвідомлення соціальної важливості військової служби, потреби суспільства в ній, розуміння своєї ролі в захисті держави, в збереженні миру тощо);
2. Мотиви розвитку особистості в колективі (бажання юнака жити у військовому колективі, у зв’язку з цим змінити свої моральні якості, сформувати нові тощо);
3. Мотиви – вимоги (служити в армії змушують тільки вимоги Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, Конституція держави, повістка військкомату, вимога батьків);
4. Мотиви, пов’язані з плануванням майбутньої життєдіяльності (армія розглядається як період, який буде впливати на майбутнє життя учня: В ЗСУ він вступить до військового ВУЗу, оволодіє необхідною у майбутньому спеціальністю, після служби влаштується на роботу, на яку не приймали до цього; вступить до вищого навчального закладу та ін.);
5. Мотиви розвитку, вдосконалення особистості (військова служба розглядається як момент вдосконалення, подальшого розвитку особистості: вольового, фізичного, професійного, іншого);
6. Престижні мотиви (військова служба престижна в суспільстві, підвищує статус юнака серед ровесників, старших товаришів, дівчат);
7. Мотиви низького, утилітарного характеру (на службу юнак може проситись тому, що не зміг навчатись у технікумі, інституті, університеті, не ладнав з батьками, коханою, скоїв аморальний, протиправний вчинок тощо).