Диференційований підхід в навчанні молодших школярів

В контексті індивідуалізації навчання поняття “диференціація” виходить з особливостей індивіда, його особисних  якостей.

Диференціація використовується  в більш широкому значенні: при  формуванні змісту освіти та організації  учбової роботи ведеться диференціація  по віковому, статевому, національному  та іншої ознаки. Тим самим використовується диференційований підхід, котрий має  на увазі з одної сторони, опирається на актуальний рівень розвитку знань  різних школярів, а з іншої сторони, виявляє “зону їх близького розвитку”, поступово переводити їх до більш  вдосконалого оволодіння знаннями, та способами їх набуття. Цей підхід опирається на гуманістичну основу виховання  та дає перспективу в розвитку кожного учня.

Термін “диференціація в системі  освіти” означає розділ учбових  планів в програмі в спеціалізованих  школах, класах або в старших класах середньої школи,  здійснення на факультативах.

Будь яка теорія навчання припускає  використання технологій диференційованого  навчання. Диференціація в перекладі з латинської  означає розділення, розчленування цілого на різні частини, форми, ступені.

Диференційоване навчання – це

1) форма організації навчального  процесу, при якій вчитель працює  з групою учнів, складеної з  урахуванням наявності у них  будь-яких значущих для навчального  процесу загальних якостей (гомогенна  група) – рівнева диференціація;

2)  частина загальної дидактичної  системи, яка забезпечує спеціалізацію  навчального процесу для різноманітних  груп учнів – профільна диференціація;

Диференціація навчання (диференційований підхід в навчанні) – це:

1) створення різноманітних умов  навчання  для різних шкіл, класів, груп з метою обліку особливостей  їх контингенту;

2) комплекс методичних, психолого-педагогічних  і організаційно- управлінських  заходів, що забезпечують навчання  в гмогенних групах.

Принцип диференціації навчання –  положення, згідно якому педагогічний процес бодується як диференційований.

Одним із основних видів диференціації  – являється індивідуальне навчання. Технологія диференційованого навчання уявляє собою комплекс організаційних рішень, засобів і методів диференційованого  навчання, охоплюючих  певну частину  навчального процесу.

Диференціація навчання (лат. difftrentia – різниця) форма організації навчальної діяльності, що враховує схильності, здібності, інтереси учнів.

Диференціація навчання не знижує базового рівня загальноосвітньої підготовки, чим відрізнається від фуркації. Здійснюється за допомогою шкіл і  класів з поглибленим вивченням  окремих предметів, факультативних занять, середніх шкіл для обдарованих  дітей (музичних, художніх, спортивних  та ін.), а також через розподіл навчальних планів і програм в  середній загальноосвітній школі.

Загальні психологічні підходи  до диференційованого навчання в  кінці 19 ст. обгрунтували В.Штерн ы  Э.Клапаред. Були розроблені різноманітні варіанти організації міської шкільної мережі (наприклад  Мангеймська шкільна  система), а також навчально-виховного  процесу, зокрема індивідуалізованого  навчання системи.

На практиці шкіл опробували різноманітні види  диференційного навчання –  за здібностями, за інтелектом, за нездібностями. В Росії в 20-х рр. ідея диференційованого  навчання висовувалась в зв’язку  з проблемою об’єднання школи, яке  розглядалось як  єдність прав, що надаються дітям, а не одноликість  школи.

В сучасній шкільній практиці диференційне навчання  в сполученні з єдинством  базового навчання розглядається в  якості  визначаючого фактору демократизації і гуманізації навчання.

Основна особливість рівневої диференціації  полягає в розподілі учнів  на  рухливі за складом групи, кожна із яких оволодіває програмним матеріалом на різних рівнях складності:

• репродуктивному
• конструктивному
• творчому

Принципи розвиваючого навчання:

1. Особисністно-розвиваюче-орієнтований підхід.

а)  пізнання не може існувати поза діяльністю;

б) поза діяльностю нема розвитку.

Висновок: шукати методи включення  учнів в будь який вид діяльності.

2. Природоуявлення.

Керуючись цим принципом необхідно  планувати включення учня в діяльність, відповідного зоні ближнього розвитку.

3. Гуманізація міжособистістних відношень:

поважне відношення;

терпимість до думки інших;

створення психологічного комфорту;

ситуація успіху;

довіра.

4.Оцінка учнями їх власних  можливостей і результатів навчання.

5. Рівні навчання:

І-й – осмислення і відтворення  нової навчальної інформації.

ІІ-й – виконання завдання за зразком

ІІІ-й – виконання завдання в  новій ситуації

6. Рівні навченності – рівень  реально засвоєних знань (низький,  середній, високий).

7. Рівні мотивації:

І – ситуативний інтерес; ІІ –  навчання з необхідності

ІІІ–зацікавленість до предмету; ІV – підвищена пізнавальна зацікавленість.

В організації навчально-пізнавального  процесу перевага надається парним, груповим, колективним засобам навчання. Методичні засоби різні – однак  ступінь самостійності учнів в пізнанні проблем повинна неуклінно зростати. Можно використовувати “драбину діяльності”.

І етап:  поставлення мети, планування діяльності вчителів таким чином, щоб  йти від простого до складного.

ІІ етап: учні  самостійно обирають завдання.

Існують такі види навчально-пізнавальної діяльності.

1. Взаємонавчання і взаємоконтроль в умовах роботи пар.
2. Робота з різнорівневими тестами.
3. Виконання практичних завдань.
4. Творчі групові завдання для підготовки до ділових ігор, урокам-конкурсам.
5. Оцінка учнями своєї роботи в умовах рейтингового контролю.
6. Залік з провірки базових знань в різноманітних формах.

Диференціація, як принцип навчання в нашій школі передбачає таку організацію роботи на уроці, коли одному учню або групі, учитель  пропонує в  конкретній системі посильні завдання різної складності і тим самим  створює необхідні умови  для  розвитку і навчання кожного.

Диференційовані завдання являються  вже давно відомим і ефективним засобом здійснення індивідуального  підходу в організації навчальної діяльності, але в масовому педагогічному  досвіді їх використовують не часто. На багатьох уроках спостерігається  перевага фронтальних видів робіт, невміння діагнозувати можливості учнів  і своєчасно вносити відповідні зміни в складність, темп, засоби їх роботи; немало вчителів використовують диференційні завдання епізодично, працюють  за спрощеною схемою: сильним учням  дають великі за об’ємом і складністю завдання, а слабким – менше  і простіше. Але часто такий  підхід не справджує себе. Це  обумовлено, перш за все, несистематичністю роботи, невмінням змінювати складність завдань відповідно розвитку учнів.

Існують вимоги до використовування диференційованих завдань:

1. учитель повинен враховувати готовність дітей до навчальної діяльності і готовність до засвоєння конкретного матеріалу;
2. повинен передбачати труднощі, які можуть виникнути під час його засвоєння.
3. в системі уроків використовувать диференційовані завдання індивідуального і групового характеру;
4. робити перспективний аналіз, для чого плануються завдання, чому їх необхідно виконувати саме на данному етапі уроку, як продовжити цю роботу на слідуючих уроках.

 

1.2. Проблема розвитку диференційованого  навчання школярів в теоретичній спадщині класиків української і зарубіжної педагогіки

Першим способом навчання було індивідуальне  навчання. Учні спілкувались з учителем віч-на-віч і виконували всі завдання індивідуально.

В наш час цей спосіб використовується для того, щоб “підтягнути” слабовстигаючого учня.

Через деякий час замість індивідуального  навчання з’явився індивідуально-груповий спосіб.

Наприкінці ХVI – початку XVII століть ці два способи не задовольняли потребам суспільства.

У ХVI столітті виникла нова концепція групового навчання дітей, яка знайшла застосування в братніх школах Білорусії, України. Вона була основою класно-урочної системи навчання.

Коменський (XVII ст.) першим дав теоретичне обгрунтування цієї системи.  Белланкастерська система виникла у 1798 році. Її основна мета -  збільшення кількості навчаючих одним учителем. Однак великого використання вона не отримала.

Батавська система з’явилася в  США наприкінці ХІХ століття. Заняття  поділялися на дві частини. Перша  – проведення звичайних занять з  усіма учнями. Друга – індивідуальні  заняття.

У 1905 році виникла нова форма індивідуального  навчання, яка отримала назву Дальтон-план. Вона вперше була застосована вчителькою Оленою Пркхерст в американському місті  Дальтоні.

У колишньому СРСР, в 20-і роки, використовувались  ідеї Дальтон-плану під назвою бригадно-лабораторної системи.

Сучасні дидакти стверджують, що цей  принцип вперше обгрунтував К.Д. Ушинський.

У 30-х роках Виготський розробив нову психологічну теорію, в якій говорив, що навчання випереджає розвиток і  здійснюється тому, що дитину навчають. Взагалі шкільне навчання повинно  спиратися не стільки на існуючі  інтелектуалні властивості учня (дитини), скільки на ті, які ще відсутні, але для виникнення яких вже наявні передумови.

Дві найбільш відомі спроби змінити  систему освіти були у 60-х роках. Здійснювалася під керівництвом Л.В. Занкова і Д.Б. Ельконіна. Вони були спрямовані на реформування початкової освіти.

Ще К.Д. Ушинський стверджував, що розподіл класу на групи, з яких одна сильніша за іншу, не тільки не шкідливий, а й потрібний, якщо вчитель вміє, працюючи з однією групою, дати іншим  корисну самостійну вправу.

У психології і в дидактиці проблема диференційованого навчання багатьма авторами розглядалась насамперед як засіб попередження неуспішності учнів (М.І.Махмутов, В.І. Загв’язінський, Ю.К. Кабанський, Н.О. Менчинська та ін.).

Думку про необхідність диференційованого  підходу до навчальної діяльності школярів не раз висловлював у своїх  працях В.О. Сухомлинський: “До кожного  учня треба підійти, побачити його труднощі, кожному необхідно дати тільки для  нього призначене завдання”.

На практиці я виявила, що основне  призначення диференційованих завдань  – забезпечити для кожного  учня оптимальний характер пізнавальної діяльності у процесі навчальної роботи. В наш час диференціація  є ефективним засобом здійснення індивідуального підходу.

Розв’язання сучасних проблем не виключає, а передбачає звернення  до цінних рекомендацій педагогів-класиків. Скажімо, І.Г. Песталоцці вважав засобами розумового розвитку дитини сукупність трьох сил – здатності до спостереження, до мови і до мистецтва, до мислення. Але я на практиці використовувала  правило Коменського: “На кожному  предметі сділ зупинятися до тих пір , поки він не стане зрозумілим”.

Невичерпним джерелом ідей, мудрих порад, науково обгрунтованих рекомендацій є праці українських психологів,  педагогів і методистів С.Х. Чавдарова, Г.С. Костюка.

 

2.Диференціація  навчання – основа врахування  індивідуальних особливостей і  розумових здібностей кожного  учня

На наших  очах змінився час, у якому живуть наші майбутні вихованці. Діти ще до школи  одержують велику кількість інформації. Змінився уклад сім’ї, її ставлення до школи, до знань. І все-таки, на мою думку, незмінною є вимога: вчитель повинен добре знати соціальний стан сім’ї, пізнавальні здібності, риси характеру кожної дитини, щоб визначити, хто сам зможе працювати, а кому треба допомагати і якої мірою.

У педагогічному  процесі зусилля вчителя спрямовані на те, щоб впливати на учня, спираючись на відповідні дидактичні принципи, і  за допомогою певних методичних прийомів навчити його вчитися, створювати умови  за яких навчання стає виховним, таким, що формує переконання та особисті якості.

Необхідна умова ефективності цих впливів  – різнобічне знання особистості  учня, найперше, його психологічних  особливостей та можливостей.

А щоб  знати, що від дитини вимагати, треба  знати, що вона може. Шлях розвитку індивідуальності лежить через розвиток інтересів, потреб, схильностей і здібностей учнів.

Діти  приходять до школи з різною підготовленністю, з різним мисленням, увагою, властивістю  пам’яті. Діти із зниженною научуваністю потребують особливої форми навчальної діяльності. Дитина, в якої нестійка увага, нерозвинена пам’ять, не зможе виконати простих традиційних завдань. В цьому випадку потрібна особлива форма подання матеріалу. А діти з розвиненою научувальністю потребують особливої уваги вчителя, аби розвивати свої здібності. Отож, навіть за повної успішності всіх учнів потрібний диференційований підхід. Основне призначення диференційованих завдань у тому, щоб знаючи і враховуючи індивідуальні відмінності у навчальних можливостях школярів, забезпечити для кожного з них оптимальний характер пізнавальної діяльності у процесі навчальної роботи.Потрібна неоднакова кількість вправ і різнобічна допомога, щоб підвищити рівень засвоювання програми кожним учнем, бо темпи просування є досить стійкою характеристикою індивідуальних особливостей. Ось чому важливо дати кожній дитині не тільки знання, а й способи їх здобуття.

В класі  кожен прагне досягти мети своїми зусиллями. Клас працює як одне ціле, і  в той же час кожен іде своєю  стежинкою, за такої форми роботи є можливість підійти до найслабкіших, спокійно працювати з ними безпосередньо  на уроці і водночас розвивати  здібності сильних учнів.