Ціни і ціноутворення у сфері господарювання

У накладних витратах враховуються витрати, пов'язані з  даною медичною послугою (господарські, командировочні та інші витрати).

Після визначення основних елементів витрат починається етап формування ціни.

Ціна включає всі  витрати на виробництво медичної послуги - собівартість і прибуток.

Прибуток (дохід) і рентабельність є одним з найважливіших показників, що характеризують ефективність охорони  здоров'я. Прибуток розраховується шляхом множення собівартості на нормативний відсоток рентабельності [2.c44].

Рентабельність, що надається  установою охорони здоров'я послуг визначається по наступній формулі:

 

R= (Ц-С) /Ц,           (2.1)

 

де, R - рентабельність послуг, що надаються;

Ц - ціна послуг, що надаються;

З - собівартість послуг, що надаються.

Розмір рентабельності визначається в розмірі до 25%. Але  в сьогодення це обмеження не діє. Мінохоронздоров'я України вказало 25% прибутку в ціні медичної послуги  як рекомендаційну цифру. Межі рентабельності немає. Проте потрібно знати, що знайдеться пацієнт, який буде готовий заплатити таку ціну.

Далі найбільш грамотними економістами і клініцистами проводиться  завершальна експертна оцінка. Мета експертизи - логічна і механічна  перевірка прейскуранта.

Оформлення документації - технічна робота, якою завершується розрахунок цін. Основними підсумковими документами за розрахунком цін є калькуляційні листи і прейскурант. Калькуляційний лист це дуже важливий і докладний документ по якому контролюється правильність розрахунків і проводиться їх корекція. Прейскурант виконує роль "візитної картки" ціни - в нім указуються порядковий номер, код, калькуляційний об'єкт калькуляційна одиниця і прейскурантна ціна [2.c45].

Поточна корекція цін - необхідна  умова відповідності прейскуранта змінним економічним умовам. Ця робота повинна проводитися регулярно не рідше за один раз на квартал, а при необхідності і частіше. Для корекції цін необхідно враховувати як мінімум три основні чинники: рівень інфляцію, зміну масштабу цін і купівельну здатність населення. Зростання цін не завжди безпосередньо корелює з рівнем інфляції, тому необхідний облік масштабу цін і ступеня чутливості попиту до зміни цін. Поточну корекцію найзручніше проводити з використанням ЕОМ, що дозволить уникнути помилок і зробити прейскурант динамічним, гнучким відповідним реальній економічній ситуації.

 

2.3. Вплив собівартості  на ціну

 

Підприємство в процесі господарської  діяльності здійснює витрати. Об’єкт витрат – це продукція, роботи, послуги  або вид діяльності підприємства, які потребують визначення, пов’язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат. Витрати формуються одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов’язань.

Витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення  власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені. Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Витрати, які неможливо прямо пов’язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені. Якщо актив забезпечує одержання економічних вигод протягом кількох звітних періодів, то витрати визнаються шляхом систематичного розподілу його вартості (наприклад, у вигляді амортизації) між відповідними звітними періодами [14.c68].

За своїм значенням витрати  є головним елементом ціни, які виступають у формі собівартості.

Собівартість продукції (робіт, послуг) – це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Витрати на виробництво валової продукції (чи собівартість валової продукції) характеризують витрати поточного періоду (року, кварталу, місяця) та утворюють виробничу (заводську) собівартість, а витрати на виробництво і збут товарної продукції (продукції, що реалізується) – повну собівартість продукції.

Розрахунки собівартості окремих  виробів, товарної і валової продукції  використовуються для визначення потреби в оборотних коштах, прибутку, економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін, контролю за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва  на підприємстві, оскільки у ній  відображаються рівень організації  виробничого процесу, технічний  рівень господарювання, продуктивність праці та інше.

Витрати, що входять до собівартості продукції, можуть бути згруповані за різними ознаками. За економічним змістом витрати поділяються на окремі елементи, за цільовим призначенням — на калькуляційні статті, за способом віднесення на окремі види продукції — на прямі та непрямі, за обсягами виробництва — на постійні та змінні. Використання різних підходів до розподілу витрат дає змогу визначити результати діяльності окремих підрозділів підприємства та їхній внесок у формування собівартості та прибутковості виробленої продукції.

Перша група об’єднує економічно однорідні витрати, які групуються за такими елементами: сировина та матеріали, паливо та енергія, заробітна плата, амортизація тощо. Таке групування дає можливість визначити ефективність використання ресурсів та виявити їхній вплив на обсяги виробництва. Але розподіл витрат за економічним змістом практично не використовується при визначенні собівартості одиниці продукції, оскільки їхній штучний розподіл між виробами зумовлює невисокий рівень достовірності інформації [17].

В основі групування витрат за статтями калькуляції лежить принцип їхнього розподілу за цільовим призначенням, згідно з яким виділяються виробничі витрати управлінського характеру. До недавнього часу склад калькуляційних статей та витрат, що входили до них, регламентувався типовими положеннями з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг), які були затверджені Кабінетом Міністрів України за окремими галузями. У зв’язку з тим, що ці типові положення ще не приведені у відповідність до вимог нових стандартів бухгалтерського обліку, кожне підприємство самостійно веде облік витрат на підставі нового Плану рахунків і вимог Національних стандартів.

Класифікація витрат за калькуляційними статтями нерозривно пов’язана з їхнім розподілом на прямі та непрямі (накладні). Прямі — це витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені на певний вид продукції, робіт чи послуг. До непрямих належать витрати, які не можуть бути безпосередньо віднесені на конкретні вироби і тому розподіляються між ними відповідно до встановленої на підприємстві бази розподілу. Як правило, такою базою є загальна сума прямих витрат або заробітна плата основних виробничих робітників.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», собівартість продукції  складається з виробничої собівартості та витрат, які пов’язані з операційною діяльністю. Виробнича собівартість містить прямі та загальновиробничі (непрямі) витрати. До складу першої групи входять прямі матеріальні витрати (вартість сировини та основних матеріалів, покупних і комплектуючих напівфабрикатів та ін.); витрати на оплату праці, які можуть бути прямо віднесені на конкретні види продукції; та інші прямі витрати (нарахування на соціальні заходи, амортизація виробничого обладнання та його поточний ремонт тощо).

До загальновиробничих належать витрати, що пов’язані з виробничою діяльністю таких структурних підрозділів підприємства, як цех, бригада, ділянка. Це витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління підрозділів, відрахування на соціальні заходи, оплата службових відряджень та ін.), амортизація основних засобів загальновиробничого призначення і витрати на їхнє утримання, експлуатацію, ремонт та оренду, комунальні послуги (опалення, освітлення, водопостачання), витрати на охорону праці і т. Д [17].

Загальновиробничі витрати  поділяються на постійні і змінні залежно від зміни обсягу виробництва. До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на управління виробництвом, які змінюються прямо пропорційно до зміни обсягів діяльності. Постійні — це витрати, абсолютна величина яких залишається незмінною, або змінюється незначно при зміні обсягу виробництва. Постійні та змінні загальновиробничі витрати розподіляються на види продукції чи робіт з використанням певної бази розподілу (години роботи, зарплата, обсяги діяльності, прямі витрати тощо). Сума прямих та загальновиробничих витрат становить величину виробничої собівартості.

До складу непрямих належать також витрати, які пов’язані  з операційною діяльністю. Вони, у свою чергу, поділяються на адміністративні  витрати, витрати на збут та інші операційні витрати. Адміністративні витрати — це такі загальногосподарські витрати, які пов’язані з обслуговуванням підприємства та управлінням ним (загальні корпоративні, утримання апарату управління та основних засобів, зв’язок, обов’язкові платежі тощо). Витрати на збут пов’язані з реалізацією продукції і містять витрати на тару, оплату праці продавців, транспортування продукції, рекламу та ін. Виробнича собівартість та операційні витрати в сумі складають повну собівартість продукції.

Дві сторони і їх єдність визначають три аспекти виробництва, які вивчаються економікою. Перший аспект – що було використано (витрачено), які ресурси або сили природи; другий – що було виготовлено (який новий продукт праці); третій – як відбувався процес перетворення ресурсів та сил природи у новий продукт праці. Усі три аспекти цього процесу мають техніко-технологічні (натурально-речові) та економічні (вартісні) характе-ристики. Перші визначають фізико-хімічні, біологічні та інші властивості використаних ресурсів, сил природи і виготовленого нового продукту, а другі – вартісні (грошову їх форму загального еквівалента, який дозволяє об’єднати різноманітні за натуральними ознаками елементи виробництва).

Використані у процесі  виробництва різні ресурси та сили природи на виготовлення нового продукту праці формують поняття витрати. Грошовий вираз суми витрат на виробництво конкретного продукту визначає поняття собівартість. Зміст термінів витрати і собівартість поєднані у поняття витрати господарської діяльності [7.c31].

В умовах ринкових відносин витрати господарської діяльності дорівнюють вартості виготовленого продукту. Вони є сумою вартості витрачених на виробництво продукту засобів виробництва та заново утвореної вартості.

Від суспільних витрат виробництва  слід відрізняти собівартість продукту, яка у вартісному вираженні відображає лише ті витрати, які робить конкретна господарська система: підприємство, цех, ферма, бригада тощо.

Ринкові відносини визначають важливе значення показника собівартості як економічної категорії. Собівартість тісно пов’язана з усіма іншими економічними категоріями економіки. Це один з найбільш важливих інструментів ведення господарства. Собівартість характеризує всі сторони виробничої діяльності господарської ланки. Зниження собівартості – це вирішальна умова одержання прибутку та збільшення нагромадження.

Управління собівартістю – важливий елемент управління господарством. Основні напрями цієї роботи: обгрунтування  рішень про зняття з виробництва  застарілих виробів, визначення ціни продукції, визначення рентабельності, побудова внутрішньогосподарських відносин, правомірність та доцільність організаційно-технічних заходів.

Цільова функція формування витрат виробництва вимагає відповісти на такі питання: що було витрачено, де було витрачено, для чого було витрачено, як проходив процес витрат, на що були витрачені ресурси та сили природи. Із цього витікає, що з даних інформації про формування витрат повинно бути видно: скільки, яких ресурсів було витрачено на виробництво, їх натуральні та вартісні параметри, характеристика процесу перетворення (трансформації) ресурсів та сил природи у новий продукт праці. Кількісні та вартісні характеристики повинні сприяти оцінці відповідності фактичних витрат попередньо визначеним нормам (розрахунку, плану тощо) [7.c32].

 

РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ

 

3.1. Форми і методи вдосконалення ціноутворення

 

За результатами попереднього розділу було виявлено, що проблемами даного підприємства в питаннях цінової  політики є наступні:

а)ціноутворення на підприємстві максимально орієнтовано на витрати й слабо - на дослідження попиту;

б)ціни недостатньо часто адаптуються до мінливих ринкових умов і рівня розвитку підприємства;

в)ціна розглядається у відриві від інших елементів системи маркетингу;

г)ціни недостатньо структуруються по сегментах ринку.

У зв'язку із зазначеними  недоліками в даній роботі розроблені заходи, які сприяли б рішенню  зазначених раніше проблем. Загальний  вид даних заходів представлений на рис.3.1 [18].

 

Рисунок 3.1 - Основні недоліки й напрямки вдосконалювання цінової політики ТОВ "Медикор"

 

Розглянемо зазначені  напрямки вдосконалення цінової  політики ТОВ "Медикор".

Ціна на послуги підприємства, особливо на послуги, пов'язані з  наданням медичної допомоги вдома, у  більшості випадків прив'язана до витрат. При цьому слід зазначити, що саме цей вид діяльності підприємства є пріоритетним і найбільш значимим у розвитку підприємства, уже зараз виторг від цього виду діяльності становить більше 40% загального виторгу підприємства. Для того, щоб формувати рекомендації, щодо вдосконалення цінової політики, необхідно розглянути конкурентну середу, в якій працює підприємство. В таблиці 3.1 проаналізовано рейтинг підприємств медичної направленості, які працюють на ринку послуг, та є конкурентами ТОВ "Медикор" [18].

Таблиця 3.1

Рейтинг підприємств, котрі  надають медичні послуги у  м. Дніпропетровську

Підприємство - конкурент	Розподілення балів  по користування послугою населенням					Загальний бал
	Термінова і звичайна доставка медикаментів	Постачання медикаментів аптекам	Термінова медична допомога	Термінова госпіталізація	Медичні консультації
ТОВ "Сімейна медицина"	4	6	5	4	5	24
ОАО "Вітамін"	0	5	2	2	1	10
ПП "36,6"	3	5	1	2	0	11
ТОВ "Медикор"	4	4	4	3	3	18
ТОВ "Артефакт"	3	5	2	3	2	15