Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

Акт Адекватних Дій 1914-го року примушував «союзників ворожих країни» офіційно зареєструватися: з 70 тис. українців-імміґрантів із Австро-Угорщини, 8579 інтерновано урядом Канади,— як також і 5954 австро-угорців, більшість з котрих являлися етнічнимиі українцями. Переважна частина інтернованих — це бідні, безробітні та безсімейні українці, яких у два табори із власної волі супроводжали 81 жінка та 156 дітей різних національностей.

Інтернованих в основному використано  як робочу силу: у таборі Кастл-Монтейн  у Банфф, Альберта їх затруднено, наприклад, розбудовувати Національний парк «Банфф», у якому трактування їх властями виявилося винятково жорстоким і негуманним. Інколи подібне інтернування продовжувалося і на два роки після війни, незважаючи на те, що більшість українців достроково найнято було на роботу приватними компаніями ще й до 1917 року.

У пам’ять інтернування встановлено  тут і там по Канаді пам’ятні дошки та меморіали, як-от: на місці  табору у Національному парку  «Банфф», і в Селі спадщини української  культури на сході Альберти. У 2005-му році Прем’єр-міністр Канади Пол Мартін визнав інтернування українців-канадців за темну сторінку історії Канади, унаслідок чого уряд Канади виділив 2,5 млн. доларів на фінансування пропам'ятних заходів та освітніх програм, пов'язаних із їхнім інтернуванням.

Відрізані культурно і цивілізаційно від України, знаходячись по іншу сторону залізної завіси холодної війни україноканадці розвинули власну самобутню культуру, яку в Канаді зокрема презентують танцювальний колектив з Едмонтону Ансамбль Танцю Шумка, музичний етноколектив з Манітоби Paris to Kyiv, музей під відкритим небом у Альберті Село спадщини української культури, де відтворений побут першої хвилі імміграції до Канади.

Культура україноканадців є  невід'ємною частиною загальноканадської культури. Комедійна актириса Люба Гой, художник Вільям Курелек, письменниця Мирослава Косташ широко відомі за межами української громади.

Канадська діаспора формувалася чотирма  хвилями, які  великою мірою збігаються з хвилями емігрантів до США (до Першої світової війни; у міжвоєнний час; після Другої світової війни; у теперішній час). Перша хвиля українців зробила великий внесок в освоєння віддалених південно-західних регіонів Канади, запровадивши букерний протиерозійний спосіб обробітку ґрунту (такий звичний на Україні). Це були землероби, яким наділяли по 64,5 га цілинних (часом зайнятих лісом земель). 

Як і у США, канадські українці живуть повноцінним суспільно-культурним, релігійним, економічним, політичним життям. Вони досить глибоко інтегровані  у громадянське суспільство.

Соціальне і політичне життя української діаспори Канади добре організоване. Тут знаходиться центр Світового Конгресу Українців (СКУ). Серед найбільш відомих організацій – Українське національне об’єднання, Ліга визволення України, Товариство об’єднаних українців Канади. Діє чимало професійних товариств (лікарів, правників, бізнесменів).

Освіту українці здобувають у приватних  початкових школах, на курсах українознавства, а вищу – в університетах і  коледжах країни. Відкрито відділ україністики при Торонтському університеті, Канадський інститут українських студій в Едмонтоні. УГКЦ має Українську католицьку семінарію Святого Духа, Інститут імені митрополита А. Шептицького (видає газети і журнали “Українські вісті”, “Поступ”, “Наша мета”), а православна церква має Духовну семінарію, Коледж Св. Андрія, Інститут Петра Могили, Інститут Св. Володимира, офіційний орган “Вісник”.

На велику пошану заслуговує Канадський інститут українських студій (КІУС), який веде науково-дослідну і видавничу  діяльність. Інститут заснований при  Альбертському університеті у 1976 р. з ініціативи відомих українських вчених Канади. При КІУС діє Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика, який, зокрема, видав англомовну “Історію України-Руси” М. Грушевського (Mykhailo Hrushevsky “History of Ukraine-Rus”). До числа наймасштабніших проектів КІУСу належить п’ятитомна Encyclopedia of Ukraine (Вид-во Торонтського університету, 1984-1993 рр.).

У Канаді активно працює Наукове  товариство ім. Шевченка, яке об’єднує навколо себе провідних вчених різних галузей науки, а також суспільно-громадських і культурних діячів.

До числа відомих людей Канади належать зокрема: Богдан Гаврилишин – (1926 р. н., Коропці на Тернопільщині), економіст, член Римського клубу, Міжнародної  академії менеджменту, Світової академії мистецтв та науки, Ради фонду Жана Моне для Європи, Наглядової ради Віденської академії вивчення майбутнього. Доктор філософії, економіки, права; Рейнелл Андрійчук – (1944 р.н., дочка українських емігрантів), політичний діяч, депутат парламенту, Високий Комісар, постійний представник в ООН, відомий юрист; Рамон Гнатишин – (1934-2002, син українських емігрантів), генерал-губернатор Канади, відомий юрист; Петро Саварин – ( 1926 р. н., с. Зубрець на Тернопіллі), громадсько-політичний діяч, відомий юрист, один з відомих розробників концепції багатокультурності, ініціатор створення Канадського інституту українських студій (КІУС); Орест Субтельний – (1942 р. н., Краків), доктор філософії та історії, автор популярного в Україні на початку 90-х років підручника “Історія України”; Вільям Курилик – (1927-19770, народжений у родині українських емігрантів), художник, широко відома його серія “Піонери”, присвячена першопрохідцям Канади, серед яких чимало українців. Добре відоме символічне полотно митця “Нуклеарна Мадонна” – твір-передбачення, застереження (написаний в до чорнобильську добу). Серед картин Курилика є полотно “Дух Шевченка витає над Канадою”; Лео Мол (Молодожанин Леонід) – ( 1915 р. н., с. Полонне на Волині), скульптор та художник, член Королівської академії наук Канади, чл.-кор. Національного об’єднання скульпторів Америки, член Мюнхенського товариства художників, член культурних комісій Університету Святого Климента в Римі. Автор пам’ятників Тарасові Шевченку у Вашингтоні, Санки-Петербурзі, Буенос-Айресі. У 1992 року відбулося відкриття “Скульптурного парку Лео Мола в Канаді”. Нагороджений Орденом Канади.

Іван Огієнко (митрополит Іларіон; 1882 – 1972, Брусилів, Житомирщина) – всесвітньо відомий вчений-філолог, історик, педагог, політичний, громадський і церковний  діяч. Подвигом усього його життя стала 30-річна праця над досконалим українським перекладом Святого Письма (1962). А такі твори вченого, як “Українська культура”(1918), “Історія українського друкарства” (1924), “Костянтин і Мефодій. Їх життя і діяльність” (1927-1928), “Повстання азбуки і літературної мови у слов’ян” (1937), “Візантія і Україна” (1954), “Слово о полку Ігоревім” (1967) та десятки інших книжок здобули найширше міжнародне визнання та перекладені багатьма мовами світу. Канадський період (1947-1972) життя митрополита Іларіона позначився історичними розвідками українського християнства та народних дохристиянських вірувань. Зокрема у праці “Дохристиянські вірування українського народу” (1965) вчений стверджує, що в Україні  і в християнській Європі загалом з бігом часу постав так званий синкретизм (двовір’я), яке панує й сьогодні у світі. 
          Список цей можна продовжувати і продовжувати...

Можливо найважливиший внесок на сьогодні української громади в суспільне  життя Канади це концепція канадійського мультикультуралізму яка широко популярізована лінгвістом-українцем Ярославом Рудницьким. Українцям вдалося переконати Королівську Комісію з Двомовносі і Двокультурності (англ. Royal Commission on Bilingualism and Biculturalism) відійти від концепції англо-французької двомовності, як такої, що применшує вплив інших громад на культурний розвиток Канади. Це вплинуло на проголошення Прем'єр-міністром Трюдо офіційної концепції багатокультурності. Також у західній Канаді з'явилися перші після англійських і французьких українські двомовні програми у школах. Багато інших громад скористалися згодом цими соціальними досягненнями.

 2.2. Чинники збереження етнічної самосвідомості українців в Канаді

Найбільш численна частка української діаспори, що зуміла зберегти свою самобутність, зосереджена в Канаді.

Одним з основних механізмів відтворення  культурної ідентичності стала церква. Вона в значній мірі залишається сьогодні символом і джерелом національної єдності. Відзначаючи, що сильним аспектом українсько-американського життя була і залишається релігія, один з діячів української діаспори в США П. Магочій писав, що «ходіння в церкву кожної неділі і в святкові дні перетворилося на природну необхідність, аналогічну вживанню їжі або нічному відпочинку». Одним з обов’язків священиків стала організація читалень, шкіл, товариств взаємодопомоги.

При українській православной кафедрі в Саскатуні був утворений Фонд спадщини для втілення культурних, освітніх і добродійних проектів.

Правда, як відзначає А.Н. Шлєпаков, «нерідко виявлялося, що церкви служать особистому збагаченню церковників». У створених церквою організаціях, товариствах і засобах масової інформації українець-іммігрант мав можливість відчути народні традиції і звичаї, властиві далекому рідному краю.

Якщо церква грала роль ідеологічного чинника в стабілізації українського співтовариства, то товариства взаємодопомоги (особливо на перших стадіях адаптації в новому середовищі) виступали його матеріальними основами. Головне їх завдання полягало в тому, щоб надати новоприбулим допомоги, допомогти зорієнтуватися в новому середовищі, сприяти здобуванню загальної або професійної освіти.

Важливим центром збереження української етничності в Канаді довгий час залишалися робочі кружки художньої самодіяльності, основною функцією яких була просвітницька робота. Початок цієї традиції був покладений в 1919 р., коли був створений перший український робочий будинок у Вінніпегу. У 1940 р. в Канаді їх число склало 108. Організації виступали з піснями, танцями для всіх народов, охоче відвідуючих концерти українців. З цією метою широко проводилися поїздки по всій країні. Перевага надавалася тим місцевостям, де не було українських товариств, художніх колективів. Традиційними були канадсько-українські фестивалі пісні, музики, танцю. Перший з них відбувся в липні 1939 р. У той рік в Торонто прибуло 1 500 діячів мистецтв з різних міст і населених пунктів країни, які виступили перед 10-тисячною аудиторією. У Канаді саме українці поклали початок такого роду святам. Наступний фестиваль пройшов в 1946 р. з ще більшим успіхом перед 15-тисячною аудиторією. У 1951 р. канадці українського походження відзначали 60-річчя свого поселения в Канаді. У святі брали участь і діти. Як відмітила професор кафедри дошкільного виховння університету Британської Колумбії Р. Половій, «діти відчувають гордість, коли вони переодягаються в костюми для виступів».

На території етнічних поселень, що утворилися, українські іммігранти намагалися зберегти свою національну своєрідність, культурні і побутові особливості, що виявилося в бажанні дати своїм поселенням імена, характерні для історичної батьківщини. У Канаді існує близько 180 місць, поштових відділень, залізничних станцій, що мають українські назви. Серед них - географічні, привезені з батьківщини: Україна (так іменуються в Канаді 3 поселення), Київ, Галичина, Полтава, Одеса, Тернопіль, Коломия, Карпати, Дніпро, Дністер, Збруч, Пруть; історичні (більшість з часів Запорізької Січі і Гайдамаччини: Січ, Козак, Хмельницький, Мазепа і ін.). На карті Канади є поселения з такими назвами, як Воля, Свобода, Правда, Зірка, Згода, Слава. Багато шкіл, де вивчається українська мова, носять імена видатних діячів української літератури і культури. Наприклад, в провінціях Манітоба, Саскачеван і Альберта є школи імені Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Івана Франка.

На перших порах українські іммігранти селилися відособлено. Ця культурна замкнутість зберігалася довгий час. І не лише тому, що вони не знали мови країни, в якій жили, українці намагалися на новому місці створити умови, що нагадували їм Батьківщину. Величезний потік іммігрантів привів до незадоволеності місцевого населення, оскільки було побоювання, що в суспільстві станеться розкол на окремі етнічні сегменти.

З початку століття активно випускався періодичний друк. Перша газета вийшла в 1903 р. під назвою «Канадський фермер» невеликим тиражем (2 тис.). Далі послідували журнали «Слово» (1904), «Православіє» (1907), «Вільна преса» (1908), «Український голос» (1910). До першої половини XX ст. виходило 37 газет на українській мові і 3 газети на английскій мові. На додаток до газет, з України присилали класичну і сучасну литературу.

Перші переселенці з України і їх нащадки старались зберегти рідну мову. Вони прагнули відкрити школу в кожному етнічному анклаві, де разом з англійською мовою діти могли б вчитися рідній мові, вивчати історію України, залучатися до української культури. Першою школою була «Галичина» в Манітобі, що почала діяти в 1899 р. Їх кількість швидко зростала. Починаючи з 1905 р., відкривалися приватні щоденні школи. Виникали і перешкоди. Так, під час Першої світової війни канадські власті визнали українську мову мовою «ворога», позбавили цивільних прав всіх «народжених в країнах ворожого табору». 30 січня 1916 р. у Вінніпегу було прийняте рішення про заборону двомовної системи викладання в провінції. 8 березня того ж року вийшла така ж ухвала в Манітобі. Заборону двомовного навчання українці в Канаді сприйняли з болем і демонстраціями протесту.

Після ухвалення закону про ліквідацію двомовних шкіл способом збереження рідної мови стало створення приватних двомовних шкіл, кількість яких, не дивлячись на труднощі, постійно росла. Велику роль в цьому процесі зіграли церква і Українські робітничі будинки. Зусиллями українців їх рідна мова ще до ухвалення закону про мови 1970 р., що заохочував двомовність в Канаді, з кінця 1940-х рр. повільними темпами почала повертатися в учбові заклади. У 1954 р. Саскатунський університет ввів викладання української мови, літератури, історії. Пізніше це зробили Манітобський, Альбертський, Монреальський, Торонтський, Оттавський університети. Крім того, ввели в програму навчання фольклор і етнографію українців.

Канадський учений українського походження Б. Білаш в своєму дослідженні  про англо-українське навчання в державній системі провінції Манітоба, підвів підсумки: «Введення української мови в державних школах, починаючи від дошкільного віку до 12 класу, української мови в університетах, від одного року навчання до закінчення магістрату - це і є значні наші завоювання».