Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

Наприкінці 1960-х і в 1970-х pp. до Західної Європи та в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії та Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям-дисидентам, а також небагатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР.

Водночас набув певного поширення  такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з  іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого це стосувалося  дівчат і молодих жінок, що виходили заміж за іноземних студентів та спеціалістів, які тимчасово працювали або стажувалися в Україні. Якихось офіційних даних по Україні з цього приводу немає, але відомо, що в цілому з Радянського Союзу в такий спосіб у І989 р. виїхало 40 тис. осіб.

Помітно зросла в останні роки існування СРСР еміграція до Ізраїлю. Тисячі осіб української національності в складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади, ряду інших країн через невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й із політичних мотивів. Деяка кількість українців, переважно із західних областей України, виїхала на постійне проживання в країни Заходу на запрошення родичів.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім  соціально-економічні, причини в 1990-і pp. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.

1.3. Розвиток української  культури в умовах діаспори

Кожний етнос має свою оригінальну  структуру, що дозволяє говорити про етнічну цілісність певної сукупності людей. Одна з особливостей українського етносу – рівень етнічної самосвідомості та самоідентифікації окремих його частин і окремих його представників. Усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших, або етнічна самосвідомість, є головною ознакою, що забезпечує внутрішню інтеграцію членів українського етносу та їхнє відмежування від інших колективів. Саме завдяки збереженню етнічної самосвідомості українські діаспорні групи можуть існувати протягом тривалого часу, не асимілюючись навколишнім середовищем. Різні організації сприяють цьому процесу.

У деяких державах Європи політико-правовий статус українців як національної меншини  закріплено законодавчо. Це забезпечує певну державну підтримку зусиллям місцевих українських громад щодо збереження своєї самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. У більшості ж країн забезпечення національно-культурних потреб є справою самої етнічної групи, її бажання, волі й організаційних зусиль.

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Розпорошившись по багатьох країнах  світу, зазначаючи нестатків і труднощів повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а значить, і для збереження себе як частини українського етносу. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурноосвітніх установ.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали  і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців.

Пропонуємо розглядати особливості  української культури в умовах діаспори виходячи з наступних напрямків:

• освіта;
• видавництво;
• інші сфери культурного життя.

1. Розвиток  освіти в умовах української  діаспори

Аналізуючи пресу української  діаспори, а також поодинокі публікації в українській пресі щодо задоволення  освітніх потреб українців діаспори, можна дійти висновку, що на сьогодні найгірший стан із українською освітою  та шкільництвом в країнах колишнього СРСР (крім Латвії та Молдови з Придністров`ям), де, за винятком Башкортостану, діють лише недільні школи. Вони, як правило, не мають постійного фінансування, приміщень, не забезпечені відповідною навчально-методичною літературою, педагогічними кадрами. Учні, які відвідують такі школи, об`єднані не в класи, а в різновікові групи. Вони лише раз на тиждень вивчають українську мову, знайомляться з українською літературою та декоративно-вжитковим мистецтвом.

Так, українці Російської Федерації, складаючи найчисельнішу національну групу цієї країни (після росіян та татар) не мають тут підтримуваної державою системи українського шкільництва, культурно-просвітніх закладів, преси радіо та телебачення рідною мовою, тобто усього того, чим в Україні широко і вільно користуються росіяни. Основна робота, спрямована на розвиток української освіти в РФ, здійснюється, фактично, силами громадських національно-культурних організацій. Поодинокі випадки створення українських класів та недільних шкіл (в Республіці Башкортостан, Республіці Комі, Тюменській області, Самарі та ін.) є лише винятковими випадками. Однак, після створення федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії», яку очолив О. О. Руденко-Десняк, та українських національно-культурних автономій на місцях спостерігається більш шанобливе ставлення російської влади до запитів російського українства. Бажання сприяти розвитку української освіти в РФ постійно декларують керівники Міносвіти РФ. Цим міністерством декілька разів вже проводилися курси для вчителів українських класів та шкіл. Проте, незважаючи на ці незначні позитивні зрушення, для українців Росії й надалі залишаються болючими такі питання в галузі освіти:

- фінансова та матеріальна допомога  по забезпеченню освітніх потреб  українських громад;

- розробка спеціальних державних програм розвитку української освіти в РФ;

- дієві організаційні заходи, спрямовані  на створення українських шкіл, підготовку педагогічних кадрів;

- забезпечення підручниками, словниками, методичними посібниками, аудіовізуальними  матеріалами українських освітніх осередків.

Від 1991 року в Ризі (Латвія) діє єдина  у всій східній українській діаспори державна українська школа (директор - Лідія Кравченко), яка стала осередком  не тільки української освіти, а  й культури. Сьогодні в Ризькій українській середній школі навчається понад 300 учнів з 1-го по 10-й клас. У квітні 2000 року школа пройшла державну акредитацію з оцінкою «відмінно». Навчання в школі здійснюється українською і латиською мовами.

Головним напрямом роботи осередків  українства у Литві є культурно-просвітницька то освітня діяльність. У Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Йонаві та Вісагінасі діють українські суботні (недільні) школи, де діти вивчають мову, історію, географію, основи релігії, а дорослі - мову. Робота цих шкіл фінансується державою. При школах є невеликі бібліотеки. Допомогу у їх комплектації надає й Україна.

1999 року в м. Тбілісі (Грузія) була відкрита єдина в країнах  Закавказзя державна українська  школа, якій у 2000 році Уряд  України надав фінансову та  матеріально-технічну допомогу.

У м. Астана (Казахстан) відкрито перший український гуманітарний ліцей, працює Український навчальний комплекс, який об`єднує українську гімназію, дитячий  садок «Надія», недільну школу та фольклорну групу «Веселка». У 1996р. розпорядженням Прем`єр-міністра Республіки Казахстан комплексу надано фінансову допомогу для ремонту приміщення. Об`єднана в Українському русі відродження «Мрія» національно-свідома частина українців Таджикистану спромоглася на відкриття української недільної школи та викладання курсу української мови та літератури в Худжанському університеті. У Ташкенті (Узбекистан) працює українська недільна школа, а в середній школі імені Т. Шевченка здійснюється викладання української мови та літератури.

На вимогу української громади Білорусії українська мова вивчається в ряді шкіл Кобринського і Дрогичинського районів, а також в школі №4 м. Бреста, де праціє школа українознавства. На філологічному факультеті Мінського державного університету та Брестського педагогічного інституту відкрито українські відділення. Студенти 1-2 курсів українського відділення філологічного факультету Брестського педагогічного інституту проходять українознавчу практику в Києві та Каневі.

За інформацією українських  громадських організацій у Молдові  українську мову вивчають у 73 школах та двох ліцеях. Викладання української мови та літератури в республіці ведеться за програмами та підручниками України. Однією з проблем шкіл, де вивчається українська мова, є нестача коштів для придбання підручників, що негативно впливає на процес навчання. Проте останнім часом частина здобутків у сфері створення умов для розвитку української освіти в Молдові була втрачена. Так, були ліквідовані українські відділення в Кишинівському університеті ім. Крянге та на педагогічному факультеті Бельцського університету. Звузилося (за винятком Ришканського району) викладання української мови в школах.

Сьогодні в Польщі діють три  початкові українські школи (в Бартошиці, Перемишлі, Лігниці) й три загальноосвітні  ліцеї (В Білому Борі, Лігниці, Гурові Ілавецькому). Крім того, українська мова викладається як предмет ще в 52 початкових школах. Учні цих шкіл неодноразово відвідували Україну, здійснювали поїздки до Шевченківського національного заповідника в Каневі, до інших міст України. На IY з`їзді Об`єднання українців Польщі (27-28 січня 2001 року) були визначені найпекучіши проблеми, які необхідно вирішити для підвищення рівня навчання української мови в Польщі, збагачення її елементами української історії та культури, а саме:

- встановлення державного фінансування українського шкільництва;

- підготовка вчительських кадрів  для навчання в українськиї  школах;

- підготовка й видання нових  підручників;

- координація з науковими установами  в Україні.

У Румунії (Сігет-Мармацієй) працює державний  український ліцей ім. Тараса Шевченка, де 70 відсотків предметів викладається українською мовою. В усіх українських селах Сучавського та Марамороського повітів є школи, в яких українську мову й літературу викладають як окремі навчальні дисципліни. Кількість годин, відведених на українську мову в школах Румунії, від 4-х (початкова школа), 5-ти (п`ятий клас), 3-х (старша школа). Загалом українська мова викладається в одному ліцеї, 13 загальних школах, 46 відділеннях, 253 класах Румунії. Крім того, українську мову вивчають діти в 148 групах дошкільних виховних установ. Педагогічні кадри для дошкільних установ і початкової школи з українською мовою навчання готують в педучилищах у Сігету-Мармацієй і Сучаві, а викладачів української мови та літератури - в Бухарестському університеті, де існує українське відділення.

Викликає занепокоєння стан української  освіти у Словаччині. Так, якщо 1948/49 навчальному році українські діти могли  отримувати освіту в 274 народних, 44 міських  та 11 середніх школах, де навчалося 23 тис. учнів, то сьогодні русини-українці мають тільки 10 шкіл із вивченням української мови та 30 шкіл, де ця мова вивчається факультативно, зареєстровано також 47 україномовних дитячих садків та одну гімназію. Питання щодо становища української національної меншини Словаччини гостро ставилося на YII з`їзді Світового конгресу українців у Торонто (грудень1998 року) та III з`їзді Союзу русинів-українців СР (лютий 1999 року). Учасники з`їздів дійшли висновку, що становище українців Словаччини нині є найгіршим серед усіх країн Європи.

Українці Німеччини в умовах іншонаціонального оточення, посилення  процесів асиміляції певні надії  покладають на діяльність товариства “Рідна школа” (засноване 1966 року в  Мюнхені). Воно має інтернат, де навчається близько 50 учнів. Лекції з українознавства (українська мова і література, історія, географія, релігієзнавство) читаються учням після навчання у звичайних німецьких гімназіях та школах. Особливістю нинішньої “Рідної школи” є орієнтація не тільки на Мюнхен, але на українських дітей з усієї Німеччини, а також з України (понад третина учнів), Франції, Нідерландів, Польщі тощо. З припиненням фінансування німецьким урядом інтернату «Рідна школа» гостро постало питання збереження як діяльності цієї установи, так і власного будинку Товариства, який є центром української громади в Мюнхені. В цих умовах з метою концентрації фінансового та кадрового потенціалу громади Головна управа ЦПУН у серпні 1999 р. перенесла свою канцелярію до будинку «Рідної школи».