Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось  у життя як один з найважливіших  елементів урядової політики після  революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 pp. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік, у тому числі з Полтавської губернії 285,4 тисячі, Чернігівської — 221,5, Київської — 212,3 тисячі. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців. Інша справа, що переселення фактично нічим не забезпечувалося, проходило у надзвичайно важких умовах. Селяни були кинуті урядом напризволяще у нових, незвичних місцях, а через брак коштів, реманенту вони не могли належним чином обробити і освоїти земельні наділи.

Окрім прямого економічного визиску, що так знекровлював український  народ, існувало чимало інших факторів, які погіршували його соціально-економічне становище. І вони однаковою мірою стосувалися як Західної, так і Східної України. Це — надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення і подрібнення селянських землеволодінь, низька оплата праці промислових робітників. Все це, разом узяте, пожвавило еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

Політичні мотиви також відіграли  чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання і зневага цісарських чиновників до українських землеробів і міських пролетарів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали постійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Австро-угорська монархія відкрито застосовувала  проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. Такі методи брутального тиску й  впливу на маси здебільшого мали місце в період виборів до парламенту. Утворення в 1890 p. Руської радикальної партії, яку очолили І. Франко та М. Пав-лик, мало сприяти захистові економічних і громадянських інтересів селянства Галичини. Цієї ж мети прагнули досягти друковані видання — двотижневик «Народ», що почав виходити з 1890 p. під редакцією М. Павлика, та журнал «Життє і слово» (з 1893 p.), який номінальне редагувала О. Франко, дружина письменника. Ці видання з'явилися завдяки наполегливому сприянню з боку І. Франка. В цей же час у Коломиї почала виходити прогресивна газета «Хлібороб».

Значний поступ громадського руху, розвиток національної свідомості українців  викликали тривогу у Відні. Власті вдалися до традиційних методів  придушення прогресивного руху, обшуків  у хатах-читальнях, вилучення та спалення «крамольної» літератури. У 1897 p. під час виборів сотні українців зазнали арешту, а десятьох було вбито жандармами.

На Буковині населення зазнавало  не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі  місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне  значення в стимулюванні процесу  еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна — у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. Одні, як протестанти-меноніти з України чи духобори з Росії, виїздили великими компактними групами, інші — незначними общинами, родинами або ж поодинці. Емігруючи, вони прагнули уникнути становища внутрішніх «парій», знайти свободу виявлення своїх релігійних переконань і вірувань; зокрема, до США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.

Існували й інші міркування, що зумовлювали прийняття такого серйозного рішення, як залишення рідного краю. Зокрема, багато молодих людей воліли уникнути військової служби. Одні не бажали брати зброї в руки через свої релігійні переконання, інші — через відразу до можливої участі у загарбницьких війнах за чужі їм інтереси, у війні проти власного народу, у придушенні народних повстань і заворушень. Так, один із відомих українських письменників і активний діяч консервативної частини української еміграції Петро Карманський у своїх мемуарах писав, що саме ці міркування спонукали його до еміграції. «Влітку 1900 року, — зазначав він,— мене викликали у військову комісію і визнали здатним до військової служби. Служити в австрійському війську я аж ніяк не хотів. Був один порятунок — їхати до Рима». І таких налічувалися тисячі.

Типовим  українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий  працювати в сільському господарстві, у вугільних шахтах і в рудниках, на спорудженні залізниць, в інших  галузях, де були потрібні переважно чорнороби. Багато виїздили, як вони вважали, тільки на заробітки, тимчасово, з тим щоб потім знову повернутися на батьківщину.

Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець.

На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди.

Поряд з цими джерелами відомостей були й інші, наприклад свідчення селян, які вже побували в Канаді і мали власні враження та міркування. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Так, один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів дізнався про наявність там вільних земель від одного з цих колоністів, друзі якого емігрували з України до Канади. І. Пилипів розпочав листування із своїм колишнім шкільним другом Йоганом Кребсом, що переселився раніше до Канади, і одержав з перших рук вірогідні відомості про можливість одержання гомстеда в канадських преріях.

В міру розвитку еміграції та розширення зв'язків уже на початку XX ст. достовірна інформація про життя за рубежем  надходила від самих українських поселенців чи то листовно до рідних, знайомих, священиків, друкованих органів, чи при безпосередніх зустрічах з селянами тих, хто відвідував рідний край. Чимало відомостей подавали газети.

Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою  країною, що з 1870 p. приваблювала найзначніші групи українських переселенців. Саме того року кілька десятків русинів (українців) із Закарпаття подалися на заробітки до вугільних копалень штату Пенсільванія. До самого початку першої світової війни потік еміграції із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо .прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.

Спочатку на першому місці серед  привабливих для поселення країн  знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені  кола як самих цих країн, так і  агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися  США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови  та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

Виникають певні труднощі в одержанні  точних цифр еміграції українців  до зарубіжних країн. По-перше, якщо враховувати  негативне ставлення офіційних  властей і Австро-Угорщини, і царської Росії до виїзду, то стане зрозумілим, що багато бажаючих приховували свої наміри, виїздили, не дотримуючись правил офіційної реєстрації. По-друге, імміграційні органи в країнах-реципієнтах, передусім у США та Канаді, при прибутті переселенців часто фіксували не національність новоприбулих, а країну, звідки вони виїхали. Тому багато українців проходили через митниці як поляки, австрійці, угорці, росіяни або ж під більш специфічними назвами русинів, галичан, лемків тощо. Декотрі навіть вказували замість національності своє віросповідування і записувались як православні, римо-католики, або ж греко-католики.

Останнім часом  вченими на основі залучення нових статистичних даних  та порівняльного аналізу попередніх публікацій уточнена кількість емігрантів з України та напрямки їх переселення. Так, В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст. і по 1920 p. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини — 235 тис., а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.

Розпочавшись у 1891 p., еміграція  з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 p., а з Буковини — з 1903 p. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 p. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Канадський дослідник і публіцист Петро Кравчук зазначає, що за два десятиріччя перед першою світовою війною лише із Східної Галичини емігрувало понад 302 тис. чоловік, тобто майже половина всього її населення, бо в Галичині залишилося всього 400 тис. мешканців. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.

Друга хвиля  Української еміграції.

Переселенський рух з українських  земель між двома світовими війнами  отримав назву "другої хвилі масової  української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Розпорошившись по багатьох країнах  світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного  життя, українські емігранти все  ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак — для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічне міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція в Росії 1917 p. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917-1920 pp. Зокрема, В.Ленін у 1921 p. говорив про "півтора чи два мільйони". Популярна на Заході "Енциклопедія Британіка" оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Маруняк писав, що "після революції в 6. царській Росії 1917-1920 pp. у південній і центральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т.зв. "білої еміграції", тобто росіян, українців, білорусів, кавказців...". Хоч би як там було, ця еміграція з повною підставою може бути зарахована до "розливних" або "дифузних . Головна їхня особливість, згідно з тлумаченням фахової літератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть і терпінь, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вже недостатньо пояснювати дією об'єктивних "міграційних струмів", які, зокрема, спричинюють переміщення людності "із місць сильнішою соціального та економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшою відпару".

Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначати терміном "біженці". З цього погляду заслуговує на пильну увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендував провадити принципову різницю між еміграцією і біженством. I та, і друге, — зазначав він, — назовні випадають однаково, але ріжняться своїми внутрішніми причинами — характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, і еміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людина виросла і з якою зжилася, до якої її в'яжуть фізичні та психологічні зв'язки. Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру, хоч би навіть і з соціально-політичним підкладем (наприклад, погроми на ґрунті класової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), — еміграцію породжують назагал події характеру історичного, органічно зв'язані з цілим процесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, з усією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє".