Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

Вельми непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури  української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова  війна, революція та поразка в  боротьбі за незалежність України. Тут  дослідник зіштовхується з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції — із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію. По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Якщо зараховувати до українських  емігрантів усіх людей українського походження, незалежно від того, чи вони такими себе називали чи ні, як також без огляду на те, що вони могли оформити за кордоном окрему культурно-етнічну групу або включитися до цілком іншої, чужонаціональної за своїм культурно-ідеологічним спрямуванням, то досить вичерпну й, цілком вірогідну характеристику міжвоєнної української міграції в Європі дав 1929 p. Микита Шаповал. Він спирався в своєму аналізі на результати досліджень керованого ним Українського соціологічного інституту в Празі, один із відділів якого вивчав українську політичну еміграцію в європейських країнах. Крім того, вивчення української еміграції та її реєстрацію в межах Чехословаччини здійснював Український громадський комітет на чолі з М.Шаповалом.

Згідно з його схемою, загальна структура української еміграції в Європі та її кількість в окремих групах мали такий вигляд:

1. Українці, що залишилися в ряді  європейських країн унаслідок  Першої світової війни. До них  належали колишні військовополонені  з російська армії, а також  колишні військовослужбовці, що  під час війни перебували в деяких країнах Європи (Бельгії, Франції, Англії та Греції) в складі так званих російських експедиційних корпусів. Разом ці дві групи нараховували до 15 тис. чоловік;

2. Українська політична еміграція,  яка включала в себе колишніх  військовослужбовців УНР, ЗУНР та Кубанської Народної Республіки (КНР) — загалом 60 тис. Сюди ж входили урядовці УНР, ЗУНР та КНР (разом 5 тис.), працівники їхніх закордонних представництв — дипломатичних, політичних, економічних, санітарних тощо (разом 1 тис.) й, нарешті, інші цивільні особи (разом 5 тис.);

3. Українці, що воювали в складі  білих армій Денікіна і Врангеля. Здебільшого вони були насильно  мобілізовані на Кубані й у  південній частині Наддніпрянщини. Ця група налічувала приблизно  100 тис. чоловік;

4. Заробітчани із західних земель  України — до 30 тис. В сумі, отже, всі чотири групи становили  216 тис. осіб. "Але в дійсності,  мабуть, дещо більше, — зазначав  М.Шаповал, — бо ми брали  приблизні числа з нахилом  до зменшення супроти ймовірних  величин. Особливо, коли б справді переглянути "руську еміграцію”, то ми б там на диво знайшли українців більше, ніж хто собі уявляє”.

Наведена схема потребує певних коментарів. Зокрема, слід мати на увазі, що Кубанське військо (до 20 тис.) вийшло за кордон разом із російськими білогвардійцями. І в еміграції більша частина кубанців не відділяла себе від росіян. Українці з армій Денікіна і Врангеля також у переважній більшості своїй перебували на еміграції (в Болгарії, Югославії, Туреччині, Франції тощо) як "руські", будучи, за висловом М.Шаповала, фактично українською "етнографічною масою". До всього, за більш ніж десятилітній період існування еміграції в її окремих структурних групах сталися великі кількісні зміни в бік зменшення. Скажімо, на початку Першої світової війни в Німеччині та Австрії в таборах для інтернованих (у Вецлярі, Зальцведелі, Фрайштадті та ін.) перебувало понад 200 тис. українських військовополонених з російської армії. В Італії під кінець війни й одразу по ній було від 70 до 100 тис. західноукраїнських полонених з австрійської армії та близько 30 тис. наддніпрянців, переведених до цієї країни з австрійського полону. Більшість із них повернулася на батьківщину. Те ж саме зробила й частина українців із числа тих, хто вийшов на еміграцію в складі білих армій. Процес репатріації (повернення на батьківщину) найменше зачепив українську політичну еміграцію з Наддніпрянщини. Хоча необхідно відзначити, що і в її лавах за кордоном опинилося чимало біженців, для яких, за словами одного з провідних діячів української політичної еміграції в Румунії Дмитра Геродота, "однаково страшні були: і більшовики, і денікінці, і українці, і врангелівці. Вони тікали від тих страхіть, з якими зв'язана всяка революція, а громадянська війна зокрема". Згодом ці люди також частково переїхали на батьківщину, а ті, що залишилися на еміграції, лише в незначній кількості прилучилися до політичної діяльності. Повернулася на рідні землі й частина власне політичних емігрантів, зокрема більшість галичан.

Тут необхідно мати на увазі, що еміграційні хвилі прийшли в різні періоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вони спрямовувалися до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до іншої, тобто, мігрувала. Це залежало від політичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція в даний час перебувала, та від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність була дуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає "Енциклопедія українознавства", число українських політичних емігрантів, яке в 1921 p. доходило до 100 тис., "згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні)".

До кінця 1920-х pp. остаточно викристалізувались як головні центри, так і "периферійні" осідки української політичної еміграції  в європейських країнах. До перших від самого початку належали Польща й Чехословаччина. Невдовзі до них додалися Німеччина і Франція. Зате втратила своє значення одного з центрів української політичної еміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду інших європейських держав — Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини, Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо — перебували "периферійні" осідки української політичної еміграції. Проміжне становище весь час посідала Румунія.

Поряд із названими вище факторами, які спричинили поступове зменшення загальної кількості української політичної еміграції в Європі, відіграло свою роль і переселення частини емігрантів за океан, головно, в Канаду.

Друга хвиля масової української  еміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців із Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичних мотивів. Річ у тім, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національними та культурно-освітніми правами.

Статистичні дані засвідчують, що в  кількісному вимірі друга хвиля  еміграції поступається першій. Річ  у тім, що цей період був характерний прийняттям нових імміграційних законів у США, які обмежували щорічну квоту іммігрантів зі Східної Європи. Канада також скоротила прийом іммігрантів, особливо несільськогосподарського профілю. Все ж у міжвоєнний період за усередненими даними із західноукраїнських земель та з осередків найбільшої концентрації політичних емігрантів у країнах Європи за океан переселилися досить значні контингенти українців: до Канади близько — 70 тис., до США — від 20 до 40 тис., до Аргентини — приблизно 50 тис., до Бразилії — 10 тис., до Парагваю, Уругваю та Венесуели разом — близько 10 тис.

Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у  період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому  вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початкове вони не мали наміру довго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках ішлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Третя і четверта хвилі української еміграції.

Кінець Другої світової війни, її наслідки зумовили третю хвилю масової  української еміграції, майже винятково  політичну. В роки німецької окупації великі контингенти українських  юнаків і дівчат були вивезені до рейху  як дармова робоча сила. Українці становили також значну частку радянських військовополонених, що утримувалися в Німеччині в концтаборах. Відомості, які доходили до них, переконували, що, незалежно від обставин полонення, практично кожному військовополоненому на батьківщині загрожували репресії.

Серед великої маси української  людності, що напередодні та в перші  роки після капітуляції Німеччини  скупчилася на її території, були й  українці — недавні члени німецьких  військових формувань і колишні  працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації; добровільно або силоміць переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та ряду інших країн українські політичні емігранти; частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано, тощо.

Точних даних про загальну кількість  усіх цих категорій українців  не існує. За деякими відомостями, лише стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру  в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається й інша цифра — близько 2 млн. Більш-менш достовірна статистика про українців у Німеччині почала вестися після того, як у листопаді 1945 p. на першому з їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі було створено її Центральне представництво (ЦПУЕ). У будь-якому випадку вже у перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. із тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені у східні райони СРСР.

Тут доречно звернути увагу й  на те, що ще 10 січня 1945 p. була ухвалена таємна Постанова ЦК КП(б)У "Про  посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України, відповідно до якої з цих областей у східні та північні райони СРСР було депортовано кілька десятків тисяч українців. Новий етап депортації українського населення припадає на осінь 1947 p., коли на виконання постанови Ради Міністрів СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 p. виселенню на спецпоселення підлягали "родини учасників банд ОУН, пособники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родиш". Затвердженим 3 жовтня "Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезенню спецпоселенців із західних областей УРСР" передбачалося виселити 75 тис. чоловік. Проте невдовзі Міністерство держбезпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. На початку 1950-х pp. чисельність українців, виселених на спецпоселення, досягла близько 172 тис. чоловік.

Та частина українців, яка з  політичних міркувань не повернулася  на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала, головно, в таборах для біженців та переміщених осіб.

Важкі умови проживання в таборах, невизначеність правового статусу, а відтак — і подальшої долі, господарська розруха перших повоєнних років у Німеччині, що породжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє примарними, — все це змушувало українців шукати шляхів для переселення в інші західні країни. Протягом лише 1946-1947 pp. із Західної Німеччини виїхало близько 25 тис. чоловік, передусім до Англії, Бельгії та Франції. Незначна кількість українців віком до 40 років емігрувала в Бразилію, Венесуелу, Австралію і Канаду. Ці країни набирали тоді шахтарів, лісорубів, будівельників, робітниць для текстильної промисловості. Українці прагнули до групового переселення, але реалізувати це бажання не було можливості. Згадані держави керувалися лише власними інтересами, котрі полягали в тому, щоб одержати молоду робочу силу.

У наступні два роки спостерігається  активізація виїзду українців із Західної Німеччини. Статистичний звіт організаційного відділу при  ЦПУЕ (березень 1949 p.) вказує на те, що з  лютого 1947 по січень 1949 p. до Англії виїхало  понад 13 тис. осіб, до Канади — майже 10 тис., до Бельгії — 9 тис., до Австралії — 4 тис., до США — 2 тис., до інших країн — близько 4 тис. Разом — приблизно 41 тис. Цей же звіт дає змогу довідатися про чисельність українців, які на початок 1949 p. ще перебували в Західній Німеччині. В американській зоні в таборах проживало 46 010 осіб, поза ними — 10 601. Разом — 56 611 осіб. В англійській зоні — відповідно 23 073 і 1850, а у французькій — 2061 і 2013. Загальна кількість українців в англійській та французькій зонах становила 28 997 осіб. Отже, на німецькій землі в січні 1949 p. ще мешкало понад 85 тис. українських поселенців.

Щодо соціального та фахового складу української еміграції в Західній Німеччині в цей період, то він  був досить строкатим. Найбільший відсоток становили селяни. В американській зоні ця категорія нараховувала близько 14 тис. чоловік, в англійській — 6,5 тис., у французькій — понад 1 тис. Далі йшли некваліфіковані робітники (американська зона — 6,5 тис., англійська — 2,2 тис., французька — 300 чоловік). Помітне місце серед українських емігрантів посідала інтелігенція. Тільки викладачів вищих, середніх та народних шкіл було в американській зоні майже 1500, в англійській — 250, у французькій — понад 50; лікарів у всіх трьох зонах налічувалося більш як 500 чоловік, юристів — 430. Були тут і діячі культури — митці, письменники, журналісти, а також духівництво.

У 1950-х pp. еміграція українців із Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі  групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади. В цілому з 1947 по 1957 p. до США переселилося приблизно 80 тис. українців, до Канади — ЗО тис., до Австралії й частково Нової Зеландії — 20 тис., до Бразилії — 7 тис., до Аргентини — 6 тис., до Венесуели — 2 тис.