Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

Небезпідставними є припущення про те, що особи українського походження з'явились у Північній Америці  ще в XVII столітті, тобто до початку  війни тамтешніх англійських  колоній за незалежність (1775— 1783 pp.). Найцікавіше полягає в тому, що спонукало цих людей залишити батьківщину не соціально-економічне становище, а релігійне переслідування.

Американський дослідник української  еміграції Леон Толопко пише, що «після воєн з Хмельницьким і шведами Польща видала наказ, щоб усі протестанти... або перейшли на католицизм, або покинули межі держави. Було це в 1658 p. В той час багато протестантів покинуло Польщу. Між ними мусило бути поважне число українців». На той час значні прошарки українського населення на північно-західних землях (Волинь, Прибужжя, Брест) не бажали приймати унію, тому польський сейм у Варшаві 10 липня 1658 p. видав розпорядження, щоб усі поляки, які не стануть католиками, залишили країну. Через те в другій половині XVII ст. багато іновірців з Польщі переїхали до Голландії, Німеччини понад Рейном, Англії та Франції. Окремі перебралися за океан аж до Пенсільванії. Серед них було чимало українців, в чому можна переконатися, ознайомившись з деякими іменами солдатів армії Джорджа Вашінгтона зі штату Пенсільванія — Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман, Давид Лата. Українські прізвища мали також окремі солдати зі штатів Джорджія та Вірджінія. Траплялися вони і в арміях Півночі та Півдня під час громадянської війни в США (1861-1865 pp.).

Визвольна боротьба народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів вабила волелюбних людей. Один з них, виходець з України, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький у 1824 p. прилучився до визвольної армії Симона Болівара в званні поручика, виявив мужність і героїзм, за що був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор». За наказом Болівара цей патріот увійшов до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим і Атлантичним океанами. Після повернення на батьківщину він як учасник антимонархічного руху та носій волелюбних ідей був відправлений за наказом царя Миколи І на заслання. Переслідування з боку царських властей прискорили його кончину в 1847 p.

Проте еміграція окремих, хай навіть яскравих осіб ще не робила процес переселення  масовим, в якому брала б участь значна кількість людей. Такий процес розпочався тільки в останній третині XIX ст. Серед представників інших слов'янських народів чільне місце в міграційному русі посіли українці. Саме українське селянство з національних окраїн Австро-Угорської імперії та царської Росії стало істотним джерелом, що живило потік еміграції.

Так, наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. почався цей справді  масовий рух з українських  земель, якому судилося відіграти  таку значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік.

Першим українським емігрантом до СІЛА вважається Андрій Гончаренко, походженням з Київщини, колишній чернець Києво-Печерської лаври, який брав участь в антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань з боку царських властей. 1 січня 1865 p. він прибув до Бостона, потім перебрався до Нью-Йорка, Сан-Франціско, видавав у 1868—1872 pp. двотижневик «Аляска Геральд» російською та англійською мовами. Він вміщував статті про українських козаків, які оселилися на Алеутських островах, приїхавши туди з Камчатки. Частина з них мала осісти і на Алясці. Після продажу в 1867 p. царським урядом Аляски Сполученим Штатам українські козаки одержали наказ повернутися на. Камчатку, проте не підкорилися цьому розпорядженню і залишилися на Алясці та Алеутських островах. На думку А. Гончаренка, їх могло бути близько 20 тисяч. Початком масової еміграції українців до США вважається 1877 рік.

Українська еміграція до Бразилії та інших країн Латинської Америки  розгорнулася у 80-ті роки XIX ст. Вже наприкінці століття в бразильському штаті Парана, в районі Прудентополіса, виникло чимало українських поселень, за ними навіть закріпилася назва «Паранська Україна».

Перші українські емігранти до Канади прибули, як вважав більшість дослідників, 7 вересня 1891 p. Ними були селяни з села Небилів Іван Пилипів і Василь Бленяк, які висадилися з пароплава «Орегон» у порту Галіфакс. Щоправда, є думка, що українці могли з'явитися в Канаді і раніше, разом з менонітами (протестантами голландського та німецького походження) — переселенцями з царської Росії, — або ж могли переїхати з території США. Проте вірогідних доказів цього не існує.

Будь-яке явище чи процес мають  свої витоки, живильне середовище, певні  соціальні верстви. Історичні дані свідчать про те, що на етапі «чистої» трудової еміграції в період першої хвилі переважало безземельне або малоземельне селянство з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії. Нерозвинутість економічних структур і промисловості, залишки феодалізму та кріпосництва, що виявлялись у великому поміщицькому землеволодінні, породжували надлишок робочої сили. Дрібні селянські господарства не могли забезпечити зайнятість зайвим робочим рукам. Надлишок сільського населення змушений був шукати виходу із становища і ставав джерелом масової еміграції.

Отже, у першій хвилі переселення  брали участь здебільшого пауперизовані  маси селянства, а також частина  міських ремісників і напівпролетарів. До цих категорій трудящих у другій хвилі додалися значні контингенти  службовців, інтелігентів та офіцерства, що емігрували з політичних мотивів. І в третьому періоді еміграції, причини якої можна вважати цілком політичними, брали участь найрізноманітніші верстви населення — робітники, селяни, службовці, інженери, вчителі тощо, тобто багато з тих, хто у вирі війни вже виявився відірваним від рідного краю і опинився після  її закінчення в таборах для переміщених осіб. Були серед них і ті, хто співробітничав з німецькою владою  на тимчасово окупованій фашистами території України, і депортовані та військовополонені, які небезпідставно побоювалися повертатися на батьківщину із західних зон Німеччини, щоб не бути запротореними до сталінських концтаборів.

Без сумніву, на масштабах і темпах масового переселення українців  до інших країн позначались істотні особливості як соціально-економічного, так і політичного характеру. При цьому слід мати на увазі, що сезонне заробітчанство українських селян, робітників і ремісників почало помітно зростати з середини XIX ст., Що стало певною предтечею саме масової еміграції. Сезонна еміграція спрямовувалася до Східної Пруссії, Бельгії, Франції та деяких інших країн.

Істотною особливістю, що позначилася  навіть на формах еміграції, була відсутність  української державності до першої світової війни і Жовтневої революції в Росії. Українські землі — основні постачальники злидарських мас переселенців — перебували під владою Австро-Угорської монархії або ж царської Росії. Оскільки офіційно еміграція не заохочувалася місцевими властями, вона набирала часто рис якихось протизаконних дій, власного ризику, що подекуди призводило до розорення і поневірянь у дорозі та в чужих краях. Частина емігрантів ставала жертвою зловживань та обману з боку агентів транспортних компаній, що закликали до виїзду за океан.

У міжвоєнний період українські землі також продовжували перебувати у складі різних держав. Історичні умови, що склалися в той період, не сприяли об'єднанню всіх територій, де більшість становили українці. Західна Україна залишалася в межах Польщі, Північна Буковина — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Така розпорошеність вносила істотні зміни в процес еміграції. Якщо з УРСР еміграція зовсім не відбувалась, то з решти названих територій вона відновилась у 20-х роках і тривала з тією чи іншою інтенсивністю аж до початку другої світової війни.

Періоди після возз'єднання всіх українських земель у 1939 p. та після  другої світової війни характеризувалися  зміною структури та причин еміграції.

  Мотивами до переселення  виступала низка  факторів, які  часто-густо перепліталися. Та  найголовнішими були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей залишати батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Деякі дослідники пояснювали розвиток переселенського руху бажанням просто побачити Новий Світ, спробувати застосувати в ньому свої сили або ж відповіддю на рекламні заклики транспортних компаній. Очевидно, що така аргументація небезпідставна, але визначали процес суворі економічні закони — надлишок робочої сили в одному місці, наприклад на Україні, стимулював її «перекачування» до інших країн, де існувала в ній потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, що особливо прискорився на рубежі XIX— XX століть.

Виїздили з України здебільшого  трудящі люди, незаможні, або ж  ті, що позбулися своїх статків, їм доводилося досить важко на нових землях, є цьому багато свідчень емігрантів як першої, піонерської, доби, так і пізніших часів. Бідність, як правило, супроводжувалася неписьменністю, що ускладнювало і утруднювало процес переїзду та адаптації до нових умов. У третій хвилі еміграції освітній та культурний рівень учасників був значно вищий, що пояснювалося самим характером цього переселення біженців та переміщених осіб.

Перша хвиля  української еміграції.

Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам.

У 1900 p. українське населення в межах  Австро-Угорської імперії становило  приблизно 3 млн. галичан, 300 тис. буковинців, 400 тис. карпато-русинів. 17 млн. українців  мешкали на територіях, що входили до складу царської Росії. У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Як правило, в селянських родинах було багато дітей, а безземелля, що не давало змоги їх прогодувати, було постійним зашморгом на шиї незаможних землеробів. У Галичині в 1902 p. 42,7 процента селян мали земельні наділи лише до 2 га, а 37,2 процента — від 2 до 5 га. На Буковині 16 процентів селян взагалі не мали землі, а 42 проценти були власниками ділянок розміром до 2 га. На Закарпатті, де налічувалось до 400 тис. селян, на кожного хлібороба припадало лише 0,67 га.

Хоча в Австро-Угорщині кріпосництво було ліквідоване у 1848 році, цей значною мірою формальний акт мало що змінив у злидарському становищі більшості українських селян. Не володіючи землею в достатній кількості, вони, як і раніше, йшли в найми до поміщиків і сільських багатіїв. Селянин мусив мати 5,8 га землі, щоб, працюючи на цій ділянці, забезпечити собі та родині кошти для прожитку. А виходило, що понад 70 процентів господарств мали менше половини вказаного мінімального розміру і лише одне господарство з десяти перевищувало мінімально необхідний розмір наділу.

Навіть ті землі, що належали селянам, через брак коштів і сільськогосподарських  машин оброблялись і використовувались  недостатньо, внаслідок чого врожайність  залишалася дуже низькою. Канадський дослідник  Дж.-П. Гімка зазначає, що в 1907 p. врожайність пшениці з 1 га посівних площ становила у Східній Галичині всього 10,8 ц, а на Буковині — 13,6 ц (у той же час у Нижній Австрії цей показник дорівнював 15,5 ц, а в Данії — навіть 31 ц).

Вся система економічних відносин в Австро-Угорській монархії мала на меті висмоктування життєвих соків з національних окраїн на користь розвинутої метрополії. Така типово колоніальна практика зумовлювала зубожіння, розорення і занепад селянських господарств. За даними Дж.-П. Гімки, рівень життя українського населення становив лише 1/10 від загального рівня життя решти населення, смертність сягала 40— 48 на 1 тис. Кількість основних продуктів харчування, що вживалися в Галичині на одну особу, становила лише половину цієї кількості в Західній Європі. Як свідчать підрахунки, що їх наводить Я. Балан, 55 тис. галичан щорічно помирали від голоду та недоїдання.

Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне  подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу в містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. Турбота про майбутнє дітей підсвідомо підштовхувала до рішення про виїзд. Через те тисячі знедолених людей знімалися з обжитих рідних місць і вирушали в далекі мандри, назустріч невідомості.

Затиснуті в лещата економічних  і соціальних утисків сільські та міські трударі були ладні шукати виходу в еміграції. Проте вони не посунули широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. І поясненням цього була внутрішня політика царизму та його «пожежні заходи», спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Десятки тисяч селян, і не найбідніших, скористалися цією можливістю напередодні першої світової війни. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.