Збереження і розвиток української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді)

 

План

 

Вступ

Розділ 1. Українська діаспора: своєрідність та основні етапи становлення.

1.1. Загальна характеристика основних підходів до визначення поняття «українська діаспора»

1.2. Основні етапи становлення української діаспори

1.3. Розвиток української культури в умовах діаспори

Розділ 2. Розвиток та збереження української  культури в українській діаспорі Канади.

2.1. Особливості української діаспори  в Канаді

2.2. Чинники збереження етнічної самосвідомості українців в Канаді

Розділ 3. Менеджмент культурної діяльності в українській діаспорі Канади

3.1. Організаційна структура українських громадських організацій в Канаді в 1991-2001 рр.

3.2. Роль і значення діяльності конгресу Українців Канади у збереженні української самобутності

Висновки

Список літератури

 

 

 

 

Вступ

 

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація  людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави  відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору - до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала  світові прагнення зберігати  й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури.

Історію української діаспори в  Канаді, де нині проживає понад мільйон осіб українського походження, результативну діяльність створених нею в чужомовному середовищі численних освітніх, культурних, наукових, релігійних, молодіжних організацій та інституцій з чітко окресленою національно-патріотичною ознакою, феномен незнищеності українського духу поза межами своєї Батьківщини активно досліджують представники різних галузей науки. Найбільш вагомими здобутками серед них є праці Н.Горбатюк, Ф.Заставного, В.Євтуха, О.Ковальчук, Б.Лановика, Л.Лещенка, В.Макара, Ю.Макара, С.Макарчука, О.Сича, П.Сороки, М.Тимошика, В.Трощинського, С.Федуняка, А.Шевченка, А.Шлепакова та ін.

Вивчення історії заснування та діяльності закордонних українських  громадських огранізацій та їх діяльності в сфері культури становить сьогодні важливу та актуальну наукову проблему. Громадські організації, утворені українцями в різних країнах, є невід'ємним компонентом загальносвітового історичного процесу - вони відіграють важливу роль не тільки у збереженні та вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про Україну, про життя та діяльність українців у країнах осідку ("Ukrainian-American community" - українську діаспору в США, "Ukrainian-Canadian community" - українську діаспору в Канаді та ін.).

Звертаючись до аналізу історіографічного  аспекту даної проблеми, слід відзначити, що історія заснування та діяльності українських громадських організацій за кордоном стала предметом дослідження українських істориків тільки впродовж останнього десятиліття, тобто після проголошення України суверенною і незалежною державою. Саме в цей період відбулося розсекречення "спецфондів" архівів і бібліотек, унаслідок чого дослідники отримали можливість опрацювати і проаналізувати величезний масив документальних матеріалів так званого "Празького українського архіву", ознайомитись з науковим доробком визначних представників української діаспори - монографіями, публікаціями у періодичних та серійних виданнях та ін. В українській зарубіжній історіографії ця тема хоч і знайшла відображення у низці праць, однак спеціальне зацікавлення дослідників почала викликати також лише останнім часом.

Характеризуючи усю сукупність праць, з даної проблеми, варто  наголосити на тому, що закордонні українські громадські організації досліджуються, з одного боку, істориками у контексті вивчення громадсько-політичної та культурної діяльності української діаспори у світі, а з іншого, архівознавцями і джерелознавцями з метою виявлення і вивчення всієї сукупності документальних джерел з історії українського народу, створення реєстру зарубіжної архівної україніки.

Актуальність і важливість проблеми, її недостатня дослідженість зумовили вибір теми дипломного дослідження “Збереження і розвиток  української культури в діаспорі країн світу (на прикладі діаспори українців у Канаді”.

Об’єкт дослідження – збереження та розвиток культури за межами України.

Предмет дослідження – менеджмент культуротворчої діяльності і українській діаспорі Канади.

Мета дослідження – дослідити особливості розвитку та збереження української культури та національної свідомості за межами України, на прикладі української діаспори в Канаді.

Виходячи з мети дослідження  ми поставили наступні завдання:

1. Визначити поняття «діаспора».

2. Дати характеристику основних  етапів становлення української діаспори.

3. Зупинитися на особливостях  розвитку культури в умовах  діаспори.

4. Розказати про особливості  української діаспори в Канаді.

5. З’ясувати чинники збереження  етнічної самосвідомості українців  в Канаді.

6. Охарактеризувати менеджмент  культурної діяльності в українській діаспорі Канади.

Методи дослідження:  дослідження базується на використанні наступних методів:

- загальнонаукових: аналіз, синтез, структурно-аналітичний,  протиставлення, зіставлення, індукція  та дедукція;

- конкретнонаукових: опис, порівняння, визначення, історико-порівняльний метод.

Практичне значення роботи: позитивний досвід менеджменту культуротворчої діяльності в українській діаспорі Канади, що узагальнений в дипломній роботі,  може бути використаний в:

а) практичній сфері культуротворчої роботи в Укрїні;

б) виховній та пізнавальній площині.

Наша робота має наступну структуру:

1. Вступ, в якому наголошується  на актуальності обраної теми  та її практичному значенні,  сформульовані мета, завдання, об’єкт  та предмет дослідження.

2. Основна частина, яка складається  з трьох розділів. В ній виконуються  мета та завдання дослідження.

3. Висновки, в яких підводиться  підсумок проведеної роботи.

4. Список бібліографії з теми  дослідження.

 

 

Розділ 1. Українська діаспора: своєрідність та основні етапи становлення.

1.1. Загальна характеристика основних  підходів до визначення поняття  «українська діаспора»

 

Сучасна Україна не охоплює усіх теренів, на яких живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників  внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Відтак, мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України на освоєних ними землях.

Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції.

Термін «діаспора» в нашій державі  інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших — лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці», «україноканадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи —до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові — «українська діаспора».

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій  — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних  етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву.

Сьогодні, розглядаючи поняття  «діаспора», ми, по-перше, виходимо з  того, що однією з її головних ознак  є перебування етнічної спільності людей за межами країни (території) їх походження в іноетнічному оточенні.

По-друге, діаспора – це не просто частина одного народу, який живе серед  іншого. Це така етнічна спільність, яка має основні характеристики національної самобутності свого народу, зберігає їх, підтримує та сприяє їх розвитку: мови, культури, свідомості. Не можна назвати діаспорою в цьому випадку групу осіб, яка хоча й представляє певний народ, але стала на шлях асиміляції, на шлях зникнення.

По-третє, діаспора має деякі організаційні форми свого функціонування, починаючи від такої, як земляцтво, і закінчуючи наявністю суспільних, національно-культурних та політичних рухів. Неможливо віднести до діаспори будь-яку групу осіб певної національності, якщо у них немає внутрішнього імпульсу, потреби в самозбереженні, що обов’язково передбачає певні організаційні функції.

Освідомлюючи власну тенденційність пропонуємо термін “Діаспора” визначити наступним чином: Діаспора, це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від “імміграції”), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.

Остання “дезідерата” запропонованого визначення діаспори – формування власних організаційних структур – може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність, і наголошує на відмінність української (і до речі єврейської) Діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають в країнах “нового світу”, але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна) і рішення провідників не обов’язково зобов’язують поодиноких членів Діаспори.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим  визначенням, відношення Діаспори до “материка” дуже посереднє. Діаспора живе своїм  життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території – материка. Основною прикметою кожного представника діаспори зокрема є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові (про це більше згодом).

Важливою інтегральною частиною історико-культурної спадщини українського народу є архівні, музейні та бібліотечні колекції, які виникли в результаті діяльності українських громадсько-політичних, наукових, культурно-освітніх та релігійних осередків у різних країнах світу. Згідно зі статистичними даними сьогодні у світі нараховується від 47 до 50 млн. українців, з яких в Україні (за даними перепису 1989 p.) мешкають трохи більше 37 млн., а за її межами - від 10 до 13 млн. . Сучасна наука розглядає українську діаспору "як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України", однак попри всі відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.

 

1.2. Основні етапи становлення  української діаспори

 

Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих  українців до інших країн. Цим  особливо відзначалися запорозькі козаки, коли, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу і брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти.

Переслідувана своїми численними противниками частина запорозьких козаків  змушена була шукати пристановища навіть за Дунаєм. Відома опера «Запорожець за Дунаєм» у художній формі відображає цю сторінку історії українського народу. Ряди цих вигнанців поповнилися після Полтавської битви 1709 року, коли рештки війська гетьмана Мазепи, що підтримувало шведського короля Карла XII, знайшли притулок в Бессарабії. Ця сторінка історії ще чекає свого неупередженого дослідження.