Перспективи покращення оподаткування підприємницького сектору в Україні

     Спрощена система оподаткування значно спростила порядок нарахування та сплати податків, суттєво скоротивши їх перелік та зменшивши вірогідність застосування штрафних санкцій, пов’язаних зі складністю сучасної податкової системи в частині адміністрування податків. Вона надала право вибору суб’єктам підприємництва економічно доцільного варіанту оподаткування, адже рішення про перехід на сплату єдиного податку приймається платником податків самостійно. Позитивним моментом стало суттєве спрощення податкового обліку: скасовано зобов’язання щодо ведення обліку з податку на прибуток та податку на додану вартість. Завдяки тому, що єдиний податок включив у себе ще кілька податків, у платників значно скоротився обсяг податкової звітності та уніфікувалися строки сплати податку. Привабливість цієї системи для суб’єктів малого бізнесу зумовлена передусім спрощенням системи адміністрування і зменшенням небезпеки несвідомого порушення чинних правил.

     Спрощена  система оподаткування виконує  роль стартової площадки для багатьох підприємців, які шляхом своєї бізнес-ініціативи зможуть створити стартовий капітал для подальшого розширеного відтворення свого бізнесу. Нарощуючи фінансово-економічний потенціал, приватний підприємець з часом виходить на новий рівень ведення своєї діяльності, працюючи не тільки на свою користь, але й на благо суспільства та держави. Це зрозумілий шлях розвитку для суспільства, що сповідує ринкові цінності розвитку економіки.

     В сучасних економічних умовах України спрощена система оподаткування дає можливість молоді включитися в активну економічну діяльність і досягнути фінансової стабільності, тобто ця система є чинником демократизації суспільства.

     На  сьогодні законодавчою основою підприємницької діяльності про порядок сплати податків і зборів на спрощеній системі оподаткування виступає Податковий кодекс України [1].

     Прийняття Радою першої редакції цього документа  спровокувало акції протесту, які  відбувалися в найбільших містах України. Найбільші суперечки викликали розділи Податкового кодексу про адміністрування податків і посилення режиму спрощеної систем оподаткування. У результаті Президент застосував право вето, і за його пропозицією норми, які викликали найбільше незадоволення у підприємців, в частині адміністрування були виключені з Податкового закону разом з усім розділом про «спрощенців».

     У 2011 році продовжували діяти старі  нормативно-правові акти щодо регулювання  спрощеної системи, проте з 1 січня 2012 року в дію вступили зміни до Податкового кодексу, які торкнулися саме спрощеної системи оподаткування. Основними нововведеннями були поділ платників єдиного податку – фізичних осіб на 3 категорії та відміна фіксованого податку.

     Згідно  з Податковим кодексом України платники єдиного податку не є платниками таких податків і зборів як:

     - податок на прибуток підприємств;

     - податок на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб - підприємців);

     - податок на додану вартість з операцій з постачання товарів та послуг, місце надання яких розташоване на митній території України, за винятком податку на додану вартість, що сплачується юридичними особами;

     - земельний податок, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення підприємницької діяльності;

     - плата за користування надрами;

     - збір за спеціальне використання води;

     - збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

     - збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності [1].

     Державна податкова служба України зазначає, що фізичні особи-підприємці, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, не можуть одночасно із здійсненням своєї основної діяльності бути найманими працівниками з цього ж виду господарської діяльності. Це пов’язане з тим, що суб’єкти господарювання при зменшенні податків і зборів широко використовували схему переносу податкових зобов’язань на фізичних осіб-підприємців.

     У відповідності з Податковим кодексом платники єдиного податку – фізичні особи, які належать до першої та другої груп платників, не мають права реєструватися платниками ПДВ. Третя категорія платників єдиного податку може бути платником ПДВ при виборі ставки податку 3%. Юридична особа – платник єдиного податку може бути платником ПДВ, якщо також обирає ставку 3 %.

     На  кінець 2010 року понад 40 % від загальної кількості суб’єктів малого підприємництва обрали спрощену систему. За 13 років її існування кількість платників єдиного податку збільшилась майже в 14 р. (з 95 тис. осіб до 1304,5 тис. осіб), а надходження до бюджету від сплати єдиного податку зросли в 32 р. (з 127 млн. грн. в 1999 р. до 4107,6 млн. грн. в 2009 р.) [103]. При цьому, суб’єкти - «спрощенці» створили понад 1,2 млн. робочих місць. За оптимістичними прогнозами розробників Податкового кодексу, вони забезпечать бюджету додаткові доходи на рівні 25 млрд. грн. на рік.

     Таким чином, проаналізувавши функціонування систем оподаткування підприємництва в Україні, можна зробити висновок, що суб’єкти підприємницької діяльності за власним бажанням можуть обрати або загальну, або спрощену систему оподаткування. Загальною системою оподаткування в Україні можуть користуватися всі без винятку юридичні особи та фізичні особи – підприємці. Загальна система оподаткування передбачає сплату всіх податків, зборів та обов’язкових платежів, передбачених Податковим кодексом України. Фізичні особи – підприємці обов’язково сплачують податок на доходи фізичних осіб, юридичні особи – податок на прибуток. Звітність по різних податках і зборах подається до органів податкової служби у терміни, передбачені для таких податків (зборів). Спрощену систему оподаткування, обліку та звітності шляхом сплати єдиного податку можуть використовувати платники податків – підприємства та підприємці, які відповідають певним вимогам, встановленим законодавством.  
 

     1.2. Характеристика змісту  оптимізації оподаткування  підприємницької діяльності

     Зовсім недавно у вітчизняній науковій літературі з’явилися нові терміни: «податкове планування», «податковий менеджмент», «оптимізація оподаткування», «податкове планування», «зменшення податків», «мінімізація податків», «ухилення від податків», «обхід податків», «уникнення податків», «податкова економія». Податкові органи і платники податків зайняли практично діаметральні позиції щодо питання про сутність цих термінів.

     Наведене свідчить про відсутність чіткого розуміння та розмежування цих понять.

     Відсутні такі дефініції і в податковому законодавстві, хоча можливості закладені в самому податковому законодавстві, тобто, наприклад, передбачення тих чи інших податкових режимів для різних ситуацій, різних методів для обчислення податкової бази та різноманітних податкових пільг.

     Прийнятий Податковий кодекс України [1] вирішив ці проблеми лише частково: скасовано правило «першої події» стосовно визначення доходів при обрахуванні податку на прибуток підприємств, проте залишено дане правило для ПДВ; суттєво обмежено оптимізаційні операції через офшори для імпортерів та виробників, які працюють на внутрішній ринок, проте і надалі відкрито офшорні схеми для експортерів, пільги стосовно податку на прибуток залишилися.

     Основною метою платника податків є отримання максимального прибутку, але при виникненні певних об’єктів оподаткування, передбачених податковим законодавством, платник податків повинен сплачувати податки до бюджетів відповідних рівнів у терміни, визначені Податковим кодексом. У зв’язку з цим, у ході діяльності платника податків, виникає нагальна потреба у плануванні і регулюванні своїх доходів і витрат, в тому числі шляхом законного зменшення податкових платежів з метою збільшення розміру прибутку.

     З іншого боку, для держави податки - це основне джерело фінансування суспільних витрат, тому фіскальні інтереси держави полягають у збільшенні податкових надходжень, і будь-які дії платника податку щодо зниження податкового тягаря сприймаються державними органами як ухилення від сплати податків [82, c.38].

     Податкові органи і платники податків зайняли  практично діаметральні позиції щодо питання про сутність термінів «мінімізація податків» «оптимізація податків», та «ухилення від оподаткування». Органи ДПС поєднали поняття «мінімізація податків», «оптимізація оподаткування» з поняттям «ухилення від оподаткування», а певні платники під оптимізацією оподаткування почали розуміти будь-які дії (законні та незаконні), спрямовані на скорочення платежів до бюджету.

     Використовуючи  наукову літературу зарубіжних авторів, а також деякі роботи вітчизняних фахівців, можна прийти до висновку про необхідність відокремлення понять «ухилення від оподаткування» та «оптимізація оподаткування». Проте спершу слід зазначити, що і оптимізація і ухилення від оподаткування випливають із одного загального поняття: «мінімізація податкових платежів».

     Форми мінімізації оподаткування різноманітні за своєю правовою природою і досить численні. Об’єднавши їх у певні групи залежно від характеру і змісту дій платника податків, у міжнародній практиці виділяють наступні можливі варіанти дій платника податків щодо зменшення платежів:

     - законне уникання податків (tax avoidance);

     - незаконне ухиляння від сплати податків (tax evasion);

     - оптимізація податкових платежів у рамках податкового планування (tax planning) [83, c.110].

     Порівняльні дані щодо кожного з цих механізмів наведені в таблиці 1.1.  
 
 

     Таблиця 1.1.

Порівняльна характеристика механізмів зниження податкових платежів,  
[83, c.110]

     Розглянемо  спочатку сутність дефініції «мінімізація оподаткування» як найбільш вживаного в практиці органів ДПС.

     Прямолінійне  трактування терміну «мінімізація оподаткування» без введення додаткових обмежень може привести до парадоксальних результатів. Крім того, що мінімізувати податкові платежі можна і кримінальними методами, сама по собі мінімізація має найвищим результатом нульове значення податкових зобов’язань. Якщо йти по цьому шляху, то кращим варіантом може виявитися повне припинення підприємницької діяльності і позбавлення від майна.

     Науковець М.О.Мацелик ототожнює мінімізацію  та оптимізацію податків, зазначаючи, що «Податкова оптимізація (мінімізація) – це цілеспрямовані дії платника податків, які дозволяють йому уникнути або зменшити свої обов’язкові платежі до державного бюджету» [51, c.39]. Тобто, учений надає і оптимізації, і мінімізації негативного змісту, об’єднуючи в цьому понятті і навмисні, і ненавмисні дії платника щодо зменшення податкових зобов’язань.

     Ю.Клепікова-Чижова зазначає, що форми мінімізації оподаткування різноманітні за своєю правовою природою і є досить численними. Науковець вважає, що термін «мінімізація податкового навантаження» є найбільш влучним, та вбирає в собі всі види та способи щодо зменшення та відтермінування податкових зобов’язань [36, c.224].

     Мінімізація податків не має на меті зменшення сплати податків. Її основна мета зводиться до збільшення прибутку підприємства після оподаткування. Хоча на перший вигляд здається казусна ситуація: коли корпоративні менеджери намагаються збільшити розмір чистого прибутку, а бухгалтери, юристи та фінансисти докладають усіх зусиль, щоб зменшити розмір оподаткованого прибутку.

     У світовій практиці мінімізація податків включає в себе як законні (оптимізація оподаткування), так і незаконні (ухилення від оподаткування) методи зменшення податкових платежів. Саме тому в Україні термін «мінімізація» має негативний «імідж» і практично однозначно прирівнюється контролюючими органами до ухилення від оподаткування.

     На сьогоднішній день, всі підприємства, які мінімізують податки, умовно можна поділити на дві категорії:

     Перша – це підприємства, які надають послуги по мінімізації податкових зобов’язань.

     Друга категорія – це реально діючі підприємства, які використовують у своїй діяльності різні схеми мінімізації.