Лекции по "Правознавство"

    Нотаріально засвідчена письмова форма потрібна для договорів про відчуження, заставу, оренду нерухомого майна, доручень, шлюбних контрактів, заповітів. За згодою сторін нотаріально може бути засвідчений будь-який правочин;

3. Мовчазна форма. Правочин, для якого законом не встановлена визначена форма, може укладатися шляхом здійснення мовчазних дій.

   Умови дійсності правочинів:

• Законність. Зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;
• Дієздатність учасників. Здійснення правочину вимагає свідомого вираження волі;
• Вільне волевиявлення сторін. Волевиявлення, зроблене внаслідок насильства чи загрозою його застосування, недійсне, внаслідок чого правочин також є недійсним;
• Дотримання визначеної законом форми правочину. Якщо закон містить вказівку на форму правочину, то укладати його потрібно тільки в такій формі;
• Реальність правочину. Правочин є дійсним, якщо його фізично і юридично можна виконати;
• Захист прав дитини. Правочин не повинен суперечити правам та інтересам дитини.

   Недійсні  правочини поділяються  на нікчемні (абсолютно  недійсні) і заперечні (відносно недійсні).

   Нікчемний правочин недійсний з моменту  його вчинення. До них відносять  протиправні й аморальні правочини, правочини незасвідчені нотаріально, правочини з особами у віці до 14 років, правочини укладені недієздатною особою, фіктивні та удавані правочини. Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільне право чи обов’язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який у дійсності уклали сторони.

   У разі недійсності правочину кожна  із сторін зобов’язана повернути  другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання його правочину, а у разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного.

   За  зобов’язанням боржник зобов’язаний вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, або утриматися від певної дії, а кредитор має  право вимагати виконання його обов’язків. Зобов’язання виникають із дій осіб – укладання договорів та інших правочинів, створення літературних, художніх творів винаходів та інших результатів інтелектуальної , творчої діяльності, завдання матеріальної та моральної шкоди іншій особі тощо.

   Договір – це угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків

   За  моментом початку дії розрізняють  консесуальні та реальні договори. Дія консесуального договору починається з моменту укладання угоди сторонами договору. Дія реального договору починається з моменту передачі речі, що становить предмет договору.

     За наявності вигоди розрізняють  оплатні та безоплатні договори. У залежності від розподілу прав і обов’язків між сторонами договори поділяються на односторонні та двосторонні. У першому випадку з них одна сторона має тільки права, а інший  - тільки обов’язки. У двосторонньому договорі права і обов’язки мають обидві сторони.

     За змістом регульованої діяльності  розрізняють майнові й організаційні договори. Майновий договір спрямований на безпосереднє одержання майна чи благ. Організаційний договір призначений для створення передумов одержання майнової вигоди.

     Розрізняють головні та додаткові договори., з виконанням головного договору припиняється дія додаткового договору.

     За часом укладення договори  поділяються на попередні та основні. Попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються у певний строк укласти основний договір на умовах, встановлених попереднім договором. Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець, взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться.

   Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди по істотних умовах про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні  або є необхідними  для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або місця знаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір. Зміна або розірвання договору  вчиняться в такій же самій формі, що й договір, що змінюється або розривається.

   Цивільно  правова відповідальність – один з видів юридичної відповідальності. Її мета відновити порушені майнові права особи або відшкодувати заподіяну йому моральну чи майнову шкоду. Підставами цивільно-правової відповідальності є невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що випливають з договорів, заподіяння шкоди. У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язань боржник зобов’язаний відшкодувати завдані збитки. До їх складу включаються і витрати здійснені кредитором, втрати чи пошкодження його майна (прямі збитки), а також не отримані кредитором доходи, які він мав одержати за умови виконання  боржником (упущена вигода). Шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна юридичній особі, підлягає відшкодуванню винною особою у повному обсязі, зазвичай, у грошовій формі. За загальним правилом, однією з обов’язкових умов цивільно-правової відповідальності є вина. Відсутність вини, тобто і підстав для цивільно-правової відповідальності, доводиться особою, що не виконала зобов’язання або завдала шкоди. Винятком із загального правила про необхідність вини, як умови юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдана джерелом підвищеної небезпеки. Юридичні та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення, зобов’язані компенсувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок нездоланної сили або умислу потерпілого.

   Спадкування – це перехід майнових прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців)

   Спадкодавцем  може бути тільки фізична особа. Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна, інші суб’єкти цивільних прав і обов’язків. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

   До  складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. До складу спадщини не входять:

• особисті немайнові права;
• право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
• права та обв’язки особи як кредитора або боржника;

   Спадщина  відкривається внаслідок  смерті особи або  проголошення її померлою. Часом відкриття  спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місце відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

   Не  мають права на спадкування :

• особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на життя цих осіб;
• особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або відмінити заповіт;
• батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і не поновлені в них;
• особи, які ухилялись від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця;
• одна після другої особи, шлюб між  якими є недійсним або визнаний таким за рішення суду.

   Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

   Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Заповіт складається особою заповідачем. Вчинення заповіту через представника не допускається.

   Заповідач має право:

1. призначити своїми спадкоємцями одну або декілька фізичних осіб незалежно від наявності родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин;
2. позбавити права спадкування, декількох, або всіх спадкоємців за законом (крім осіб, які мають право на обов’язкову частку на спадщину);
3. покласти  на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов’язання;
4. охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент укладення заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати в майбутньому;
5. скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини;
6. в будь-який момент змінити чи скасувати заповіт.

     Спадкування за законом має  місце в наступних випадках:

• коли відсутній заповіт;
• коли відсутні спадкоємці за заповітом.

   Спадкоємці  закликаються до спадщини в порядку  черговості й одержують рівні  частки спадкового майна. Перша черга  спадкоємців за законом включає: дітей, у тому числі зачатих за життя спадкодавця і народжені після його смерті, того з подружжя, хто пережив спадкодавця, батьків (усиновителів). Внуки та правнуки спадкодавця закликаються до складу у порядку представлення. Вони стають спадкоємцями тільки тоді, коли на момент смерті спадкодавця немає в живих того з поміж їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Племінники, прабаба та прадід спадкують за правом представлення. У третю чергу право на спадщину за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. Двоюрідні брати та сестри спадкують за правом представлення. У четверту чергу право на спадщину за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як 5 років до часу відкриття спадщини. У п’яту чергу право на спадщину за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня (визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця). Родичі ближчого ступеня усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Крім того, до п’ятої черги належать утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї, але протягом не менш ніж п’ять років отримували від нього матеріальну допомогу, яка була для них основним джерелом засобів для існування. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини, він не заявить про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який прийняв спадщину, має одержати свідоцтво про право на спадщину.

   Питання для самоперевірки:

1. Цивільне право як самостійна галузь права.
2. Поняття фізичної особи.
3. Поняття юридичної особи.
4. Правоздатність, дієздатність, місце проживання фізичної особи.
5. Поняття права власності.
6. Форми власності.
7. Способи захисту права власності.
8. Умови дійсності право чинів. Поняття правочину. Форма.
9. Зобов’язання. Підстави виникнення.
10. Поняття цивільного договору.
11. Поняття цивільно-правової відповідальності.
12. Поняття спадкування. Спадкування за законом і заповітом.

   Нормативні  джерела:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

   Тема 4. Трудове законодавство України

   План

1. Трудове право як самостійна галузь права.

2. Поняття та строки трудового договору.

3. Укладення трудового договору та випробування при прийнятті на роботу.

4. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

5. Робочий час і час відпочинку.

6. Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників.

7. Трудова дисципліна.

8. Трудові спори. 

   1. Трудове законодавство регулює трудові відносини між працівниками і власниками підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності. Основні трудові права людини і гарантії їх реалізації закріплює Конституція України.

   Галузь  трудового права відрізняється різноманіттям джерел. Серед нормативно-правових актів, що регулюють трудові відносини є Конституція України, Закони України: „Про колективні договори та угоди”, „Про оплату праці”, „Про відпустки”, „Про охорону праці” тощо.

   Основним  нормативно-правовим актом трудового законодавства є Кодекс законів про працю України (від 10.12.1971 р.), який регулює найбільш важливі аспекти трудових правовідносин: порядок укладання і виконання колективного договору, порядок укладання і розірвання індивідуального трудового договору, робочий час, час відпочинку, засади нормування праці, оплату праці, трудову дисциплін, охорону праці, порядок вирішення трудових спорів, права і повноваження профспілок і трудових колективів. Крім того, джерела галузі трудового права складають міжнародні договори, підзаконні нормативні акти – постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств. Особливістю галузі трудового права є колективні договори і угоди, що укладаються на державному, галузевому та регіональному рівнях і регулюють трудові правовідношення. На кожному підприємстві приймаються і діють локальні нормативно-правові акти – колективні договори, правила внутрішнього розпорядку та інші.