Напрямки соціально-педагогічної роботi з девіантними підлітками

Таким чином, у змісті самооцінки підлітків знаходять відображення деякі вікових особливості -  інтерес до інших людей і оцінка цими людьми їх (підлітків) діяльності. У змісті самооцінки помітний зв'язок із потребами підлітка у спілкуванні, у самовихованні.

Самооцінка дозволяє виявити та оцінити свої можливості для прийняття того чи іншого рішення, зумовлює свободу вибору за власним бажанням. Зобов'язання, яке бере на себе підліток, узгоджується з можливостями, виясненим  школярем у процесі самооцінки.

Дослідники вказують на те, що у підлітковому віці часто можна зустрітися з фактом переоцінки, або недооцінки своїх можливостей. Така неадекватна самооцінка створює перешкоди у розвитку відповідальності та інших важливих якостей підлітка. (М.Савчин).

Так, при завищеній  самооцінці у нього не виникає почуття невдоволеності собою, провини за вчинок, докорів сумління за свою безвідповідальну поведінку. Відсутність самокритичності заважає замислитись над своїми вчинками, самостійно поставити до себе вимоги і виконати їх. При  заниженій самооцінці діти, хоч і виявляють незадоволення собою, однак не можуть поставити перед собою більш високі вимоги - вони невпевнені у своїх можливостях їх виконати. Невпевненість гальмує процес розвитку відповідальності, оскільки такі підлітки не виявляють активності, ухиляються від виконання завдань, обов'язків,  доручень.

Як зазначає Р.Немов, у  міру дорослішання глобальні самооцінки підлітків стають більш диференційованими, характеризують не поведінку загалом, а поведінку в окремих соціальних ситуаціях, а потім і окремі вчинки. Це сприяє становленню у підлітків більш об'єктивної самооцінки. Саме в цей період міра об'єктивності самооцінки багато в чому визначає напрямок подальшого розвитку особистості, зумовлює концентрацію своїх зусиль на формуванні певних моральних якостей  [8;63].

Суттєвий вплив на поведінку підлітка, на виконання  ним окремих обов'язків і доручень має очікуване ним ставлення  до себе. Вивчення функціональної ролі особистісних очікувань вказало, що, ґрунтуючись на самооцінці, очікування опосередковуються емоційно-оцінним ставленням до групових норм, вимог і цінностей. Дослідження Т.Говорун показують, що для підлітка характерна підвищена потреба у схваленні й визнанні друзів. Тому він активно шукає таке оточення, в якому відчуває позитивне ставлення до себе, своїх учинків, в якому ці ставлення показали б йому, що він доросла, самостійна людина[13].

З самооцінкою тісно  пов’язаний і рівень домагань підлітків, але, на відміну від неї, домагання, спрямовані на майбутню діяльність. Починаючи  з класичної роботи Ф.Хоппе, рівень домагань розглядається як породжений двома протилежними тенденціями: з однієї сторони, підтримувати своє "Я", свою самооцінку на максимально високому рівні, і з іншої -  знижувати свої домагання, щоб уникнути невдачі  і  цим не зашкодити самооцінці. Деякі дослідники (Б.Зейгарник, Б.Братусь) вважають, що для підліткового віку типовим є активне прагнення різними шляхами реалізувати лише першу з названих тенденцій, в той час як для зрілої особистості, навпаки, характерне вміння розвести ці тенденції у ході діяльності, перш за все, за рахунок того, що успішність чи неуспішність у конкретній діяльності сприймається саме як конкретна невдача, а  не  як  крах  самооцінки загалом.

Як показують експериментальні дослідження психологів, міра адекватності домагань стосовно навчального статусу підлітка залежить від  успішності у навчанні. Чим краще вчиться підліток, тим  адекватнішими є його домагання на вище місце в класі за успішністю.

Оволодіння підлітком  навичок оцінної діяльності є  важливою умовою для розвитку   моральних якостей, оскільки адекватна самооцінка й рівень домагань, що ґрунтуються на ній, дають йому можливість ставити перед собою завдання, брати на себе зобов'язання, які за своєю складністю сприяють оптимальній об'єктивації його особистісних сил  та можливостей.

Враховування особливостей самооцінки й домагань підлітків  у роботі з ними. Формування адекватної самооцінки і домагань важливе для  того, щоб підліток не тільки, сприймав вимоги інших, але щоб у нього  самого виникло прагнення до самовиховання. Правильна думка про себе є необхідною передумовою належного морального розвитку  підлітків. Тому виховання правильного ставлення до себе є актуальним.

У підлітків формується адекватне ставлення до себе у  процесі спілкування з іншими людьми, зокрема, завдяки їх оцінним судженням. Правильна самооцінка залежить від суджень дорослих, думки однолітків.

Вплив педагога на підлітків  дуже великий, тому важливо, щоб його судження належним чином сприймались  ними. Підлітки позитивно сприймають об'єктивну, справедливу і разом із тим доброзичливу оцінку. Досягають виховної мети ті вказівки   педагога, які допомагають  підліткам усвідомити позитивні та негативні сторони їх поведінки, пояснюють наслідки поганих учинків, дають можливість виправити недоліки, досягти успіхів. Коли оцінка дорослих не приймається підлітком, то джерелом його самооцінки стають власні, не завжди правильні судження.

Ефективному розвиткові у підлітків адекватних оцінних  ставлень сприяють такі умови: усвідомлення змісту найбільш значущих для людини рис, якостей;  засвоєння об'єктивних критеріїв як етичних оцінок морально-вольових якостей, так і оцінок навчальної діяльності;  підведення підлітків до усвідомлення важливості адекватних стійких оцінних ставлень людини про себе та інших для нормальної взаємодії з оточенням.

Важливим фактором, що зумовлює розвиток правильної оцінки та самооцінки у підлітків, є також  і сприятливе становище серед  ровесників, позиція позитивної рівноваги  у стосунках, активна участь у  громадському житті класу, підгрупи, успішність, самовиховання. Не сприяє розвитку адекватності оцінювання низький престиж серед однолітків, позиція конфліктного самоідентифікації у стосунках, пасивність у громадському житті.

Дуже важливим фактором у розвитку правильних оцінних суджень про себе є самовиховання. Тому виховна робота з підлітками повинна бути спрямована на формування інтересу до праці над собою, до самовдосконалення. Цілеспрямована робота з розвитку в підлітків адекватних стійких самооцінок  повинна бути невід'ємною складовою частиною всього навчально-виховного процесу.

Аналіз психолого-педагогічної літератури не дозволяє знайти якого-небудь єдиного, загальновизнаного підходу  до визначення підліткової девіантності. Немає і єдиного розуміння  щодо діагностичних критеріїв, корекції поведінки і особистісного розвитку підлітків. Кожний з наявних підходів має свої підстави, власну логіку.

  1.2.Психолого-педагогічна реабілітація девіантних підлітків як проблема психологічної науки

Вітчизняна психологія, не заперечуючи впливу природжених особливостей організму на властивості особистості, стоїть на позиціях того, що людина стає особистістю у міру включення в оточуюче життя [1,2]. Особистість формується при участі і під впливом інших людей, що передають накопичені ними знання і досвід, не шляхом простого засвоєння суспільних відносин, а в результаті складної взаємодії зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (психофізичних) задатків розвитку, є єдністю індивідуально-значущих і соціально-типових рис і якостей.

Так, Л. С. Виготський вважає, що специфіка дитячого розвитку полягає в тому, що він підкоряється не дії біологічних законів, як у тварин, а дії суспільно-історичних законів. Розвиток людини відбувається шляхом привласнення історично вироблених форм і способів діяльності. «Розвиток, - пише він, - є процес формування людини або особистості, що відбувається шляхом виникнення на кожному ступені нових якостей, підготовлених всім попереднім ходом розвитку, що не  містяться в готовому вигляді на більш ранніх ступенях» [2;15]. 

Отже, характер виховання і поведінки людини розглядаються Л. С. Виготським в соціально обумовленій  життєдіяльності, в зміні відносин дитини до навколишньої дійсності і, відповідно, цілком визначається тим суспільним середовищем, в якому дитина росте і розвивається. Таким чином, з цієї позиції феномен девіантної поведінки розглядається як результат впливу соціального середовища. Саме в ній формується фон поведінкового відхилення, що грає, як правило, активну роль.

Розглядаючи девіації психосоціального розвитку підлітків в рамках теорії діяльності, спираючись на роботи А. Н. Леонтьева, Д. Б. Ельконіна, А. В. Запорожця, можна відзначити наступне.  Провідна діяльність в пубертатному періоді має такі компоненти як інтимно-особове спілкування з іншими і учбово-професійна діяльність.

Отже,  вирізняють три ключові  види «діяльнісних деформацій», які  є базовими підставами поведінки  підлітків, що відхиляється від норми.

По-перше, це ситуація, коли провідна в молодшому шкільному віці навчальна  діяльність в своїй традиційній формі залишається  в отроцтві. Наслідками можуть стати підміна навчальною діяльністю діяльності учбово-професійної, а також неможливість включення підлітка в повноцінне інтимно-особове спілкування з дорослими і особливо з однолітками. В цьому випадку соціальна функція отроцтва як стадії інтеграції дитинства і адаптаційного ступеня зрілості не реалізується.

По-друге, це ситуація, коли підліток на попередніх етапах розвитку не відпрацював  в необхідній мірі «ігровий період», гра тепер виходить на перший план і стає провідною діяльністю в отроцтві. Фіксація підлітка на ігровій діяльності не тільки заважає становленню його інтимно- особистісногоі спілкування з однолітками і дорослими, але і зумовлює як би «тупиковий розвиток» учбової діяльності, нездатної перетворитися на діяльність учбово-професійну.

По третє, це ситуація, коли провідна багатопланова розгорнена діяльність  виявляється деформованою у зв'язку з дизбалансом інтимно-особової і учбово-професійної її сторін [7;24-39].

Отже, згідно теорії діяльності, девіантна поведінка  може бути наслідком деформації, порушення «діяльнісної лінії» онтогенезу .

За визначенням І. С. Кона  - девіантна  поведінка – це система вчинків, що відхиляються від загальноприйнятої  норми психічного здоров”я, культури або моралі[32].

 Девіантна поведінка підрозділяється  на дві великі категорії: поведінка,  що відхиляється від норм психічного  здоров'я, наявність явної або  прихованої психопатології, і антисоціальна  поведінка, що порушує якісь  соціальні і культурні норми,  особливо правові.

 Підлітковий вік і рання  юність є групою підвищеного  ризику, оскільки під час перехідного  віку починаються  психогормональні  процеси, перебудова „Я-концепції”, з'являються суперечності, обумовлені  перебудовою механізмів соціального  контролю: дитячі форми контролю, засновані на дотриманні зовнішніх норм і слухняності, вже не діють, а вплив дорослих, що припускає свідому дисципліну і самоконтроль ще не склався або не є досить міцним.

Які б  не були різні форми девіантної поведінки, вони взаємозв'язані і утворюють єдиний блок, так що залучення підлітка в один вид девіантних дій підвищує вірогідність його залучення також і в інший.

Протиправна поведінка-вважає І.С. Кон,-  деякою мірдю пов'язана з порушенням норм психічного здоров'я[32]. До деякої міри впливають і сприяючі девіантній поведінці соціальні чинники (шкільні труднощі, травматичні життєві події, вплив девіантної субкультури або підгрупи). Що ж до індивідуально-особових чинників, то найважливішими і постійно присутніми, на думку І.С. Кона,  є локус контролю і рівень самоповаги. Девіантна поведінка сприяє зниженню самоповаги, тому що залучений до неї індивід мимовільно засвоює і розділяє негативне ставлення суспільства до своїх вчинків, а тим самим і до себе. Низька самоповага сприяє зростанню антинормативної поведінки: беручи участь в антисоціальних підгрупах і їх діях, підліток намагається тим самим підвищити свій психологічний статус у однолітків, знайти такі способистості самоутвердження, яких у нього не було в сім'ї і школі. За деяких умов, особливо при низькій початковій самоповазі, девіантна поведінка сприяє підвищенню самоповаги.

Відчуття самоприниження, своєї невідповідності вимогам, що пред'являються, ставить дитину перед вибором або на користь вимог і продовження болісних переживань, або на користь підвищення самоповаги в поведінці, направленій проти цих вимог. Відповідно, бажання відповідати очікуванням колективу, суспільства зменшується, а прагнення відхилитися від них – росте. У результаті і  настанови, і референтні підгрупи, і поведінка підлітка стає все більш антинормативною. Так утворюється замкнуте коло [8].

Так, на думку І. С. Кона, на формування девіантної поведінки підлітків  можуть впливати соціальні чинники, перебудова Я-концепциї, патології  психічного здоров'я, а також індивідуально-особистостістісні чинники, серед яких І. С. Кон особливо виділяв локус контролю і рівень самоповаги.

А. В. Петровский в концепції  персоналізації особистості розглядає  потребу індивіда бути "ідеально представленим" в свідомості тих  людей, які в дечому є авторитетними для нього, причому тими своїми особливостями, які він сам цінує в собі [13]. Проте потреба бути особистістю (прагнення підкреслити свою індивідуальність, неповторність) може бути задоволена лише за наявності здатності бути особистістю. 

Розрив між потребою і здатністю «бути особистістю» може привести до серйозних порушень процесу особистісного розвитку, якісно скривити лінію особистісного  зростання. В підлітковому віці разом  з адаптацією здійснюється активна  індивідуалізація і інтеграція підлітка в підгрупу однолітків. Індивідуалізація підлітка може виявлятися у формі   самоутвердження, яке має позитивний вплив на процес і результати суспільної і учбової діяльності, якщо його мотивом є прагнення до лідерства і престижності.   В той же час самоутвердження підлітків може мати і соціально-полярні підстави – від подвигу до правопорушення [13].

Звідси можна зробити  висновок, що формування адекватної поведінки  підлітка, за А. В. Петровським, залежить від його «здатності бути особистістю», що у свою чергу визначається тим середовищем, в якому відбувається розвиток дитини за допомогою спілкування, наочної і ігрової діяльності, орієнтації на значущих людей.

В.С. Мухіна, розглядаючи  питання соціалізації і індивідуалізації особистості в суспільстві,  наголошує, що схильність до девіацій різного ступеня закладається з дитячого віку, причому не в останню чергу завдяки батькам. «Ідентифікаційні відносини матері з дитиною організовують у неї соціальні потреби в позитивних емоціях, домагання на визнання і відчуття довіри до людей» [14;183]. За допомогою ідентифікації як механізму уподібнення, індивід привласнює з соціуму всі досягнення людства. Причиною поведінки, що відхиляється, може бути деперсоналізації особистості, що виражається   у відсутності особової позиції, недовіри до інших і навіть у суїцидальних тенденціях.