Автор: Пользователь скрыл имя, 09 Января 2012 в 00:47, дипломная работа
Проаналізувавши праці вчених, які висвітлювали палестинське питання, автор дипломної може сказати, що однією з центральних проблем другої половини XX століття був арабо-ізраїльський конфлікт, що супроводжувався шістьма великомасштабними війнами і що приніс нескінченні біди для народів регіону. Корінним питанням близькосхідного врегулювання, його серцевиною, є палестинська проблема, вирішення якої передбачає виведення всіх ізраїльських військ з окупованих Ізраїлем з 1967 р. арабських земель, а також надання палестинському народові права на самовизначення і створення власної незалежної держави.
ВСТУП 3-8
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ 9-33
1.1 Висвітлення характеру палестинської проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії 9-15
1.2 Генезис та розвиток палестинського конфлікту 16-27
1.3 Місце і значення палестинського фактору в системі міжнародних та міжарабських відносин 28-33
Висновки до розділу 1 34-36
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США ВІДНОСНО ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ В 1980-1990 рр. 37-62
2.1 Стратегія США відносно арабо-ізраїльського конфлікту і палестинської проблеми 37-40
2.2 Визначення головних чинників, які впливають на механізм формування близькосхідної політики США 41-46
2.3 Палестинське питання в політиці США в період підготовки мирної конференції по Близькому Сходу 47-54
2.4 Близькосхідна політика США 90-х років і палестинська проблема 55-62
Висновки до розділу 2 63-65
РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВЯЗАННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 66-87
3.1 Палестина в сучасних умовах та можливі шляхи вирішення палестинської проблеми 66-71
3.2 Сучасна зовнішня політика США відносно Палестини 72-78
3.3 Палестинська проблема в контексті зовнішньої політики України 79-87
Висновки до розділу 3 88-90
ВИСНОВКИ 91-97
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 98-104
США як світова супердержава не могли залишатися збоку, коли відбувалися такі доленосні для народів світу події. У 1988 році Атлантичною радою США і Інститутом Близького Сходу у Вашингтоні була розроблена спільна доповідь «Західні інтереси і варіанти американської політики на Близькому Сході». Документ містив критичний розбір політики Президента США Р. Рейгана на Близькому Сході, оцінку ролі західноєвропейських союзників і констатував, що на даному етапі ні у одного арабського держави-учасника конфлікту немає політичної сили для ухвалення однобічних рішень без діставання схвалень з боку своїх сусідів. Крім того, в документі висловлювалося припущення, що до процесу мирного врегулювання підключиться СРСР, усередині якого відбувалися кардинальні зміни у напрямі внутрішньої і зовнішньої політики [16, с. 103].
Підсумком активізації діяльності стали «План Шульца» і «План Бейкера». Перший, озвучений в березні 1988 року, передбачав скликання міжнародної конференції за участю п'яти членів РБ ООН, чого раніше США уникали, і вироблення остаточних угод на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338. СРСР відзначив, що в новому плані були формулювання, прогресивніші в порівнянні з попередніми планами. До цього не було жодних розмов про політичні права палестинців, і навіть згадка про остаточний статус окупованих територій могла здатися переміщенням у напрямі формулювання «земля в обмін на мир». Проте «план Шульца» не мав великих шансів на подальший розвиток, оскільки разом з новими моментами в нім зберігалися «три виключення» («ні» палестинському самовизначенню, «ні» створенню самостійної і незалежної держави, «ні» визнанню ОВП як суб'єкта переговорів), які не сприяли позитивному результату справи [47, с. 219].
В
концептуальному підході
1.
всі сторони повинні прийти
до згоди про необхідність
проведення ізраїльсько-
2.
США розуміють, що Єгипет не
може представляти інтереси
3. Ізраїль зможе брати участь в нараді в Каїрі лише в тому випадку, якщо погодиться із складом учасників палестинської делегації;
4. нарада в Каїрі розглядатиме пропозицію Ізраїлю, що стосуються виборів, але палестинці можуть підняти на нім і інші проблеми;
5. міністри закордонних справ Єгипту і Ізраїлю повинні зустрітися з держсекретарем США Д. Бейкером для узгодження зусиль відносно вирішення палестинської проблеми [76].
Виробленням подібних планів США прагнули грати роль світового третейського судді і показати, що лише з їх активною участю можливе вирішення існуючого конфлікту. Проте урядова криза в Ізраїлі, яка вибухне в березні 1990 року, знищить всі шанси на просування до миру за допомогою запропонованої держсекретарем США програми, а розвиток американо-палестинських стосунків виявиться знову суперечливим і непослідовним [27, с. 70].
Поки ж, убачивши реальну можливість початку мирних переговорів, не стояло на місці і ОВП. 13 листопада 1988 року Я. Арафат «ім'ям Бога і палестинського народу» проголосив державу Палестина на палестинській землі. Через два дні, на XIX сесії НСП в Алжирі 15 листопада 1988 року, були прийняті 2 історичних для палестинського народу рішення:
1. Декларація про незалежність держави Палестини;
2.
визнання резолюцій № 242 і №
338 РБ ООН як основи для
13
грудня 1988 року голова ОВП Я.
Арафат виступив на сесії ГА
ООН в Женеві, де виклав нові
підходи ОВП до вирішення
Ізраїль же 14 травня 1989 року висуває план «план Шаміра», що складався з 20 пунктів, основна суть якого зводилася до наступного: на Західному березі і в Газі проводяться місцеві вибори, Ізраїль вступає в переговори з вибраними представниками для ведення тимчасової самоврядності на перехідний період (3 – 5 років), після закінчення якого починаються переговори про визначення остаточного статусу територій, а проблема біженців повинна вирішуватися за рахунок міжнародних зусиль [63, с. 49]. Адміністрація Д. Буша в цілому вітала «план Шаміра». Як підкреслював помічник держсекретаря у справах Південної Азії і Близького Сходу Дж. Келлі, при зустрічах з палестинцями в Єрусалимі і під час діалогу з ОВП США наполягали на необхідності конструктивної відповіді на ізраїльські пропозиції. На думку члена Виконкому ОВП Абд Раббо, «план Шаміра» свідчив про те, що ізраїльтяни хочуть трансформувати палестино-ізраїльське питання у внутрішню або місцеву ізраїльську проблему. В той же час, з метою просування вперед мирного процесу ОВП були внесені певні корективи в свою позицію. Так радник Я. Арафата Б. Абу Шаріф заявив, що ОВП згодна на заміну ізраїльських військ на окупованих територіях американськими і що в такому разі інтифада буде припинена. 16 грудня 1988 р. в Тунісі почалися переговори ОВП і США [49, с. 127].
Проте діалог, що ледве почався, був перерваний в листопаді 1989 року, після того, як група терористів, пов'язаних з лідером Палестинського фронту звільнення зробила напад на пляж в Тель-Авіві. Для США це був привід перервати переговори [29, с. 264]. Насправді США хотіли допомогти Ізраїлю створити альтернативу ОВП, проте адміністрація Д. Буша переконалася, що немає того, хто міг би говорити від імені палестинського народу, окрім ОВП. Палестинці бойкотували всіх офіційних ізраїльських і американських осіб [26, с. 156].
Не дивлячись на кризу, що створилася, керівництво Єгипту не втрачало надії на його подолання і розробило так звані «десять принципів», які були передані до Вашингтона і Тель-Авіва. У відповідність з ними Ізраїль повинен був повністю визнати будь-які результати виборів, а на час їх проведення вивести війська з районів голосування. Після перехідного періоду (3 – 5 років) Ізраїль повинен був почати переговори про остаточне врегулювання, основний принцип якого «територія в обмін на мир». Крім того, повинне було припинитися будівництво ізраїльських поселень, а у виборах повинні були взяти участь арабські жителі Східного Єрусалиму [76].
Не дивлячись на деякі паралелі з «планом Шаміра», єгипетські «10 пунктів», не дивлячись на раціональне ядро, були неприйнятні для Ізраїлю.
Пожвавлення, що почалося, в міжнародних переговорах в II половинах 80-х рр. було остаточно поховане кувейтською кризою 1990 років і операцією «Буря в пустелі» проти Іраку. США знов повернулися до силового підходу у вирішенні близькосхідних проблем і повного відчуження СРСР від процесу мирного врегулювання на Близькому Сході. У такому положенні ситуація знаходилася до березня 1991 року, коли Д. Буш, змінивши позицію, запустив процес мирного врегулювання [80].
Таким
чином, друга половина 80-х рр. ХХ століття
відмічена створенням багаточисельних
планів, що висуваються різними сторонами
з метою врегулювання арабо-ізраїльського
конфлікту, жоден з яких, проте, не був
прийнятий, із-за явної відмінності в поглядах
на сам процес мирного врегулювання і
фази, в які він повинен проводитися. Не
дивлячись на це, необхідно дати позитивну
оцінку діяльності урядів арабських країн,
Ізраїлю і США, оскільки положення, що
змінилося, в міжнародних відносинах привело
їх до розуміння безальтернативності
вибраного курсу, а спроби домовитися
в II половинах 80-х рр. стали прологом до
крупних конференцій міжнародного рівня
в Мадриді, Вашингтоні і Осло в 1991 – 1993
рр., які всьому світу дали надію на мирне
врегулювання тривалого кривавого протистояння
двох народів однієї землі.
2.4 Близькосхідна політика США 90-х років і палестинська проблема
В 90-х роках у світі склалася нова система міжнародних відносин. Те протистояння двох наддержав, США і СРСР, яке існувало з кінця 40-х років і аж до 1991 р., завершилося. Виникли нові можливості для врегулювання деяких давно існуючих конфліктів, одним з яких і стало протистояння між арабськими країнами та Ізраїлем. Значущість близькосхідного регіону в системі міжнародних відносин із закінченням холодної війни залишилася незмінною. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. Росія зіткнулася з серйозними внутрішніми економічними, соціальними і політичними труднощами, внаслідок чого вона не могла вже приділяти колишньої уваги до того, що відбувається на Близькому Сході. Стратегічна важливість і економічний потенціал цього регіону обумовлює те, що мирний процес між Ізраїлем і такими державами, як Сирія, Йорданія, а також ОВП, став головним напрямом в політиці США відносно Ізраїлю в 90-і роки [27, c. 178].
На початку 90-х років в світі складається така ситуація, яку адміністрація США визнала найбільш сприятливою для переговорів між Ізраїлем і арабськими країнами. Так, в жовтні 1991 р. була скликана під головуванням США і Росії Мадридська мирна конференція. Дуже важливий той факт, що арабські країни погодилися на активну участь США у вирішенні регіональних проблем. Адже США не лише були нерегіональною державою, вони не були мусульманською країною і, більш того, досить близько співробітничали з Ізраїлем. Пояснюється це наступними чинниками:
– криза в Персидській затоці сприяла створенню нового міжнародного стану в світі. Вперше за довгі роки США і СРСР зайняли єдину позицію відносно іракської агресії проти Кувейту;
– на початку 90-х років відбувається посилення ролі США в світових процесах. Після розпаду СРСР вони стають єдиною наддержавою, що ставить перед собою завдання забезпечення безпеки в стратегічно і економічно важливих для неї регіонах, а також і у всьому світі в цілому;
– змінюється обстановка на самому близькосхідному регіоні. Серед арабських країн вже не було колишньої єдності відносно Ізраїлю. Більш того, багато арабських країн були готові йти на переговори і на розвиток співпраці з США, вбачаючи в цьому не лише і не стільки політичну вигоду, скільки економічну, яка полягає, в першу чергу, в наданні фінансової допомоги, а також в розробці всіляких спільних проектів, припливі інвестицій з-за кордону;
– іракський керівник Саддам Хусейн апелював до невирішеності арабо-ізраїльських протиріч, заявляючи на певному етапі кризи, що він виведе свої війська з Кувейту як тільки Ізраїль виведе війська з окупованих територій;
– керівники Ізраїлю, ОВП, Йорданії і Сирії на початку 90-х років заявляли про готовність вести мирні переговори [49, c. 56-59].
Таким чином, на початку 90-х років адміністрація США вирішила, що настав час для активних дій, направлених на досягнення домовленостей між Ізраїлем і арабськими державами. І хоча під час Мадридської конференції основні питання не були вирішені, всі учасники форуму бачили необхідність продовження переговорів.
30 жовтня - 1 листопада 1991 р. у Мадриді відбулася мирна конференція з Близького Сходу. На конференцію запрошувалися уряди Ізраїлю, Сирії, Лівану, Йорданії. Палестинці запрошувалися в рамках об'єднаної Йордано-палестинської делегації. Конференція працювала всього 3 дні, проте її значення не можна не відзначити хоча б тому, що вперше за столом переговорів зустрілися всі сторони конфлікту. Результатом цієї конференції були:
Після
Мадридської конференції
Третім же напрямом мирного процесу стали переговори Ізраїлю з ОВП. Цей напрям багато в чому демонструє характерні для зовнішньої політики США в 90-і роки риси – використовуються різні методи тиску і заохочення, політична, економічна допомога, причому США надають підтримку не лише Ізраїлю, але і палестинській стороні. Наприклад, США голосують за резолюцію ООН, що містить критику на адресу Ізраїлю у зв'язку з будівництвом нових поселень, і проти привласнення Єрусалиму статусу окупованих територій. Коли в березні 1997 р. Я.Арафат припиняє співпрацю у сфері безпеки і проводить антиізраїльські демонстрації у зв'язку з рішенням прем'єр-міністра Ізраїлю Б.Нетаньяху про будівництво кварталу Гар-Гома біля Єрусалиму і з прийняттям Кабінетом міністрів положення від 7 березня про лише часткове виведення військ із Західного берега р. Йордан, Білий Дім хоч і утримався від гострої критики Ізраїлю, але надав прийом Я.Арафату, коли той прибув до Вашингтона [68, c. 64-67].
Информация о работе Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки