Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     - Арабські національно-визвольні рухи. Рух почав свій розвиток в Сирії з виникнення легальних товариств загально-османського просвітницького характеру, в рамках яких здійснювалася культурна і освітня активність. В міру того, як кризисні явища в імперії прогресували, арабські організації розвивалися як в структурному плані (нагадуючи більше партії, чим товариства), так і в ідейному, висуваючи не лише культурні, але і політичні вимоги. З розпадом Османської імперії арабська ідентичність остаточно запанувала над османізмом, що склало своєрідну основу, в рамках якої почала формуватися і палестинська національна самосвідомість. Арабський націоналізм спочатку протистояв Османській імперії, а потім (після Першої світової війни) – англійському і французькому колоніалізму.

     - Сіонізм. Він виник в кінці XIX – початку XX століття на основі давніх єврейських релігійних і історичних прагнень, а також як реакція на європейський антисемітизм, і розвивався під впливом національних рухів, що існували в Європі. Сіоністи закликали євреїв іммігрувати до Палестини, аби відновити єврейське національне вогнище через дві тисячі років після вигнання євреїв римлянами [18, c. 15-17].

     Але в Палестині, де арабська присутність налічувала близько 1400 років, арабський націоналізм відразу зіткнувся з сіоністським рухом. Два народи претендували на одну і ту ж землю.

     На  загострення палестинської проблеми впливало не лише зіткнення двох рухів  за національне звільнення, а також колоніальні плани західних держав щодо цих земель, які виникли після Першої світової війни у зв'язку з розпадом Османської імперії.

     В самий розпал війни, коли неминучість  розпаду Османської імперії стала  очевидною, країни Антанти почали переговори з питання про території, на які вони претендували.  У 1916 році переговори між Англією, Францією і Росією, до яких пізніше приєдналася Італія, завершилися підписанням таємної угоди Сайкса-Піко про розподіл арабських територій Оттоманської імперії на сфери впливу європейських держав.  Оскільки в Палестині знаходилися святині трьох релігій світу, то спочатку для Палестини передбачався міжнародний режим, згодом ж вона повинна була перейти під контроль Англії. Цілі Великобританії в цій війні були тісно пов'язані з націоналістичними прагненнями арабів, що знайшло своє вираження в наданні нею гарантій суверенної незалежності арабським народам після поразки країн осі. Хоча Англія дала арабам недвозначні гарантії незалежності, після закінчення війни вона, стала стверджувати, ніби ці гарантії не поширювалися на Палестину, що викликало протест з боку палестинських і арабських лідерів [77].

     В цей час сіоністські лідери  встановлювали контакти з англійськими лідерами і перш за все з Ллойдом  Джорджем – майбутнім прем'єр-міністром Англії, Артуром Бальфуром – майбутнім міністром закордонних справ, Гербертом Самюелем – майбутнім Верховним комісаром Палестини, і Марком Сайксом [34, c. 245].

     Сіоністські лідери підкреслювали вигоди стратегічного  характеру, які отримає Англія в  результаті утворення єврейської держави в Палестині. У датованому 1914 роком листі своєму прибічнику Вейцман писав: «...якщо Палестина потрапить до англійської сфери впливу і якщо Англія сприятиме заселенню Палестини як залежної від Англії країни євреями, то через 20-30 років у нас буде там мільйон євреїв, а може бути і більше; вони ... забезпечили б вкрай ефективну охорону Суецького каналу» [29, c. 125].

     Результатом переговорів між Англією і  сіоністами стало прийняття  2 листопада 1917 р. Декларації Бальфура в якій говорилося, що уряд Англії доброзичливо відноситься до створення національного осередку єврейського народу.

     Основні протиріччя Декларації Бальфура:

     - суперечила духу обіцянок незалежності, які були надані арабам;

     - доля Палестини визначалася в тісній співпраці з політичною організацією, яка проголосила своєю метою поселити в Палестині не палестинців.  При цьому не лише ігнорувалися інтереси корінних палестинців, але і навмисно порушувалися їх права;

     - прийнявши цю Декларацію, англійський уряд узяв на себе перед Сіоністською організацією зобов'язання відносно землі палестинців, яка у той час формально все ще була частиною Османської імперії [66, c. 4].

     Після закінчення Першої світової війни на Паризькій мирній конференції 1919 року союзні держави вирішили підпорядкувати території Османської імперії системі мандатів, яка була встановлена в Пакті Ліги Націй, який був підписаний 28 червня 1919 року і є складовою частиною Версальського договору про мир з Німеччиною.

     Колишні турецькі території були розділені  на конференції в Сан-Ремо 25 квітня 1920 року, за три роки до підписання Лозаннського договору, коли юридично Туреччина все ще знаходилася у стані війни.  Франція отримала під своє управління Сирію і Ліван, а Великобританія — Палестину, Трансйорданію та Месопотамію (Ірак). Всі мандати на арабські країни, включаючи Палестину, розглядалися як мандати групи «А», вживані відносно територій, незалежність яких була умовно визнана в Пакті Ліги Націй. Остаточний текст мандату, який був схвалений Лігою Націй 24 липня 1922 року, набрав чинності у вересні 1923 року, коли набрав чинності Лозаннський договір з Туреччиною [65, c. 10].

     Хоча  мандат передбачав розвиток самоврядування, його преамбула і статті основної частини не викликали сумніву  в тому, що його основною метою буде виконання Декларації Бальфура і створення «єврейського національного осередку». Протягом всього періоду дії мандата політика Великобританії в Палестині була направлена на досягнення цієї мети.  Основна політична лінія була розроблена в 1922 році в «Меморандумі Черчилля» [59, c. 329]. «Меморандум Черчилля» ще раз підтвердив Декларацію Бальфура і «історичний зв'язок» євреїв з Палестиною, передбачаючи, що вони знаходяться в Палестині «по праву, а не тому, що їх терплять».  Імміграцію передбачалося обумовлювати лише місткістю Палестини з точки зору економіки.  Не дивлячись на надані палестинцям гарантії, не викликав сумнівів той факт, що основною метою політики Черчилля було утворення «єврейського національного осередку» [55, c. 98].

     Протягом  десятиріччя до Палестини прибуло близько 100 тис. єврейських іммігрантів, тобто набагато менше, ніж передбачалося

Рис. 1.1 Рівень імміграції в Палестину протягом 1920-1929 рр.

     Сіоністською  організацією, проте це сповна вистачило  для того, щоб зробити помітний єврейський вплив в країні, де за офіційними даними загальне населення в 1922 році складало приблизно 750 тис. чоловік [78].

     У своєму стрімкому просуванні на шляху  до створення «національного осередку»  Сіоністська організація послідовно проводила жорстку політику, яку сьогодні можна визначити як політику расової дискримінації.  Лише єврейська робоча сила допускалася до роботи на єврейських фермах або в єврейських поселеннях.  Кінцевим результатом цієї політики були масові виступи в 1929 році. В результаті зіткнень між палестинцями та євреями з обох боків було вбито 220 чоловік і 520 отримало поранення; перш ніж вдалося відновити порядок, застосувавши допомогу англійських військ [46, c. 29].

     В тридцятих роках імміграція євреїв в Палестину продовжується.

     Рис. 1.2 Рівень імміграції євреїв в Палестину  протягом 1930-1939 рр.

     Протягом  всього періоду дії мандату незадоволеність  палестинців відмовою ним у невід'ємному праві на національне самовизначення і колонізацією їх земель непалестиньцями знаходило своє вираження в спалахах насильства, які, ставши фактично характерною рисою політичного життя Палестини, з кожним роком усе більш посилювалися.  Англійський уряд регулярно призначав комісії для розслідування «безладів» і надання рекомендацій.  Але оскільки в рамках мандата продовжували проводитися протилежні політичні лінії, насильство і опір продовжувалися.

     В 1933 році нацисти захопили владу в  Германії, і їх ганебне переслідування євреїв викликало масовий виїзд  євреїв з Німеччини і з інших європейських країн.  Велике число євреїв прибуло до Палестини, і вже існуюча незадоволеність знов вилилася в акти насильства.

     В 1936 році палестинський опір іноземному правлінню і іноземній колонізації  вилився в масштабне повстання, яке тривало фактично до самого початку Другої світової війни.  У своїх вимогах незалежності палестинці спиралися на націоналістичні рухи в Єгипті, що активізувалися в той час, і Сирії, які змусили Великобританію і Францію почати переговори з цими двома арабськими сусідами Палестини.

     У квітні 1936 року дрібні сутички між  арабами і євреями швидко вилилися в широке повстання.  Був утворений  новий союз палестинських політичних партій — Вищий арабський комітет  на чолі з муфтієм Єрусалиму Аль  Хаджі Еміном аль-Хусейни.  Комітет призвав до загального страйку на підтримку вимоги про створення національного уряду.  Не дивлячись на сильний опір палестинців єврейській імміграції, англійський уряд видав дозвіл на в'їзд на територію ще декільком тисячам нових іммігрантів, що викликало ще більшу незадоволеність палестинських націоналістів.  Новою особливістю цього націоналістичного руху виявилося те, що вищі арабські посадові особи палестинської адміністрації відкрито встали на його сторону, заявивши Верховному комісарові, що палестинці вимушені вдатися до насильства, тому що вони не вірять більше обіцянкам англійців і відчувають тривогу з приводу того, як легко поступається Англія натиску сіоністів [46, c. 35-37].

     До 1939 року великі військові операції, що проводяться англійським урядом проти палестинських партизан-націоналістів, стали приносити успіх. Тим часом скарги палестинців були, нарешті, вислухані в Лондоні на конференції, на якій були присутні інші арабські держави.  Наближалася війна, і Англія знов звернулася до дружніх арабських держав з проханням втрутитися в Палестину, і повстання, що тривало три з половиною роки, припинилося.

     Повстання 1936-1939 років стало кульмінацією п'ятнадцятирічного опору палестинців мандату. Воно не залишило сумнівів в тому, що палестинці не погодяться на втрату своєї країни на підставі Декларації Бальфура і негативно відносяться до політики, що наполегливо проводилася, викладеної в меморандумі Черчилля. У відповідь на це англійський уряд замість обіцяної два десятиріччя тому незалежності запропонувало план розділу Палестини [43, c. 66-67].

     До 1939 року положення в Палестині  досягло критичної точки.  Королівська  комісія заявила про неможливість здійснення мандату.  Пропозиції самої  Комісії щодо розділу також виявилися  нездійсненними.  У Білій книзі 1939 років була висунута ідея створення через десять років незалежної єдиної Палестини, в якій палестинські араби складали б більшість населення, проте Ліга Націй висловила застереження відносно цієї нової політики.  Проте сама Ліга виявилася нездібною зіграти яку-небудь ефективну роль в запобіганні погіршенню положення в Палестині.  Палестинці відчували, що лише шляхом насильства вони можуть змусити визнати свої невід'ємні права.  Сіоністи, у свою чергу, відповідали насильством, аби зберегти завойовані позиції і забезпечити просування до своєї кінцевої мети — створення єврейської держави в Палестині.  Після жахливих злочинів нацистів проти єврейського народу євреї стали дивитися на «національний осередок» в Палестині як на притулок. Другій світовій війні належало зіграти роль каталізатора в боротьбі цих сил, і хід подій прискорився [45, c. 34].

     Після закінчення Другої світової війни питання  про утворення єврейської держави  знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями  відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. У 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%) [74]. Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р [55, c. 77].

     Сіоністський  рух погодився на територіальний розділ. Палестинський національний рух, підтриманий арабськими країнами, що існували у той час, – Єгиптом, Сирією, Ліваном, Йорданією (званою тоді Трансйорданія), Іраком і Саудівською Аравією, – не підкорялися рішенню ООН і в 1948 році оголосили війну єврейській державі з метою її знищення. В ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949pp., маючи якісніше озброєння і скориставшись неузгодженістю арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний беріг ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок в різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням відкидалися самими арабами [34, c. 238].