Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     2. Іншою найважливішою метою США  на Близькому Сході і у субрегіоні  Перської затоки є їх військова  присутність і продаж зброї.  Як відомо, відразу після другої  війни в Перській затоці США приділяли велику увагу так званій “Військовій залежності” країн Близького Сходу. Цю мету було здійснено в двох формах: по-перше, США стали гарантом стабілізації регіону і самих країн Персидської затоки. Тут знаходяться 20 тис. солдатів американської армії, а також 20 військових баз. По-друге, США зайняли перше місце з продажу зброї країнам Персидської затоки [2, c. 176].

     В 1992 році тільки Саудівська Аравія купила на 9 млрд. доларів американських літаків, а маленький  Кувейт на 4 млрд. доларів. У цілому ж на  покупку американської зброї в 1992 році країни Персидської затоки витратили більш ніж 29 млрд. дол. США [38, c. 37; 79] (Додаток В).

     3. Важливе значення для американських  підприємців має відкриття нових ринків в країнах Перської затоки, зокрема, при відновленні Кувейту. За американськими оцінками, йому потрібно близько 200 млрд. доларів для цієї мети. В цьому контексті важливо підкреслити, що  майже 70% з підписаних договорів отримали американські компанії і підприємці. В 90-і роки значно зросла для США роль субрегіону  як нового фінансового центру і вигідного ринку збуту товарів і послуг. Не менш важливою метою США на Близькому Сході є використання його вигідного стратегічного положення. Розташованій на стику трьох континентів (Європи, Азії і Африки), цей регіон є як би перехрестям їх торгових шляхів. Крім того, демографічна карта Близького Сходу дала йому можливість статі одним з важливих регіонів в світі. Він є місцем народження трьох світових релігій (ісламу, християнства і іудаїзму). Наявність такої демографічної карти глобалізувало його положення і дає йому міжнародний статус, який зміцнювався з 50-х років, коли близькосхідний конфлікт був підключений до глобального протистояння по осі Схід-Захід [57,c 47-48].

     4. Стратегічною метою США на  Близькому Сході також є підтримка  їх союзників, перш за все  Ізраїлю, “інтернаціоналізація”  сумісних політичних і військових  дій під їх керівництвом. В  зовнішній політиці США це  не раз застосовувалося в міжнародних конфліктах (в Кореї, В'єтнамі, Карибському басейні, проти Іраку і т.п.). За прикладом США, які, оголосивши Близький Схід, перш за все регіон Перської затоки, зоною своїх “життєвих інтересів”, поставили його під контроль створеного об'єднаного Центрального командування (СЕНТКОМ) і розвернули (особливо після війни проти Іраку) військове освоєння регіону під виглядом “Зміцнення обороноздатності” його країн. Франція, Великобританія і Італія також створили свої “сили швидкого реагування”. При цьому особлива увага  Вашингтона приділяється Ізраїлю. США та Ізраїль зв'язує стратегічне партнерство, закріплене договором, укладеним в 1981 р., основним положенням якого було спільне протистояння загрозі з боку СРСР і дружніх йому держав на Близькому Сході. Звичайно, із закінченням холодної війни і розпадом Радянського Союзу цей договір автоматично втратив свою актуальність. Проте Ізраїль продовжує залишатися єдиним стратегічним партнером США в близькосхідному регіоні. Колишній міністр оборони США К.Уайнбергер вважав, що Ізраїль захищає інтереси США і Заходу в Східному Середземномор'ї. Необхідно також відзначити надзвичайно важливу роль, яку грає про ізраїльське лобі в США. Будучи одним з найефективніших лобі на політичній карті США, воно робить сильний вплив на ухвалення рішень, пов'язаних з Ізраїлем. Це обумовлено високою концентрацією євреїв серед електорату найважливіших штатів і тим, що проізраїльському лобі вдається мобілізувати громадян, що підтримують ізраїльський напрям зовнішньої політики США. Сучасній статус Ізраїлю перетворив його на американського стратегічного партнера на Близькому Сході [80; 39 c. 237] (Додаток Г).

     5. Деякий час назад на американському  сайті «Armed Forces Journal» [85] була опублікована карта можливих територіальних змін на Близькому Сході, якими їх хотіли б бачити впливові представники військово-політичного істеблішменту США, близькі до адміністрації Буша. (Додаток Д)

     Аналіз  карти дозволяє зробити висновок про те, що у Вашингтоні кінцевою метою нинішньої політики США  в регіоні бачать глобальний переділ кордонів, що включає розчленовування найбільших близькосхідних країн, таких як Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Ірак, Іран, Пакистан. Одночасно, передбачається створити декілька нових, раніше не існуючих країн.

     Найбільш  важливе значення тут, поза сумнівом, має 25-мільйонну «Арабську державу» шиїта, до складу якої передбачається включити населені послідовниками гілки шиїта Ісламу арабської національності південь Іраку, іранську провінцію Хузестан, Бахрейн і східну частину Саудівської Аравії. У подібній штучній країні, будь воно організоване, зосередяться  до 40% світових запасів нафти. Само собою, на практиці вся ця нафта виявиться під контролем американців, без яких життєздатність проектованої маріонеткової конструкції явно не може бути забезпечена. Збільшені в розмірах Йорданія (за рахунок Саудівської Аравії) і Ліван (за рахунок сирійської провінції Латакія і сусідніх територій Сирії), швидше за все, також розглядаються як буфери, покликані відгородити Ізраїль і окуповані ним землі Палестинської автономії від менш стабільних арабських країн Азії.

     Вочевидь, що всі п'ять перерахованих нових  країн будуть абсолютно нежиттєздатні  економічно. У політичному ж відношенні вони просто приречені стати вогнищами  внутрішніх озброєних конфліктів, заповідниками екстремістських рухів на кшталт «аль-Каїди» і «Талібану», і вогнищами поширення хаосу і радикальної ідеології ісламізму. Іншими словами, вони ідеально вписуються у вашингтонівську теорію «керованого хаосу» [86].

     Щодо  Палестині, то уряд США переслідує наступні інтереси:

     1. Досягнення миру в Палестині посприяє досягненню загальних цілей США на Близькому Сході, оскільки США зможе отримати чергового союзника.

     2. Значно збільшить роль США як світового лідера, а значте допоможе заручитися підтримкою інших країн-лідерів, в першу чергу Великобританії.

     3. Відкриття основних близькосхідних економічних ринків. Врегулювання конфлікту означатиме усунення основних бар'єрів на шляху торгівлі і інших стосунків між Сполученими Штатами і 23 арабських держав, і 1,2 мільярда мусульман у всьому світі, у величезній взаємній вигоді обох американців і арабів [82].

     Отже, можна зробити висновок, що винятковою метою США в регіоні є розкол арабського світу і підтримка  привілейованих арабських союзників  для зміцнення американського політичного і економічного впливу. 
 
 

     2.3 Палестинське питання  в політиці США в період підготовки мирної конференції по Близькому Сходу

     Міжнародні  відносини в 80-і рр. ХХ століття характеризувалися  черговим витком «холодної війни». Протистояння двох протиборчих систем спостерігалося у всіх регіонах земної кулі. В умовах радянсько-американської конфронтації було вкрай наївно сподіватися на мирний процес в одній з найгарячіших точок на Близькому Сході. З початку 80-х рр. ХХ століття США взяли курс на витіснення в найбільш жорсткій формі СРСР з Близького Сходу. Не дивлячись на початок в 1986 році регулярного двостороннього офіційного діалогу по близькосхідних проблемах, США займали негативну позицію відносно можливої радянської участі в арабо-ізраїльському мирному врегулюванні.

     До  середини 80-х рр. ХХ століття на Близькому  Сході склалася вибухонебезпечна ситуація, коли конфлікт сповна реально міг  з регіонального перетворитися  на світовий. У величезній кількості  СРСР і США в особі ОВД і  НАТО поставляли в регіон зброю, співвідношення якої складало 75:25 на користь останнього [13, с. 134]. Спираючись на заокеанського друга, Ізраїль здійснював провокаційні дії (наприклад, 1 жовтня 1985 року авіація Ізраїлю зробила наліт на передмістя м. Тунісу, де була розташована штаб-квартира ОВП).

     В другій половині 80-х років ОВП  зробила основну ставку на активізацію  опору арабського населення Західного  берега і сектора Гази ізраїльській окупації. Використовуючи власні досить крупні фінансові ресурси, ОВП вдалося  створити на окупованих територіях розгалужену інфраструктуру, розпорядженням якої підкорялося все арабське населення. У грудні 1987 р. з її допомогою ОВП розвернула масову і добре організовану кампанію громадянської непокори ("інтифаду") на Західному березі і в секторі Гази. Вона почалася із загального 24-годинного страйку, в якому взяли участь навіть араби, що проживали в Ізраїлі.

     Тим часом в арабському світі вже  дозріло розуміння того, що остаточне  врегулювання тривалого конфлікту  можливе лише за столом переговорів. В кінці лютого 1985 року президент Єгипту Х. Мубарак виступив з власною ініціативою, яка передбачала проведення переговорів про мир на Близькому Сході в 3 етапи:

     1. діалог між спільною йордано-палестинською делегацією і США;

     2. розширений діалог з підключенням інших сторін, залучених в конфлікт;

     3. скликання міжнародної конференції за участю всіх зацікавлених сторін і постійних членів РБ ООН [14, с. 58].

     Про спільний підхід до Близькосхідного  врегулювання намагалися домовитися йорданці з палестинцями, що вилилося в оформлення угоди Хусейна – Арафата від 11 лютого 1985 року в м. Аммані. У ній говорилося, що сторони готові вступити в мирний процес на основі принципу «територія в обмін на мир», відповідно до резолюцій ООН, включаючи резолюції РБ; палестинці повинні були здійснити своє невід'ємне право на самовизначення в рамках арабської конфедерації, яку передбачалося створити між Йорданією і Державою Палестина; проблема палестинських біженців має бути вирішена відповідно до резолюцій ООН; переговори про мир мають бути проведені в рамках міжнародної конференції за участю п'яти держав – постійних членів РБ ООН і всіх учасників конфлікту, включаючи ОВП – єдиного законного представника палестинського народу в рамках спільної йордано-палестинської делегації [64, с. 12-14].

     Проте угода не зустріла підтримки ні в  Ізраїлю, ні в США, ні в частини  ОВП. В результаті в лютому 1986 року угоду в Аммані анулював король Хусейн, а в квітні 1987 року, посилаючись  на безрезультатність зусиль домовитися з США про склад йордано-палестинської делегації, те ж зробив виконком ОВП.

     Але сама ідея мирних переговорів продовжувала жити в розумах лідерів противників. У травні 1985 року прем'єр-міністр  Ізраїлю Ш. Перес представив власний  план врегулювання, що за його словами, було відповіддю на арабську мирну ініціативу. План складався з п'яти етапів і був затверджений Кнесетом 12 червня 1985 року. Перший етап включав проведення неформальних контактів між США, Ізраїлем, Йорданією, Єгиптом і палестинськими представниками, що не входять до ОВП. Другий етап передбачав створення ізраїльсько-йордано-палестинського комітету з підготовки порядку денного для майбутніх переговорів. На третьому етапі було потрібно добитися від постійних членів РБ ООН підтримки принципу проведення прямих переговорів. Призначення палестинців, справжніх представників населення окупованих територій для участі в переговорах, передбачалося на четвертому етапі. На п'ятому повинні були пройти прямі переговори в США, в одній із столиць Західної Європи і в Каїрі [76].

     Оскільки  план передбачав міні-конференції, він явно не влаштовував арабську сторону, що бажала, щоб статус конференції був міжнародний. Після зустрічі з Х. Мубараком у вересні 1986 року в Олександрії Ш. Перес погодився на умови протилежної сторони, але поставив умову: СРСР повинен був брати участь в конференції лише після відновлення дипломатичних стосунків з Ізраїлем, розірваних після війни 1967 років. Для того, щоб надихнути арабів, Ш. Перес зробив в кінці липня 1986 року візит в Марокко і провів переговори з королем Хусейном. Це повинно було продемонструвати арабам його готовність до конкретних кроків на шляху врегулювання конфлікту [74].

     Початок інтифади на окупованих землях вкрай  ускладнив спроби мирного врегулювання конфлікту. Президент Єгипту Х. Мубарак, постійно заклопотаний тим, аби нічим не обтяжувати свої стосунки з Ізраїлем, заявив, що обурений жорстокістю ізраїльських окупаційних властей. Він вголос міркував про те, чи не буде розумним заморозити дипломатичні стосунки з Ізраїлем. За обставин, що склалися вони були просто не допустимі. Ізраїльський прем'єр був поставлений перед небезпекою того, що мир з Єгиптом знаходиться під загрозою.

     Король  Йорданії Хусейн намагався за допомогою  прилюдних заяв дати зрозуміти ізраїльським політикам, що інтифада – реакція  на двадцятирічну окупацію. Добитися закінчення повстання можна лише швидким оголошенням про вихід із захоплених територій [28, с. 437].

     У квітні 1987 року відбулася секретна зустріч короля Хусейна і міністра закордонних справ Ізраїлю Ш. Переса в Лондоні. Була досягнута згода про механізм здійснення процесу близькосхідного врегулювання. Вона передбачала напрям від імені Генерального секретаря ООН запрошень п'яти державам – постійним членам РБ ООН і безпосереднім учасникам конфлікту вступити в переговори на основі резолюцій 242 і 338 в цілях досягнення всеосяжного миру в регіоні, забезпечення безпеки розташованих тут держав і задоволення законних прав палестинського народу. У угоді констатувалося, що конференція запропонує сторонам створити двосторонні комісії з географічної ознаки в цілях проведення переговорів по питаннях двостороннього значення. Палестинська проблема повинна була розглядатися представниками Ізраїлю, Йорданії і палестинців на основі визнання всіма сторонами резолюцій 242 і 338 РБ ООН і відмови від вживання будь-яких форм насильства і тероризму. При цьому представники Йорданії і палестинців повинні були сформувати одну делегацію[67, с. 325].

     14 вересня 1988 року Я. Арафат в  Європейському парламенті в Страсбурзі  заявив: «Зараз починається кінцева фаза конфлікту з Ізраїлем. Я впевнений, що ми зможемо прийти на свою батьківщину» [28, с. 438].