Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     На  початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам [23, c. 15].

     8 і 9 червня така ж доля спіткала  армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити [14, c. 42].

     У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає  Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація  висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

     Лідери  арабських країн не були зацікавлені  у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції [78].

     Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились  із територій сусідніх держав, спричинюючи  невдоволення їхніх урядів і місцевого  населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебралися до Тунісу.

     Жовтнева  арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела  до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення  палестинської держави не замість  Ізраїлю, а поряд з ним, та розв'язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу [46, c. 75].

     9 грудня 1987 р. на лівому березі  р. Йордан і в секторі Газа  почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини [78].

     Зусилля провідних країн світу сприяли  початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994).

     На  початку 90-х років на Близькому  Сході склалася якісно нова політична  ситуація, що відрізнялася від ситуації 70—80-х років. Її головні ознаки:

     1. Розпад СРСР та — як наслідок  — припинення радянсько-американського  протистояння на Близькому Сході.

     2. Нові коаліції, що виникають унаслідок  війни в Перській затоці, нове  перегрупування сил в арабському  субрегіоні, зближення Єгипту.

     3. Зміни у балансі сил між  Ізраїлем та арабськими країнами  на користь Ізраїлю.

     4. Зміни у ставленні сторін до  проблеми близькосхідного врегулювання.

     5. Поширення відцентрових тенденцій  в арабському світі, уособлених  ісламськими фундаменталістськими організаціями та угрупованнями [68, c. 59].

     10 вересня 1993 р. ізраїльський прем'єр-міністр  І. Рабін отримав від Я. Арафата  листа, в якому ОВП визнавала  право Ізраїлю на існування  і відмовлялася від терору  та насилля. У заяві І. Рабіна  ОВП визнавалася як повноважний представник палестинського народу. 13 вересня 1993 р. на зустрічі Я. Арафата та І. Рабіна у Вашингтоні Ізраїль та ОВП уклали Декларацію принципів організації тимчасового палестинського самоврядування — угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа і районі міста Ієрихон. Декларація визначала п'ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Через два місяці після її підписання мали бути вироблені умови виведення ізраїльських військ, що протягом двох наступних місяців мало завершитись. Улітку 1994 р. передбачалося проведення вільних виборів до палестинських органів самоврядування.

     Палестинська  адміністрація дістала території  з великою кількістю проблем, передусім економічних: нерозвиненість промислової та суспільної інфраструктур, безробіття, низький рівень життя, залежність від Ізраїлю щодо робочих місць та торговельних зв'язків [60, c. 59].

     Підписання  цього документа започаткувало  якісно новий етап розвитку ізраїльсько-палестинських  відносин. Уперше в історії палестинці отримали можливість здійснення свого права на самовизначення.

     Цей документ справив значний вплив  і на розвиток регіональних міжнародних  відносин. Він прискорив хід нормалізації стосунків між Ізраїлем та арабськими країнами, започаткувавши складний, але реальний процес оформлення миру в цьому регіоні.

     Нормалізація  ізраїльсько-палестинських відносин зустріла неоднозначні оцінки в палестинському та ізраїльському середовищі. Проти угоди виступила частина радикальних палестинських угруповань, які базуються у Дамаску, а також праві сили в Ізраїлі.

     Мирному процесові на Близькому Сході  чинили опір екстремістські елементи як з боку Ізраїлю, так і арабських  країн. Це, зокрема, виявилося в активізації  терористичних дій, жертвою яких став прем'єр-міністр Ізраїлю І. Рабін. Після вбивства 4 листопада 1995 р. І. Рабіна цю посаду обійняв Ш. Перес [61, c. 47].

     5 травня 1996 р. в Табі розпочинаються  переговори щодо остаточного  статусу палестинських територій.

     В результаті виборів у Ізраїлі  в червні 1996 р. посаду прем'єр-міністра Ізраїлю обійняв лідер правої опозиції Бенья-мін Нетаніягу. Ізраїльська позиція з питань близькосхідного врегулювання зазнала змін, ставши більш жорсткою. Тель-Авів висунув нову формулу продовження переговорів, що полягала в заміні принципу «земля в обмін на мир» на «земля в обмін на безпеку». В 1997— 1998 рр. намітилася гостра криза в ізраїльсько-палестинських переговорах [25, c. 79].

     17 січня 1997 р. Я. Арафатта Б.  Нетаніягу уклали Протокол про  виведення ізраїльських військ  з Хеврону. Сторони погодилися співробітничати в боротьбі з тероризмом і розпочати через два місяці переговори щодо остаточного статусу палестинських територій. Уряд Б. Нетаніягу визначив засоби безпеки та масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованих територій відповідно з врахуванням безпеки.

     23 жовтня 1998 р. було підписано угоду  Вай-Плантейшн, що забезпечила  суверенітет Палестинської автономії  над 18% окупованих територій. Невиконання  цієї угоди ізраїльською стороною  призвело до значного погіршення  ізраїльсько-палестинських відносин [21, c. 68].

     У зв'язку з цим посилюється роль США та країн ЄС у переговорному  процесі. В грудні 1998 р. Президент  США В. Клінтон відвідав Близький Схід. Мета візиту полягала в прискоренні  термінів виконання цих угод. У  грудні 1998 р. В. Клінтон заявив, що палестинці вільні у визначенні власної долі на своїй землі, що було сприйнято як фактичне визнання права палестинців на самовизначення [78].

     Ця  заява спричинила гостру політичну  кризу в Ізраїлі та проведення дострокових парламентських виборів.

     Після цього відбувся візит на Близький Схід державного секретаря США М. Олбрайт. Після переговорів з  Я. Арафатом та Е. Бараком сторони  підписали угоду Шарм Ель-Шейх щодо виконання угоди Вай-Плантейшн. Події  на Близькому Сході давали надію  на те, що цикл насильства поступово змінювався циклом мирного розвитку.

     Водночас  укладання мирних договорів Ізраїлю  з Сирією та Ліваном, оформлення остаточного  статусу палестинських територій, нормалізація відносин Ізраїлю з  усіма арабськими країнами та прийняття Ізраїлю арабами як частини регіону — тобто всеосяжне врегулювання — залишаються питаннями майбутнього [61, c. 115-116].

     У міру врегулювання конфлікту між  арабськими країнами та Ізраїлем стали  виразніше виявлятись міжарабські  суперечності, контури майбутнього економічного арабо-ізраїльського суперництва і політична конкуренція за регіональне лідерство.

     Таким чином, процес арабо-ізраїльського врегулювання в 90-ті роки поставив систему регіональних міжнародних відносин перед кардинальними змінами, які можуть привести до реструктуризації регіональних відносин на Близькому Сході, виникнення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв'язків між державами регіону.

     1.3 Місце і значення  палестинського фактору  в системі міжнародних  та міжарабських  відносин

     Постійна  напруженість, взаємна неприязнь  і навіть відверта ненависть, не говорячи вже про укорінене взаємне  недовір'я, озброєні зіткнення і  широкомасштабні війни зі всіма  їх трагічними і непоправними наслідками – ось що характеризує столітню історію арабо-єврейських відносин. Коли І сіоністський конгрес проголосив в 1897 році гасло повернення євреїв до Палестини, на «землю предків», як шукане універсальне рішення «єврейського питання», ніхто з політичних і суспільних діячі світового єврейства і арабського світу не міг навіть передбачити, що Близький Схід з часом перетвориться на політичний вулкан, в щонайгостріший клубок протиріч, в постійне джерело міжнародної і регіональної напруженості [46, c. 447].

     До  закінчення Першої світової війни, коли територія Палестини була складовою частиною Оттоманської імперії, не існував «палестинський чинник» в його нинішньому розумінні, тобто як сукупність цілого ряду явищ політичного, демографічного, військово-стратегічного, економічного, соціального і релігійного характеру, що впливають найбезпосереднішим чином на формування, формулювання і проведення політики близькосхідних держав, на основні напрями розвитку їх стосунків між собою, а також на близькосхідний курс інших держав, перш за все великих держав. Прийняття 2 листопада 1917 р. урядом Великобританії Декларації Бальфура справедливо вважається важливою точкою відліку в історії боротьби довкола Палестини; цей документ свідчив, що західні держави – переможниці у війні мають намір тримати руку на пульсі всіх подій, які можуть статися в цьому районі, маніпулювати державами, використовуючи заступництво єврейському «національному осередку» в Палестині [46, c. 447-448].

     Палестинський чинник далеко не відразу набрав своє нинішнє значення і звучання, оскільки тривалий час боротьба палестинських арабів проходила в загальному контексті боротьби арабського світу за своє національне і соціальне звільнення. Але його постійно зростаючий вплив на всі сторони близькосхідної ситуації, його реальне і потенційні можливості дії на зміну в розстановці політичних і класових сил в регіоні привели зрештою до переростання цього чинника з чисто регіонального в міжнародний. Практично це означає, що від швидкого вирішення палестинської проблеми на конструктивних, взаємоприйнятних початках з обліком і при реалізації законних національних прав арабського народу Палестини залежить стабільність обстановки у всьому близькосхідному регіоні, а раз близькосхідна ситуація надає серйозну дію на загальний характер міжнародних відносин сучасності, не важко констатувати пряму залежність еволюції ролі і місця палестинського чинника від стану міжарабських і міжнародних стосунків. У палестинському питанні виявляються практично всі соціально-політичні, економічні, класові протиріччя, властиві арабському світу. Ці протиріччя неминуче позначаються на гаслах і політичній практиці палестинського національного руху, на формах і вмісті його боротьби [32, c. 349].

     Палестинський національно-визвольний рух – вирішальний  чинник перетворення палестинської  проблеми в самостійний елемент міжнародних відносин – володіє певними специфічними рисами, але перш за все необхідно відзначити нерозривний зв'язок розвитку і визрівання палестинського чинника в нерозривному зв'язку з розвитком міжарабських стосунків. Палестинський націоналізм виріс з арабського націоналізму, і якщо на всьому арабському світі арабський націоналізм втратив свої минулі позиції в ідеологічному багажі арабського світу, то палестинський націоналізм залишається живим, творчим, таким, що постійно збагачується політичним кредом палестинського руху. Тому закономірно, що протиріччя між палестинським націоналізмом і націоналістичними інтересами інших арабських країн часом виливаються в широкомасштабні криваві зіткнення [46, c. 449].