Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     Таким чином, політика США відносно палестинської проблеми, як одному з найважливіших питань міжнародного життя близькосхідного регіону з моменту її виникнення, пройшла складну еволюцію. Формування цієї політики, її еволюція з'явилися складовою дією процесів як на регіональному, так і на міжнародному рівнях.

     Всі ці напрями політики США значним чином впливали на мирний близькосхідний процес. Основні переговори другої половини 80-х рр., та основні конференції 90-х рр. (в Мадриді, Осло, Вашингтоні та Кемп-Девіді) проходили з ініціації США та під їх пильним наглядом. США, намагаючись вирішити палестинську проблему найбільш вигідним чином, чинили економічний, політичний та фінансовий тиск на всіх учасників конфлікту.

     Але, не дивлячись на значну активізацію переговорів між Ізраїлем та Палестиною, не дивлячись на значну посередницьку діяльність США, нажаль, в ХХ столітті не вдалося вирішити конфлікт, і вся надія на його вирішення була покладена на нове керівництво головних учасників конфлікту вже у ХХІ столітті. 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВЯЗАННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 

     3.1 Палестина в сучасних  умовах та можливі  шляхи вирішення  палестинської проблеми

     Не  дивлячись на те, що врегулювання палестинської  проблеми в 90-х роках займало центральне місце в міжнародних відносинах і, як наслідок,  було проведено цілий ряд важливих міжнародних конференцій, на жаль, проблема була не вирішена і на сьогоднішній день положення в ПНА залишається надзвичайно складним, що викликано:

• силовими діями Ізраїлю, що продовжуються і сьогодні;
• крайньою заплутаністю справ в рамках загального близькосхідного врегулювання і, звичайно ж, відсутністю усіляких підстав для національного примирення палестинців в цілому, якому сильно заважає відсутність справжньої зацікавленості США і Ізраїлю у вирішенні конфлікту між ХАМАС і ФАТХ;
• діяльність терористичних угрупувань на палестинській території [78].

     Смерть  Ясира Арафата 11 листопада 2004 року призвела до кардинальних змін політичної конфігурації в Палестинській національній адміністрації. Відразу після смерті Я. Арафата його повноваження в ПНА, ООП і ФАТХ були розділені між чотирма політичними діячами (Махмудом Аббасом, Ахмедом Курєї, Раулем Фаттухом і Фаруком Каддумі).

     9 січня 2005 року М. Аббас на  загальних виборах був вибраний главою ПНА, проте він не зумів зайняти те положення беззаперечного лідера, яке мав Я. Арафат, а його здатність реально контролювати ситуацію, особливо в Газі, але також і на Західному березі Йордана, викликала обґрунтовані сумніви. Фактично, на територіях, контрольованих Палестинською адміністрацією, немає єдиної і загальновизнаної центральної влади [79].

     Смерть  Я. Арафата настала не тоді, коли графік переговорного процесу був  погоджений і реалізувався обома  сторонами, коли відомі стратегічні і тактичні цілі сторін у напрямі врегулювання конфлікту між ними. Навпроти: Я. Арафат пішов з життя в період майже повного вакууму в політичному процесі. Діалог між ізраїльським і палестинським керівництвом не був налагоджений і після його смерті.

     При цьому, тоді як в період Кемп-Девідського  самміту 2000 року і в період обнародування  «Дорожньої карти» весною 2003 року провідною  силою на палестинських територіях були далекі від радикального ісламізму  лідери руху ФАТХ, сьогодні склалася абсолютно  інша ситуація.

     Сьогодні  ФАТХ контролює Західний берег річки  Йордан, а ХАМАС – Сектор Газа (Додаток Е). Крім того, разом з даними об'єднаннями в ПНА, існують і багато інших збройних угруповань, що номінально є союзниками тієї або іншої сторони, але часто, діють самостійно. Такими є:

• «Ісламський джихад» – союзник ХАМАС;
• «Бригада мучеників Аль-Акси» – союзник ФАТХ.

     В той же час продовжується протистояння ХАМАС з ізраїльським урядом, а  «Бригади З Ід-Діна Аль Касама»  та «Ісламський Джихад», не говорячи вже про «Бригади мучеників Аль-Акси» періодично обстрілюють територію Ізраїлю, тоді як ізраїльська армія проводить регулярні рейди і «зачистки» населених пунктів, де діють бойовики [38, c. 53].

     Сьогодні  діалог між рухом ХАМАС та Ізраїлем практично неможливий внаслідок радикальної позиції, яку займають керівники ХАМАС. До того ж, будь-які дії Ізраїлю, що мають на увазі підтримку М. Аббаса в Газі (наприклад, силове втручання), лише підсилюють конфронтацію між двома палестинськими анклавами – Західним берегом і Сектором Газа. Тому реалістичнішим представляється діалогу між ХАМАС і ФАТХ, ініціація якого здатна відкрити великі політичні можливості перед Єгиптом, що дозволить йому залишатися ключовою регіональною державою в справі мирного врегулювання. Єгипет, до речі, підтримує офіційні і неофіційні контакти з обома сторонами і має досвід посередницької діяльності при вирішенні гострих внутрішньопалестинських протиріч [41, c. 87].

     В його інтересах – сприяти досягненню компромісу між двома палестинськими угрупованнями, оскільки ізоляція ХАМАС і його невімкнення в близькосхідний мирний процес можуть привести до непередбачуваних наслідків на палестинських територіях в цілому і в безпосередній близькості від єгипетського кордону, зокрема. Слід нагадати, що ХАМАС прийшов до влади легітимним шляхом в ході парламентських виборів в ПНА в січні 2006 р., і сьогодні, внаслідок військового захвату влади в середині червня 2007 р., повністю контролює половину палестинських територій з населенням більше 1,5 млн. чоловік. У зв'язку з цим не варто забувати і про єгипетську громадську думку, в своїй більшості що симпатизує руху XAMAC [34, c. 394-395].

       Ситуація в Палестині була  посилена агресією з боку Ізраїлю. 16 січня 2008 р. ізраїльська армія  почала в Секторі Газа масовану  операцію проти «Бригад Ізідіна Аль-Касама», а також інших палестинських воєнізованих угрупувань («Ісламський джихад», «Бригади Салах Ед-Діна» і ін.) у відповідь, як заявили ізраїльська влада, на безперервний обстріл території Ізраїлю саморобними ракетами «Касам» і мінометний обстріл.

     Ізраїльська акція відплати поширилася і на Західний берег річки Йордан проти бойовиків  «Бригад мучеників Аль-Акси» –  союзника ФАТХ. В ході її проводилися  «зачистки» районів базування бойовиків, завдавалися артилерійські і  авіаційні удари. Вбито було десятки палестинців, у тому числі мирних жителів. Ізраїльтяни завдавали «точкових ударів», направлених проти керівництва палестинських військових організацій, внаслідок чого загинули декілька членів командування військового крила ХАМАС та інших палестинських угруповань [33, c. 123-124].

     Одночасно Ізраїль приступив до повної блокади  Сектора Газа. Були закриті всі  пограничні пропускні пункти, припинена  подача електроенергії (електростанція, що забезпечує Сектор Газа, знаходиться  на території Ізраїлю), обмежені постачання побутового газу, пального, медикаментів. Порушилося функціонування багатьох структур міського господарства (водоочисних споруд, хлібопекарень, магазинів і так далі), а також, лікарень, поліклінік, пологових будинків. Став неможливим доступ гуманітарної допомоги по лінії ООН.

     Мешканці Сектора Газа (близько 1 млн. чол.) знов стали на межі гуманітарної катастрофи. США відмовилися від якого б то не було засудження дій Ізраїлю, визначаючи їх як «законне право на самооборону для здійснення безпеки своїх громадян» і поклали всю відповідальність за те, що відбувається в Секторі Газа на рух ХАМАС [80].

     Прем'єр-міністр  Ізраїлю Е. Ольмерт офіційно проінформував  Дж. Буша мл. про те, що операція проти  Сектора Газа проводиться Армією оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) не лише для того, щоб присікти обстріл ізраїльських населених пунктів бойовиками ХАМАС і контрабандну доставку зброї і боєприпасів для них з території Єгипту, але також для досягнення стратегічної мети, усунення руху ХАМАС від влади в Секторі Газа і відновлення тут контролю адміністрації президента ПНА М. Аббаса, з яким Е. Ольмерт має намір продовжувати переговори і досягти політичного врегулювання.

     Що  стосується Єгипту, то він прикладав  максимум політичних зусиль для здобуття завірень ізраїльської сторони в тому, що в ході майбутніх палестино-ізраїльських переговорів будуть порушені всі найважливіші питання, включаючи проблеми Єрусалиму, біженців, кордонів і поселень. Каїр також наполягав на необхідності розробки в Аннаполісі чітких тимчасових рамок мирних переговорів і створення спеціального механізму для їх проведення [51, c. 149].

     Можна передбачити, що активізація Єгиптом  посередницької діяльності у врегулюванні міжпалестинського конфлікту проходить  на тлі можливого включення Сирії  в мирний процес.

     Саудівська Аравія явно зацікавлена в підтримці останньої американської спроби врегулювати ізраїльсько-палестинський конфлікт, особливо зараз, коли Ізраїль вперше утримався від заперечень проти операції про постачання зброї між США і Саудівською Аравією. Загальний страх перед Іраном є, мабуть, основним міркуванням. Проте готовність Саудівської Аравії брати участь в мирному процесі може обійтися Ізраїлю дуже дорого, якщо Саудівська мирна ініціатива буде затверджена світовою спільнотою [44, c. 398].

     Як  видно з вище викладеного, світова спільнота готова знову повернутися до питання врегулювання, але для цього необхідно вирішити протиріччя, які існують між Ізраїлем і Палестиною.

     Автор пропонує наступні заходи, для вирішення  проблеми:

• вивести ізраїльські війська з палестинської території і застосувати міжнародні санкції по відношенню до Ізраїлю, аби не допустити повторення агресії в майбутньому;
• вирішити протиріччя в середині адміністрації Палестини;
• палестинським біженцям не слід давати право  повернення на територію сучасного Ізраїлю, оскільки не можна чекати, що Ізраїль зробить самогубство в ім'я миру. Біженці повинні переселятися в палестинську державу, отримуючи компенсацію і, можливо, вираження співчуття у зв'язку з перенесеними стражданнями;
• врегулювання повинне ґрунтуватися на демаркаційній лінії 1967 р.;
• синхронізувати зусилля міжнародних гарантів, посередників, спонсорів;
• палестино-ізраїльське протиріччя необхідно міцно зв'язати із загальним процесом підтримки миру і забезпечення безпеки на регіональному рівні і в глобальному масштабі;
• нова міжнародна система, що складається, націлена на ефективне врегулювання конфліктів, суперечок, ситуацій, але викоренити повністю витоки суперечок і конфліктів, все ж неможливо. Саме тому важливим елементом дій всіх зацікавлених сторін в рамках мирного процесу на Близькому Сході з максимальним обліком чинника палестино-ізраїльського протистояння повинне стати мирне вирішення суперечок на основі принципу справедливості, з тим аби по-справжньому сприяти ефективній співпраці суперників, що примирилися. При цьому необхідна знову-таки дія засобів вживання міжнародного права в дуже непростих, але все таки небезнадійних для ізраїльтян і палестинців умовах;
• стосовно палестино-ізраїльського протистояння на сучасному етапі міжнародно-правова корекція основних миротворчих справ повинна неодмінно ув'язуватися з подальшою активною діяльністю «квартету» міжнародних посередників при значному розширенні їх складу і повноважень всіх його учасників;
• якісне вирішення проблеми Палестини вимагає до того ж істотної зміни російської близькосхідної політики, тим більше що дії США в рамках (Великого) Близького Сходу нестримно розширюються в кількісних масштабах і по якісному вмісту. Що стосується Росії, то вона сповна здатна повернути собі колишній вплив в регіоні шляхом синтезу формальних і неформальних дипломатичних зусиль.

     На  жаль, неможливо точно сказати, коли конфлікт буде вирішено. Учені пропонують такі тимчасові рамки: короткостроковий – до 10 років; середньостроковий  – до 25–50 років; довгостроковий – до 100 років [77].

     В цілому, тенденції, що визначають розвиток сучасної ситуації на Близькому Сході, характеризується подальшою ескалацією напруженості як в Палестині, так  і в сусідніх арабських країнах. Палестино-ізраїльський конфлікт, що залишається ключовим питанням близькосхідного врегулювання, вочевидь, неможливо вирішити без відновлення єдності палестинського національного руху, але це не входить в політичні розрахунки США і Ізраїлю.

     Абсолютно вочевидь, що на сучасному етапі  палестинсько-ізраїльського протистояння вкрай важливі чіткі, колективні, миротворчі дії зовнішніх гарантів близькосхідного мирного процесу і, тим більше, адекватні зусилля безпосередніх суперників. 
 
 
 

     3.2 Сучасна зовнішня політика США відносно Палестини

     Оскільки в 90-х роках не вдалося врегулювати палестинське питання, а на початку ХХІ століття воно ще більше загострилося і прийняло загрозливіші об'єми, питання про його вирішення знову стало актуальним в світовій спільноті. Як і раніше перше і головне місце у вирішення даного питання відіграють США. Саме їх політика і визначає хід мирного врегулювання.

     Після провалу переговорів Кемп-Девід II в липні 2000 р. спалахнула інтифада Аль-Акси (29 вересня 2000 р.), яка тривала  майже чотири роки. Нездатність мирних переговорів добитися хоч би мінімуму вимог «найпомірніших» палестинців, послужила виправданням для існування ХАМАСа, які висувають такі аргументи:

     1. Необхідний збройний опір;

     2. Не можна покладатися лише  на «добру волю» Ізраїлю або  США.

     ХАМАС виник з інтифади Аль-Акси як потужний популярний палестинський рух, що виграв більшість місць в палестинській Законодавчій раді, - 74 з 132, окрім чотирьох незалежних депутатів, що знаходилися в його списку [58, c. 223].

     Коли 14 членів Ради Безпеки 7-го жовтня 2000 р. ухвалили резолюцію 1322, що закликала Ізраїль «силу, що вдалась до окупації, строго дотримуватися прийнятих на себе зобов'язань і відповідальності відповідно до Четвертої Женевської конвенції відносно захисту цивільних осіб у військовий період» (Сполучені Штати утрималися від голосування). Два роки опісля, 6 серпня 2002 р., міністр оборони Дональд Рамсфельд підтвердив, що США змінили свою позицію на користь ізраїльського експансіонізму.