Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     З точки зору свого внутрішнього вмісту або «анатомії» палестинська проблема має декілька тісно взаємозв'язаних між собою аспектів, що зумовлюють її місце в загальній структурі міжнародних відносин регіону Близького Сходу.

     Перший  і головний з цих аспектів –  національний, або власне палестинський. Це перш за все питання національного самовизначення палестинського народу, відновлення його права на батьківщину і створення своєї держави відповідно до резолюцій ООН. Національне самовизначення більш ніж 4 млн. палестинського народу складає основний зміст палестинської проблеми. Саме у представленні арабському палестинському народові права на самовизначення полягає головний політичний сенс тієї частини резолюції ООН №181 (ІІ) від 29 листопада 1947 р. з палестинської проблеми, в якій говорилося про створення в Палестині двох держав, – арабської і єврейської.

     Суть  другого, регіонального, аспекту в  тому, що невирішеність палестинської  проблеми зачіпає інтереси і долі не лише палестинського народу, але  і всіх арабів, оскільки з часів  створення в VІІ ст. Арабського халіфату Палестина і в географічному і в історичному плані завжди була невід'ємною частиною арабського світу, а арабський палестинський народ – членом великої сім'ї арабських народів. Історичні долі арабського народу Палестини і у минулому і в сьогоденні невід’ємні від загальної боротьби всіх арабів за затвердження арабського світу як самостійного, незалежного чинника в світовій політиці, за його повне звільнення від імперіалістичного впливу [76].

     Систематичне  вигнання ізраїльськими властями палестинців  за межі Палестини з їх відвічних земель на Західному березі р. Йордан,  в секторі Газа і з східної частини Єрусалиму не може не зачіпати національних почуттів арабського світу.

     Третій, міжнародний, аспект проблеми полягає  в тому, що починаючи з минулого століття і особливо в першій половині ХХ ст. Палестина стала полем гострого суперництва колоніальних держав Заходу за опанування цієї стратегічно важливої території, що знаходиться на дорогах до багатих джерел сировини і ринків збуту Південно-західної і Південно-східної Азії, Персидської затоки і далекого Сходу. Особливість міжнародного аспекту палестинської проблеми полягала ще і в тому, що на палестинській землі – в Єрусалимі, Віфлеємі, Назареті, Наблусі, Хеброоні, районі Тіверіадського озера, Мертвого моря і долини р. Йордан – знаходяться багаточисельні культові пам'ятники трьох релігій: християнства, іудаїзму і ісламу. Що стосується ісламу, то для сотень мільйонів, що живуть в різних країнах світу, Єрусалим разом з Меккою і Мединою завжди був одним з найбільших центрів арабо-мусульманської культури, осереддям багатьох ісламських святинь.

     Окупація  Ізраїлем всього Єрусалиму і проголошення в однобічному порядку цього  міста столицею Ізраїлю, а також  спроби сіоністських терористичних  угрупувань знищити знамениту в ісламському світі мечеть Аль-Акса і інші ісламські святині викликають занепокоєння в загальному комплексі проблем близькосхідного врегулювання проблеми Єрусалиму – його політичного статусу і збереження вільного доступу віруючих до релігійних святинь – займає одне з центральних місць.

     Співвідношення  названих вище трьох основних аспектів палестинської проблеми і їх вплив  на регіональні міжнародні відносини  ніколи не було статичним. Воно піддавалося  постійним змінам залежно від  їх політичної ситуації безпосередньо в арабських країнах [22, c. 4-6].

     Місце палестинського чинника в близькосхідному  регіоні:

     1. Сьогодні єгипетська лінія поведінки в палестинському питанні відрізняється піднесеним і конструктивним характером. Не випадково США постійно звертається до єгипетського керівництва за допомогою при рішенні різних аспектів палестинської проблеми. Звичайно, було б наївно передбачати, що Єгипет відмовився від думки використовувати палестинський рух на користь своєї лінії в міжарабських питаннях [46, c. 455].

     2. Територіально і історично Палестина близька до Йорданії. Йорданське керівництво бачить в цьому акті обґрунтування своє лінії поведінки в палестинському питанні, яка часто слідувала формулі – Йорданія це Палестина, а Палестина це Йорданія. Дійсно, на Східному березі р. Йордан більше половини населення – палестинці. Палестинський національний руху на сучасному етапі не передбачає особливого курсу на зближення палестинського керівництва з йорданським. Покійний король Йорданії Хусейн 31 липня 1988 р. офіційно заявив про свою відмову представляти палестинську сторону на мирних переговорах. Відмова короля від Західного берега р. Йордан зняли формально-юридичні перешкоди на шляху до створення незалежної палестинської держави [46, c. 456].

     3. Висока міра взаємозалежності зберігається в Палестини з Сирією, положення якої і позиція в палестинському питанні носить подвійний характер: з одного боку, Дамаск підштовхує впливові палестинські організації на виступ проти домовленості проарафатовського крила ОВП з Ізраїлем, а з іншої – заявляє про свою власну зацікавленість в досягненні сирійсько-ізраїльської і лівано-ізраїльскої домовленості [46, c. 457].

     4. Нафтовидобувні арабські монархії зони Персидської затоки, що тривалий час були основними донорами палестинського руху різко відійшли від курсу на матеріальну підтримку ОВП, як тільки вона проявила симпатію до дій іракського лідера Саддама Хусейна з анексії Кувейту [46, c. 459].

     5. Ірак в палестинському питанні довгий час дотримувався крайніх позицій. У офіційних заявах і в пресі наполегливо проводилася думка, що лише «народна війна» проти Ізраїлю здатна принести на Близький Схід мир і спокій. Дії Іраку із захвату Кувейту, що супроводилися войовничою антиамериканською і антиізраїльською риторикою іракського керівництва, зустріли підтримку палестинських мас, оскільки Садам Хусейн зв'язував свою згоду на виведення іракських військ з необхідністю конструктивних кроків США і Ізраїлю у напрямі справедливого вирішення палестинської проблеми. По суті справи вперше видний лідер арабського світу спробував серйозно впливати на непоступливу позицію країн, від яких в значній мірі залежить досягнення прогресу в палестинському питанні [46, c. 460].

     6. Алжирське керівництво неодноразово надавало конкретну допомогу різним загонам палестинського руху по нормалізації і поліпшенню стосунків між ними. На території Алжиру неодноразово проходили міжнародні форуми і конференції, присвячені різним аспектам боротьби за здійснення прав палестинців [46, c. 461].

     7. Палестино-ізраїльське протистояння, що має тривалу, криваву і трагічну історію, в наші дні набуває нових форм, проте зміст його в принципі не міняється – з одного боку, це прагнення палестинців добитися здійснення своїх прав на самовизначення, а з іншою, це спроби Ізраїлю і сил, що підтримують його, або зірвати створення палестинської держави [46, c. 462].

     До 90-х років практично всі держави  прийшли до виводу, що близькосхідне  врегулювання повинне ґрунтуватися на двох імперативах:

     1.  необхідність задоволення законних  національних прав арабського народу Палестини;

     2. необхідність міжнародного визнання  і гарантування існування Ізраїлю  в безпечних і визнаних кордонах [22, c. 15].

     Палестинська  проблема, не дивлячись на всі зусилля  противників її конструктивного  рішення, постійно знаходиться у  фокусі уваги світової спільноти. Перед арабським палестинським народом одна альтернатива: або послідовно боротися за створення власної палестинської держави, або піти на «розчинення» палестинського національного руху, що володіє особливою специфікою, в загальноарабському національному русі, який останнім часом помітно втратило свою гостроту. Пошуки якої-небудь третьої дороги по суті безперспективні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

     Комплекс проблем близькосхідного регіону займає особливе місце серед найактуальніших питань сучасних міжнародних відносин. Все більш важливим є всеосяжне справедливе врегулювання тривалого арабо-ізраїльського конфлікту і розв'язання проблеми арабського народу Палестини – серцевини даного конфлікту. Невирішеність цієї ключової проблеми значною мірою є причиною того, що близькосхідний регіон як і раніше залишається місцем накопичення “горючого матеріалу", котрий у будь-який момент може запалати і перерости в пожежу нової війни. Саме тому регіональні проблеми посіли одне з перших місць в сучасній міжнародній політиці.

     Обрана автором тема до останнього часу не була об'єктом спеціального дослідження як в українській, так і в зарубіжній історіографії. Ця проблема розглядалася або в якості складового елемента досліджень, присвячених політиці США на Близькому Сході і арабо-ізраїльському конфлікту загалом,  або вивчалась у рамках питань історії і боротьби палестинського народу за здійснення його законних прав на створення незалежної палестинської держави. При цьому підході багато важливих аспектів досліджуваної теми, особливо щодо другої половини 90-х років, не отримали належного висвітлення. А такі питання, як роль США в практичному здійсненні палестино-ізраїльської Декларації про принципи, або ставлення США до проблеми проголошення незалежної палестинської держави, не порушувалися взагалі.

     Нового підходу і переосмислення вимагають також багато які з виданих у колишньому Радянському Союзі робіт Є.Дмітрієва, В.І.Кисельова, Є.М.Прімакова, О.М.Горбатова і Л.Я.Черкаського та інших, присвячених загальним проблемам міжнародних відносин на Близькому Сході. На жаль, і для зазначених робіт характерний однобічний і вельми ідеологізований підхід як до проблем Близького і Середнього Сходу, так і до регіональної політики США.

     Уникнути вказаних недоліків певною мірою вдалося російським авторам, роботи яких з'явилися на початку 90-х років.

     У процесі роботи над дипломною автор ознайомився з досить широким колом робіт українських дослідників, присвячених проблемам близькосхідного конфлікту, міжарабських відносин, політики США на Близькому Сході. Це дослідження В.К.Гури, Б.І.Гуменюка, Н.Д.Несука, С.П.Полюка. Віддаючи належне цікавому і багатому фактичному матеріалу, представленому в цих роботах, слід все ж  констатувати, що з історичної дистанції нашого часу деякі викладені в них оцінки потребують переосмислення.

     Палестинська проблема як ключовий елемент арабо-ізраїльського конфлікту привертає пильну увагу арабських авторів (Махмуда Аббаса, Мансура Ахмеда), які стоять на різних позиціях і відображають точку зору різних політичних сил і соціальних шарів арабських країн.

     Автор уважно ознайомився з цілим рядом робіт американських дослідників (Фендлі Баула, Д. Старка, С.Михаїла, Ш.Робенберга ) з проблем близькосхідної політики США.

     Загалом, автор може зробити висновок, що не дивлячись на доволі значну історіографію даного питання, воно все ще залишається недостатньо вивченим. Це в першу чергу пов’язане з тим, що Палестинське питання залишається актуальним і сьогодні.

     Розглядаючи генезис палестинського конфлікту, автор може зробити висновок, що Палестинська проблема в своєму розвитку пройшла декілька етапів:

1. Розпад Османської імперії та перехід її колишніх територій під мандат Великобританії;
2. Поділ Палестини на 2 держави – арабську та єврейську, та початок війни на Близькому Сході;
3. Переростання палестинської проблеми з регіонального на міжнародний рівень;
4. Створення ОВП як єдиного представника палестинського народу;
5. Проголошення незалежності держави Палестини;
6. Початок миротворчого процесу з метою врегулювання палестинської проблеми.

     Як фактор міжнародних відносин палестинська проблема існує на 3-х рівнях:

• національному;
• міжрегіональному;
• міжнародному.

     Проаналізувавши данні питання, автором можуть бути зроблені висновки, що палестинська проблема, не дивлячись на всі зусилля противників її конструктивного рішення, постійно знаходиться у фокусі уваги світової спільноти. Практично це означає, що від швидкого вирішення палестинської проблеми на конструктивних, взаємоприйнятних засадах з врахуванням і при реалізації законних національних прав арабського народу Палестини залежить стабільність обстановки у всьому близькосхідному регіоні, а раз близькосхідна ситуація має серйозний вплив на загальний характер міжнародних відносин сучасності, не важко констатувати пряму залежність еволюції ролі і місця палестинського чинника від стану міжарабських і міжнародних відносин.