Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     Таким чином, основною метою є визначення основних принципів політики України  щодо конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами.

     З самого початку виникнення палестинської  проблеми позиція України співпадала з позицією СРСР. В цей час Україна  приймала активну участь в усіх засіданнях ООН, щодо вирішення даного питання. Вона підтримала пропозицію СРСР, щодо створення на цій території двох незалежних держав – арабської та єврейської, а в ході арабо-ізраїльських війн засуджувала агресію Ізраїлю.

     На  жаль, Україна не володіла великими можливостями для того, щоб серйозно впливати на ситуацію, на процес близькосхідного  врегулювання, зокрема на хід нормалізації відносин Ізраїлю з його арабськими сусідами. Але мирне вирішення арабо-ізраїльського конфлікту не могло не бути одним з пріоритетів зовнішньої політики хоча б через традиції, що зберігаються, внаслідок того, що Україна (як суб’єкт Радянського Союзу) завжди вважалася на Близькому Сході захисником принципів справедливості, а виступи України за конструктивне рішення близькосхідних проблем на основі дотримання принципу “справедливості для всіх”, робило позицію нашої держави привабливою як для арабів, так і для ізраїльтян.

     Перші ж роки самостійної української  політики на Близькому Сході продемонстрували, що наша держава вступила до етапу  створення нової системи міжнародних  зв'язків у цьому регіоні. При  цьому, участь України у врегулюванні близькосхідної кризи не стала продовженням радянської зовнішньої політики. Вибудовуючи свою позицію в даному питанні, українська дипломатія врахувала попередній досвід і зробила крок уперед, відмовившись від однобічної орієнтації на арабські країни, налагодивши на вищому рівні конструктивні відносини з Ізраїлем [10, c. 40].

     Україна із самого початку організації своєї  дипломатичної роботи брала безпосередню участь у виробленні найважливіших  документів ООН, де підкреслювалася  необхідність досягнення справедливого й всеохоплюючого врегулювання близькосхідного конфлікту. Виходячи з необхідності досягнення взаємного компромісу між протиборчими сторонами, Україна вітала ідею проведення як багатосторонніх, так і двосторонніх арабсько-ізраїльських переговорів. Вона підтримала відповідними заявами МЗС досягнуту в Осло у 1993 р. угоду між Ізраїлем та Організацією Визволення Палестини, низку подальших домовленостей на палестинсько-ізраїльському переговорному напрямку, а також вітала підписання повномасштабного мирного договору між Ізраїлем та Йорданією.

     Значною подією в розвитку відносин нашої  держави з близькосхідними країнами став офіційний візит президента України Л. Д. Кучми в Ізраїль  і на території, підконтрольні Палестинській  Національній Адміністрації (ПНА) у вересні 1996 р., під час якого український лідер зустрівся з президентом і прем'єр міністром Ізраїлю - Е. Вейцманом і Б. Нетаньяху, а також президентом ПНА Я. Арафатом, що стало важливим підтвердженням збалансованої й неупередженої позиції України у відносинах як з Ізраїлем, так і з арабськими державами [31, c. 56].

     На  початку ХХІ століття Україна  значно активізувала близькосхідний вектор своєї зовнішньої політики, і це знайшло своє відображення як у поглибленні  двосторонніх відносин із країнами регіону, так і в зусиллях, спрямованих на врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту. Свідченням цього стала позиція України в рамках ООН, передусім як непостійного члена Ради Безпеки, діяльність українського миротворчого контингенту у складі Тимчасових сил ООН у Лівані, а також впровадження посади спочатку Спеціального Посланника МЗС України, а згодом - Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході, основним завданням якого стала, поряд з встановленням економічних та політичних контактів нашої держави з арабськими країнами, інтенсифікація посередницької діяльності України у врегулюванні конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами.

     Наочною реалізацією наміру нашої країни грати більш активну роль у  мирному процесі на Близькому  Сході стали "Українські пропозиції у контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту", що були оприлюднені президентом України в Аммані під час його офіційного візиту до Йорданії, Сирії і Лівану у квітні 2002 р., який відбувся на тлі надзвичайного загострення арабсько-ізраїльського протистояння. Українські ініціативи передбачали безумовне й взаємне припинення вогню, насильницьких дій і терористичної діяльності, повне виведення ізраїльських військ із територій, підконтрольних ПНА, розгортання в районі конфлікту багатонаціональних сил, санкціонованих Радою Безпеки ООН, нормалізацію гуманітарної ситуації, паралельний початок мирних переговорів Ізраїлю з палестинцями, сирійцями й ліванцями, проведення міжнародної конференції із Близького Сходу. Слід підкреслити, що ці українські пропозиції принципово відрізнялись від попередніх. Вони продемонстрували готовність України прийняти безпосередню участь у близькосхідному мирному процесі, а саме, надати територію і забезпечити необхідні умови для проведення одного чи декількох раундів мирних переговорів між протиборчими сторонами, а також можливість направлення українського військового контингенту для виконання миротворчої місії у складі багатонаціональних сил за мандатом ООН на кордон між Ізраїлем та територіями, що підпорядковуються ПНА [52, c. 126-128].

     Українські  ініціативи щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту одержали високу оцінку не тільки лідерів Йорданії, Сирії та Лівану, але й таких  впливових арабських країн як Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн та Саудівська Аравія, план мирного врегулювання якої був покладений в основу рішення Ліги арабських держав у Бейруті у березні 2002 р. Вищезазначені арабські країни заявили про свою повну підтримку миротворчих зусиль України та висловили готовність до більш тісної взаємодії з нашою країною у цьому питанні. Слід окремо зазначити, що зміст і спрямованість українських ініціатив чітко вписуються у контекст загальноєвропейської політичної лінії щодо близькосхідного врегулювання. Таким чином, українська зовнішня політика на цьому напрямку стає важливою й органічною складовою європейської політики у близькосхідному регіоні і сприяє зусиллям нашої держави щодо інтеграції у європейські структури.

     13-15 листопада 2007 р. президент України В. Ющенко відвідав з офіційним візитом Державу Ізраїль та палестинські території. Цей довгоочікуваний візит сам по собі став надзвичайно важливою подією в історії як українсько-ізраїльських так й українсько-палестинських двосторонніх відносин, адже останній подібний візит голови української держави відбувся у 1996 р., тобто 11 років тому.  Що ж стосується змісту підписаних В. Ющенком угод та результатів проведених зустрічей, візит можна розцінювати як надзвичайно продуктивний та такий, що у найближчому майбутньому може наповнити ці відносини новим практичним контекстом. окремо обговорили проблему палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання. Так, В. Ющенко наголосив на тому, Україна виступає за підтримку всіх конструктивних міжнародних зусиль, спрямованих на досягнення повномасштабного миру на Близькому Сході, а також готова підсилити свій практичний внесок у ці процеси. За словами українського президента, Україна розуміє існування ключових посередників у питанні врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту, але вважає незайвим запропонувати для переговорного процесу свою територію, враховуючи унікальний баланс дипломатичних й політичних відносин України як з Ізраїлем, так і з Палестинською національною адміністрацією (ПНА) [52, c. 287-289].

     Візит В. Ющенка  до адміністративного  центру палестинських територій  м. Рамаллах, де він зустрівся з  головою  ПНА М. Аббасом, став практичним підтвердженням продовження нашою  країною  збалансованої й активної політики щодо цієї проблеми. На порядку  денному переговорів стало питання поглиблення співробітництва між Україною та Палестинською адміністрацією, що стосується, зокрема, навчання палестинських студентів в українських вищих навчальних закладах, участі українських компаній у будівництві на палестинських територіях, підготовки в Україні спеціалістів в окремих галузях, наприклад, правоохоронців. Була досягнута домовленість про необхідність посилення української присутності на територіях, підконтрольних ПНА, задля чого в найближчому майбутньому тут має відкритися українське дипломатичне представництво [77].

     Український та палестинський лідери окремо обговорили необхідність посилення участі України  не тільки в політичних, але й  в економічних процесах, спрямованих  на врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту, адже українська сторона дуже стурбована гуманітарною кризою, що спостерігається зараз на території Палестини. Зокрема, мова йде про ситуацію з українськими громадянами й змішаними родинами, які не можуть виїхати з територій або відвідати Україну. Практичним внеском нашої держави у подолання комплексу цих проблем вже став указ президента про надання гуманітарної допомоги ПНА. Крім того, зараз сторонами активно обговорюється участь українського бізнесу у розвитку палестинських спеціальних економічних зон.

     Таким чином, виходячи із підсумків візиту, можна з впевненістю стверджувати, що він започатковує якісно новий  етап у розвитку відносин України  як з Ізраїлем, так і з ПНА, а  також значним чином буде сприяти  посиленню позицій України в  регіоні Близького Сходу в цілому [8].

     Отже, при формуванні своєї подальшої  політики щодо близькосхідного конфлікту  та пошуку шляхів та засобів мінімізації  його негативного впливу на українсько-ізраїльські  й українсько-арабські відносини, наша держава має враховувати наступні важливі фактори:

     - зважаючи на географічну наближеність  близькосхідного регіону до України,  сприяння мирному й кардинальному  врегулюванню арабсько-ізраїльського  конфлікту, насамперед, відповідає  інтересам із підтримання безпеки  на південних кордонах нашої держави;

     - неврегульованість близькосхідного  конфлікту створює значні ускладнення  на шляху нормального розвитку  двосторонніх відносин нашої  держави з країнами регіону.  У зв'язку з цим, одним із  найбільш ефективних засобів  мінімізації негативного впливу арабсько-ізраїльської конфронтації на українські інтереси в регіоні є активна посередницька позиція нашої держави, а також дотримання принципу "рівної наближеності" у відносинах із протиборчими сторонами;

     - політична й економічна вага  України в близькосхідному мирному процесі не може рівнятися із впливом у регіоні таких світових гравців як США, ЄС чи Росія. Водночас, наша держава має хоч і обмежені, але реальні можливості для того, щоб більш активно сприяти стабілізації ситуації та просуванню мирного врегулювання. При цьому, активізація участі України у миротворчих зусиллях міжнародного співтовариства на Близькому Сході буде значно сприяти як зміцненню позиції нашої держави у регіоні, так і в світі в цілому;

     - зовнішньополітична діяльність  України на близькосхідному напрямку має розбудовуватися у контексті її стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів та завдань, у тісному взаємозв'язку з іншими головними векторами її зовнішньої політики. В зв'язку з цим, проголошений Україною курс на євроінтеграцію зумовлює необхідність більш тісних та активних контактів між Україною та ЄС, спрямованих на зменшення напруженості та зниження ризику збройних конфліктів в регіоні Близького Сходу, необхідним кроком до якого є якнайшвидше врегулювання арабсько-ізраїльського протистояння [52, 124-125].

     Підсумовуючи  вищевикладені фактори, можна зробити  висновок про те, що повноцінна реалізація стратегії України на Близькому  Сході цілком залежить від здатності  нашої держави дотримуватися  зваженого й неупередженого, і, водночас, послідовно-активного підходу до мирного врегулювання в регіоні. Крім того, у залежності від можливого розвитку подій навколо зазначеної проблеми в майбутньому, пропонуються наступні альтернативні підходи до формування української посередницької позиції:

     - у випадку стабілізації ситуації  навколо близькосхідного конфлікту  та появи перспектив поновлення  переговорного процесу між протиборчими  сторонами, доцільною є активна,  ініціативна участь України в  процесі близькосхідного врегулювання, що сприятиме формуванню необхідної основи для розвитку з країнами регіону стабільних торговельно-економічних відносин.

     - в умовах подальшого зберігання  арабсько-ізраїльської конфронтації  у характерному для сьогоднішнього  дня стані "малої інтенсивності", Україна має утримуватися від висування масштабних ініціатив із врегулювання конфлікту, очікуючи на момент, коли в регіоні з'явиться для цього більш сприятливий ґрунт. Найбільш доцільним варіантом поведінки для України у цьому випадку є засудження будь-яких проявів тероризму й екстремізму як з арабської, так і з ізраїльської сторони; заклик до припинення насильства та утримання від провокаційних дій, що можуть призвести до ескалації конфлікту; допомога у досягненні компромісів, що дозволять повернути близькосхідний процес до мирного діалогу та переговорів.

     - нарешті, перехід конфлікту у військову фазу, зумовлений загостренням відносин між Ізраїлем та одним з арабських учасників протистояння - ПНА, Сирією, Ліваном, або початком військового протистояння між Ізраїлем та Іраном, буде мати вкрай негативні стратегічні, політичні й економічні наслідки для України. Він може завдати серйозних збитків як українсько-ізраїльськім, так і українсько-арабськім відносинам, адже кожна з протиборчих сторін буде вимагати від України однозначної зовнішньополітичної орієнтації. Оптимальною позицією у випадку спалаху нової арабсько-ізраїльської війни є максимальне дистанціювання України від позицій протиборчих сторін при активному дотриманні збалансованого й неупередженого підходу, а також підтримці спільних ініціатив Міжнародного квартету посередників в разі продовження ним пошуку шляхів політичного врегулювання конфлікту [31, 97-98].