Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     У 1992 році склалася сприятлива ситуація для мирного процесу - на парламентських виборах в Ізраїлі перемогла  партія "Авода" (Партія праці), що висунула як національний пріоритет ідею миру з арабами. Починається визнання ізраїльською стороною ОВП як єдиного представника палестинського народу, ізраїльський Кнесет відміняє положення про заборону на контакти з ОВП. Більш того, в кінці 1992 року в Норвегії в Осло починаються прямі закриті контакти Ізраїлю з представниками ОВП з питань врегулювання конфлікту (тобто до відміни заборони на такі контакти). Вони проходили паралельно з переговорами у Вашингтоні, в яких брала участь палестинська делегація на підставі мадридської формули.

     Проте все ще серйозною перешкодою на дорозі переговорів залишалися положення Палестинської Хартії за якими не признавалося право держави Ізраїль на існування. Ця ситуація кардинально помінялася з листом глави ОВП Ясира Арафата ізраїльському прем'єр-міністрові Іцхаку Рабіну від 9 вересня 1993 року. У цьому листі Арафат визнав право держави Ізраїль на існування, погодився з резолюціями 242 і 338 Ради безпеки ООН [70].

     Після таємних переговорів 1993 р. в Осло Ізраїль і палестинська сторона підписують угоду без участі США, про що надалі повідомляють У.Крістофера. У зв'язку з цим Б.Клінтон пообіцяв надати “підтримку обом сторонам в досягненні умов договору, у тому числі і материальну”4. Таким чином, роль США в переговорах стає більш пасивною і зводиться до непрямого втручання.

     13 вересня 1993 р. у Вашингтоні Ізраїль і ОВП, а від імені співголів Мадридської конференції держсекретар США і міністр закордонних справ РФ підписали "Декларацію про принципи організації тимчасової самоврядування", відповідно до якої метою палестинсько-ізраїльських переговорів оголошувалося встановлення палестинського тимчасового самоврядування на Західному березі і в секторі Газа, а також створення на основі виборів Палестинської Ради, якій передавалася влада в цих районах, що розглядаються віднині як "єдина територія" [7, c. 23-25].

     Декларація була не що інше, як палестино-ізраїльська угода про створення палестинської автономії на Західному березі і в секторі Газа, яке має бути поетапно завершене протягом п'яти років. По суті, це була реалізація того плану, який був викладений в прийнятому в 1978 р. у Кемп-Девіді документі під назвою «Рамки мирного врегулювання на Близькому Сході».

     Але екстремістські організації і угрупування, що не входять до складу ОВП, і частина її членів сприйняли цю угоду вкрай негативно. У виконкомі ОВП стався розкол, а екстремісти засудили Я. Арафата до смерті як «зрадника» і ініціатора «капітулянтської змови» з Ізраїлем. Проте зупинити процес врегулювання їм вже не вдалося. У нього включається Йорданія. 24 жовтня 1994 р. в м. Акаба був підписаний йордано-ізраїльський мирний договір, а в грудні цього ж року між Йорданією і Ізраїлем були встановлені дипломатичні відносини [11, c. 124].

     Мадридський мирний процес продовжував набирати силу і після вбивства 4 листопада 1995 р. єврейським екстремістом прем'єр-міністра Ізраїлю І. Рабіна. 20 січня 1996 р. на Західному березі і в Газі відбулися вибори в Палестинську Раду і глави виконавчої влади на цій території. Перемогу на виборах, які проходили під контролем міжнародних спостерігачів, у тому числі російських, взяв Я. Арафат, що отримав 88% голосів. У Палестинській Раді пануючі позиції зайняли також його прибічники. В середині 1996 р. з приходом до влади в Ізраїлі правого блоку "Лікуд" на чолі з Б. Нетаньяху, що переміг на перших в країні прямих виборах прем'єр-міністра, обстановка на Близькому Сході знов загострилася. Нетаньяху не обмежився тим, що в жорсткій формі підтвердив "принципову" позицію Ізраїлю відносно недопустимості розділу Єрусалиму на палестинську і ізраїльську частини, як і створення суверенної палестинської держави, але і зробив ряд кроків, що поставили Мадридський процес на грань зриву. Особливо зловісний характер носило встановлення Ізраїлем економічної блокади Палестинської автономії і відновлення робіт по будівництву 6,5 тис. будинків для євреїв в Східному Єрусалимі [12, c. 16].

     Поступово, проте, створилися умови для продовження  палестинсько-ізраїльських переговорів  і 23 жовтня 1998 р. у містечку Уай-Плантейшн (США) Я. Арафат, Б. Нетаньяху і Б. Клінтон (як свідок) підписали Меморандум про взаємопорозуміння між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією. Відповідно до цього документа Ізраїль погодився на поетапне виведення своїх військ ще з 13% території Західного берега, внаслідок чого, при виконанні угоди, Палестинська Адміністрація отримала б контроль над 40% цієї окупованої території. Угода передбачала також звільнення палестинських ув'язнених з ізраїльських в'язниць. Палестинська сторона зобов'язалася підсилити боротьбу проти тероризму, а також підтвердити анулювання тих статей Палестинської національної хартії, які ставили під сумнів саме існування Ізраїлю. Крім того в угоду був включений спеціальний пункт, що зобов'язав Палестинську Адміністрацію утримуватися від будь-яких кроків, що можуть привести до зміни статусу Західного берега і сектора Газа. Остання обставина мала особливе значення, враховуючи багаточисельні заяви Арафата про те, що закінчується 5 травня 1999 р. п'ятирічний перехідний період, який повинен так чи інакше увінчатися проголошенням створення незалежної палестинської держави [16, c. 159].

     Подальший розвиток подій показав, проте, що уряд Б. Нетаньяху під різними приводами відхилився від виконання головних статей "угоди Уай-Плантейшн", не дивлячись на той факт, що Палестинська Рада під тиском Я. Арафата проголосувала за виключення з Палестинської національної хартії її одіозних статей. В цих умовах Я. Арафат робить поїздку по багатьом країнам Європи і Азії з тим, що прозондувати відношення в світі до його наміру однобічно проголосити створення незалежної палестинської держави. Проте ніде, у тому числі і в Росії, він не отримує підтримки. Палестинському керівникові роз'яснювали, що такий крок призвів би лише до загострення напруженості на Близькому Сході і поставив би під загрозу успіхи, вже досягнуті палестинцями на переговорах в рамках Мадридського процесу. В результаті за рішенням Палестинської Ради питання про проголошення незалежної палестинської держави було відкладене на невизначений час [77].

     Поразка блоку "Лікуд" на парламентських виборах в Ізраїлі 17 травня 1999 р. і перемога лівого блоку "Єдиний Ізраїль" на чолі з лідером "Аводи" Е. Бараком викликала в цілому позитивну реакцію в арабському світі. Цьому сприяли, зокрема, перші заяви Е.Барака як новий прем'єр-міністр Ізраїлю про те, що протягом року він обіцяє вивести ізраїльські війська з Південного Лівану в рамках мирного діалогу з Сирією і що Ізраїль готовий піти на певні територіальні поступки на Голанських висотах як одна з умов мирного договору з Дамаском. З іншого боку із самого початку виявилася достатня жорсткість підходу Е.Барака до палестинського питання, відносно якого він запропонував виходити з "чотирьох непорушних принципів":

• Єрусалим залишається вічною і неділимою столицею Ізраїлю;
• країна не повернеться до кордонів 1967 р.;
• на палестинських територіях виключена присутність будь-якої іноземної армії;
• єврейські поселення на Західному березі залишаться під ізраїльським суверенітетом [73, c. 237].

     Проте зв'язане певними передвиборними обіцянками уряд Е.Барака відновив переговори з палестинцями і 4 вересня 1999 р. в Шарм-Аш-Шейхе Е. Бараком і Я. Арафатом за посередництва Б. Клінтона і за відсутності представника Росії було підписано угоду, що передбачала відхід ізраїльських військ з ще 5% території Західного берега.

     В липні 2000 р. у Кемп-Девіді відбувся новий раунд переговорів Я.Арафата і Е. Барака за посередництвом Б. Клінтона, за яким послідували палестинсько-ізраїльські переговори в Шарм-Аш-шейхе і Табе, що тривали до січня 2001 р. У результаті цих переговорів яких-небудь угод не підписувалося. Проте сторони підійшло досить близький до досягнення угод по важливих аспектах палестинської проблеми. Так сторони вперше визнали можливість двох суверенітетів в Східному Єрусалимі, хоча так і не зуміли домовитися про статус комплексу мечетей. Була також досягнута угода про часткове повернення арабських біженців (в рамках возз'єднання сімей) на свої землі, хоча в цілому проблема палестинських біженців, а їх зараз налічується більше 4 млн., кардинальному рішенню не піддавалася. Ізраїль в принципі неначе погоджувався на відхід зі всіх окупованих їм в 1967 р. арабських земель, за винятком 5-6% території Західного берега, де зосереджені ізраїльські поселення. Взамін він пропонував виділити арабам 3-5% територій в інших місцях. Ізраїль дотримувався твердої лінії в тому, що стосується поселень, хоча їх існування на окупованих землях суперечить міжнародному праву [72, c. 31-32].

     При всьому цьому абсолютно ясно, що в цілому Ізраїль продовжував  і продовжує упиратися у відмові  від звільнення палестинських земель. На сьогодні палестинці контролюють  лише 18% територій, відведеною для палестинської держави (Зона А). У Зоні В (40% територій) формально здійснюється спільний контроль, хоча питання безпеки повністю забезпечує ізраїльська сторона, а Зона З ( 42% територій) повністю знаходиться під контролем Ізраїлю [9, c. 12].

     Таким чином, американська політика відносно Ізраїлю в цілому залишиться колишньою. Інтереси США на Близькому Сході, як політичні, так і економічні зберігаються. Ізраїль продовжує бути єдиною країною  з схожим американському демократичним  режимом в регіоні, існують договори про стратегічну співпрацю і надання економічній допомозі, хоча відносно останньої варто відзначити, що тенденція відмови від американських позик, яка намітилася недавно в ізраїльському суспільстві, так само як і негативне відношення до фінансової допомоги іноземним державам усередині американського суспільства, в майбутньому може значно вплинути на політику США відносно Ізраїлю. Адже якщо американські позики перестануть видаватися, то адміністрація США вже не в змозі буде використовувати гроші як один з основних методів дії на Ізраїль.

     Після зміни влади як в Ізраїлі, так  і в США політика обох країн  різко змінилася, що спричинила припинення мирного процесу та початку нового витка конфронтації Ізраїлю та Палестини  вже в ХХІ столітті. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ 2

     Близький  Схід по своїх геополітичних, геостратегічних, геоекономічних, навіть геокримінальних  характеристиках є сьогодні тим  регіоном, де, без перебільшення, вирішуються  долі світу. Панівне положення в цьому регіоні займають США.

     Зацікавленість  США в Близькосхідному регіоні  обумовлена рядом причин:

1. Забезпечення свого домінуючого положення в імпорті нафти з цього регіону. Від ситуації на Близькому Сході залежать безперебійні, стабільні і у всезростаючих об'ємах постачання енергоресурсів світовим споживачам, головним з яких є США.
2. Іншою найважливішою метою США на Близькому Сході і у субрегіоні Перської затоки є їх військова присутність і продаж зброї.
3. Важливе значення для американських підприємців має відкриття нових ринків в країнах Перської затоки, зокрема, при відновленні Кувейту.
4. Стратегічною метою США на Близькому Сході також є підтримка їх союзників, перш за все Ізраїлю, “інтернаціоналізація” сумісних політичних і військових дій під їх керівництвом.

     Досягнення  цих цілей можливе лише за умови врегулювання палестинської проблеми, оскільки вона виступає головним дестабілізуючим чинником в регіоні.

     США відігравали важливу роль з самого початку розвитку мирного близькосхідного  процесу. В ході цього, їх політика постійно змінювалася та проходила наступні етапи:

• на початку 70-х років почався переворот в політиці США по відношенню до палестинського конфлікту, зокрема У. Роджерс в своєму плані,  розробленому в червні 1970 року, зазначив взаємодію двох тенденцій в підході адміністрації Р. Ніксона до близькосхідного конфлікту. Виходячи з того, що  одностороння підтримка ізраїльського експансіонізму ускладнює правління США в арабському світі і їх відносини з консервативними арабськими регіонами, він вважав необхідним підтримувати кроки для врегулювання конфлікту. Він підняв американську політику на Близькому Сході на новий рівень, створивши тим самим передумови для зміцнення позицій США у всьому регіоні;
• в другій половині 70-х років проблема близькосхідного врегулювання знов вийшла на перший план. Ідеї ширшого підходу до проблеми врегулювання  близькосхідної кризи і вирішення палестинської проблеми спиралися на рекомендації підготовленої доповіді в кінці 1975 року Бруклінським інститутом;
• близькосхідна політика адміністрації Р.Рейгана відображала спроби використовувати кемп-девідську модель врегулювання для створення так званої “стратегічної згоди” в регіоні на основі політичного зближення монархічних режимів Перської затоки, а в ширшому плані - помірних і центристських політичних сил в арабських країнах. Зокрема американський президент включив в свій план пункт про відмову від необмеженого будівництва єврейських поселень на окупованих територіях;
• з початку 80-х рр. ХХ століття США взяли курс на витіснення в найбільш жорсткій формі СРСР з Близького Сходу. Не дивлячись на початок в 1986 році регулярного двостороннього офіційного діалогу по близькосхідних проблемах, США займали негативну позицію відносно можливої радянської участі в арабо-ізраїльському мирному врегулюванні;
• в плані вироблення американських ініціатив в другій половині 80-х років слід зазначити істотний вплив таких чинників, як процес нормалізації радянсько-американських відносин і висунення в 1985 році нової європейської ініціативи з палестинської проблеми, а також “інтифада” на окупованих територіях. Саме цим обумовлено переважання більш помірних, компромісних акцентів державного секретаря США Дж. Шульца у близькосхідному плані, який був вироблений зимою 1988 року і висунутий в лютому-квітні того ж року як основа близькосхідної політики США. Основою “плану Шульца” є положення про необхідність надання палестинцям автономії в рамках певного перехідного періоду, а також процедурні правила щодо скликання міжнародної конференції ООН;
• в 90-х рр. хоча адміністрація Дж. Буша відмовилася від визнання ОВП, США зайняли жорстку позицію відносно допомоги Ізраїлю, поставивши її в залежність від підходу Тель-Авіва до переговорів з арабськими делегаціями і будівництва єврейських поселень на окупованих територіях.