Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     Прийнявши план, складений вашингтонським проізраїльським  лобі, адміністрація Буша фактично відкинула принцип «земля в обмін на мир», що був наріжним каменем американської політики відносно конфлікту з 1967 р. Протягом свого першого року перебування у влади Шарон відвідав Вашингтон чотири рази. Палестинці на окупованих територіях вважала, що адміністрація Буша дала йому «зелене світло» для розширення війни проти них.

     В червні 2002 р. президент США Дж. Буш-мл. змушений був виступити з пропозиціями про остаточне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. «Четвірка» міжнародних посередників у складі США, Росії, ЄС і ООН відразу ж підтримала американську ініціативу, розробивши в ході багаточисельних зустрічей на рівні спецпредставників і міністрів закордонних справ вказаних держав із залученням міністрів Єгипту, Йорданії, Саудівської Аравії, розгорнутий поетапний план вирішення палестинської проблеми, що отримав назви «Дорожня карта», метою якої було показати шляхи, які здатні привести до мирного співіснування ізраїльтян і палестинців [49, c. 73].

     План  «Дорожня карта» мав на увазі:

     – припинення (до 31 червня 2003 р.) терору і  насильства з обох боків, виведення  ізраїльських військ на позиції до початку інтифади, припинення поселенської діяльності на палестинських територіях, проведення в Палестинській національній автономії (ПНА) політичних реформ (включаючи розробку Конституції і проведення вільних виборів); створення (до грудня 2003 р.) незалежної Палестинської держави з часовими межами і атрибутами, але заснованої на новій Конституції, проведення демократичних виборів на території ПНА, скликання міжнародної конференції для підтримки палестинської економіки, початок процесу включення нової країни в число членів ООН;

     – стабілізація (у 2004–2005 рр.) всіх палестинських  структур влади, встановлення постійного статусу Палестини, вирішення питань про остаточні кордони Палестинської держави, палестинських біженців, ізраїльські поселення, статусу Єрусалиму, нормалізація стосунків Ізраїлю з Сирією, Ліваном та іншими арабськими країнами, скликання другої міжнародної конференції з Близького Сходу і, як результат, утворення ефективної системи безпеки для всіх держав регіону в загальному контексті арабо-ізраїльського врегулювання [77].

     Йому  не судилося здійснитися, хоча в грудні 2003 р. ізраїльський представник Іоси Бейлі і колишній міністр інформації ПНА Ясир Абез Раббо заявили в Женеві (Швейцарія) про досягнуту домовленість з того, що передивляються концепції всієї «дорожньої карти» з метою її практичного втілення в життя. При цьому І. Бейлі і Я. Раббо підкреслювали, що саме на підставі досягнутої угоди будуть займатися розбудовою миру і безпеки на Близькому Сході [73, c. 279].

     Інша  неформальна домовленість була досягнута  між колишнім главою ізраїльської служби контррозвідки «Шин Бейт» Амі  Аялоном і колишнім представником  ОВП в Єрусалимі Сарі Нусейбехом. Вона передбачала повернення до кордонів 1967 років, відкритий статус Єрусалиму і відмову палестинців від претензій на право повернення в будинки, залишені із створенням Ізраїлю в 1948 році.

     Територіальні палестинсько-ізраїльські спори, втім, виявилися пов’язаними з багатьма політичними обставинами, найважливішим з яких чинник ХАМАСа, що означав прихід до влади в ПНА ісламських радикалів.

     ХАМАС дійсно став каменем спотикання на зигзагоподібному шляху близькосхідного  врегулювання, але внаслідок того, що сам мирний процес в регіоні виявився незавершеним і спекулятивним з вини Ізраїлю і його впливових союзників [62, c. 235].

     З приходом до влади нового президента США Барака Обами, світова спільнота  покладала великі надії на вирішення  палестинської проблеми.

     До  честі Обами  потрібно відзначити, що він зробив воістину титанічні  зусилля для того, щоб змінити  відношення США  до зовнішнього світу  і органічніше  вписати країну в історичний контекст XXI століття, що формується . Йому  це на подив  добре вдається. Менш ніж за рік президент повністю переглянув засадничу концепцію американської зовнішньої політики відносно декількох важливих геополітичних питань:

• іслам - не ворог, і нинішня роль Сполучених Штатів в світі не визначається «глобальною війною з терором»;
• США гратимуть роль справедливого і напористого посередника в справі досягнення довговічного миру між Ізраїлем і Палестиною;
• Вашингтону слід вести серйозні переговори з Іраном з приводу його ядерної програми, а також по інших питаннях;
• боротьба з повстанським рухом в тих провінціях Афганістану, які знаходяться під контролем руху «Талібан», має бути переважно політичною, а не військовою [79].

     Перший  невідкладний виклик новому президентові був, звичайно ж, мирний процес  на Близькому  Сході. На самому початку президентства Обама заявив, що  проявить ініціативу і націлюватиметься на врегулювання в порівняно близькій перспективі. Ця позиція історично виправдана і відповідає національним інтересам США. Параліч в ізраїльсько-палестинському конфлікті дуже затягнувся, і, якщо не прийняти заходів, він може мати згубні наслідки для палестинців, для всього регіону, для Сполучених Штатів і, кінець кінцем, нашкодити Ізраїлю. Про це немодно говорити, проте не викликає сумнівів той факт, що, заслужено або незаслужено, вороже відношення до США на Близькому Сході і в мусульманському світі в цілому пояснюється здебільше кровопролиттям і стражданнями, що заподіюються арабському населенню цим тривалим конфліктом. Виправдання теракту 11 вересня, який скоїв Бен-ладен, служить нагадуванням того, що самі Сполучені Штати є жертвою ізраїльсько-палестинської головоломки [58, c. 315].

     Сьогодні, після  більш ніж 40-річної ізраїльської окупації  Західного берега і 30-річних мирних переговорів, абсолютно вочевидь, що, надані самим собі, ні ізраїльтяни, ні палестинці не в змозі вирішити цей конфлікт. Тому є безліч пояснень, але головна причина полягає в тому, що палестинці дуже розділені і слабкі, аби прийняти важливі рішення, необхідні для просування мирного процесу, а ізраїльтяни дуже розділені і сильні, аби досягти успіху в цій справі. Ось чому потрібна тверда зовнішня ініціатива, що визначить фундаментальні параметри остаточного врегулювання, яка дозволила б обом сторонам негайно почати серйозні переговори, і ця ініціатива може виходити лише від США.

     Проте необхідний  зовнішній імпульс, який би відповідав інтересам  американцям  та  їх можливостям, поки не було надано. Піднявши питання про поселення  навесні 2009 років, а потім, отримавши  відсіч з боку  ізраїльського  уряду і давши  задній хід, адміністрація Білого дому зміцнила позиції прибічників жорсткої лінії в Ізраїлі і ослабила тих палестинців, які дотримуються помірнішої лінії. Пізніше, на щорічній сесії Генеральної Асамблеї ООН, був упущений шанс узгодити точку зору Сполучених Штатів з міжнародною громадською думкою. Замість того аби скористатися можливістю, Обама просто призвав ізраїльтян і палестинців вести переговори з добрими намірами [80].

     Наступні  декілька  місяців будуть найважливішими, і  час для рішучих дій витікає. Можливо, у втіху палестинцям (і не дивлячись на деяку протидію усередині Білого дому), а мабуть, аби підтвердити свою рішучість і далі примушувати сторони фокусуватися на ключових питаннях, Обама в промові на Генеральній Асамблеї ООН призвав почати найближчим часом переговори по остаточному статусу. Він також дав ясно зрозуміти, що кінцевою метою переговорів є створення «життєздатної, незалежної палестинської держави з чіткими кордонами, що покладе кінець окупації, що почалася в 1967 році».

     Також  протягом промови американський президент запропонував план врегулювання проблеми, який складався з таких пунктів:

     1. Міжнародна присутність в Йорданській долині, на палестинській рівнині і в інших районах Західного берега р. Йордан;

     2. Анексія деяких районів Східного Єрусалиму, які залишаться під контролем Ізраїлю, тоді як ісламські святині будуть передані мусульманам;

     3. Всі палестинські політичні групи будуть розпущені і перетворені в політичні партії;

     4. Величезна частина незаконних колоній на Західному березі залишиться під контролем сіоністів, а під час "мирних переговорів", які пройдуть протягом трьох місяців, вивішиться доля невеликих поселень;

     5. Деякі райони на Західному березі будуть оголошені "демілітаризованою зоною"; Ізраїль здійснюватиме контроль повітряного простору;

     6. Інтенсифікація палестино-ізраїльської "координації з питань безпеки";

     7. Палестинська адміністрація не матиме права створювати військові союзи з державами регіону;

     8. США гарантують створення палестинської держави до літа 2011 року;

     9. Буде досягнута угода відносно числа  палестинських біженців, яким буде дозволено повернутися. Їх передбачається розселити на палестинській рівнині і в інших районах Західного берега, зокрема, в містах Рамаллах і Наблус. Для цих цілей буде створений спеціальний фонд;

     10. Ізраїль почне звільнення палестинських ув’язнених з моменту підписання "мирного договору". На повне звільнення всіх палестинців відводиться три роки [77].

     Головний  недолік цього плану полягає  в тому, що відсутній пункт про  припинення американо-ізраїльської блокади Сектора Газа. Адже це було б сигналом про те, що Ізраїль і США серйозно налаштовані на встановлення миру на Святій землі. У нинішньому варіанті відсутні також пункти про кордони, водопостачання, торгівлю і расистську стіну.

     Взагалі первинна активність Обами на Близькому сході пояснюється дуже просто - прагнення не дати можливість іншим сторонам «заповнити вакуум», що склався в даний час в результаті призупинення так званого «мирного процесу» і нездатності американської адміністрації запропонувати нові ідеї, які б влаштували обидві сторони-учасниці конфлікту.

     У зв'язку з цим був зроблений  натяк на кроки, що робляться Росією і Західною Європою, маючи на увазі  активізацію зусиль по скликанню  в Парижі або в Москві міжнародної  конференції з Близького Сходу, що може привести до втрати Вашингтоном своєї провідної ролі у вказаному «мирному процесі». Тому-то, слід розуміти, для США необхідно активізувати дії: аби зберегти свою роль керівника "мирним процесом" [54, c. 59].

     Як  доказ ми можемо привести вислови «ізраїльського» міністра Йоси Пеледа. Кілька днів тому він заявив, що «його «країна» (мається на увазі сіоністська країна) не враховує мир з сусідами тією метою, до якої слід прагнути. Головним завданням є назавжди забезпечити існування «Ізраїлю» як єврейської «держави». Це зайвий раз підтверджує, що «Ізраїль» ставиться до так званого «мирному процесу» лише як до «торгівлі ілюзіями» з арабами з метою виграти час і здійснити давню мрію сіоністів – створити «єврейську «державу» на всій історичній території Палестини [79].

     Спроба  американців нав'язати свою пропозицію арабам і палестинцям ставить  своєю за мету розчленовування палестинської  проблеми на складові частини, типа питання  кордонів, водокористування, єврейських поселень, палестинських біженців і  так далі. При цьому упор робиться на принцип рівності прав Палестини і «Ізраїлю» на території Західного берега. Тут не повинно бути місця яким-небудь конфліктам або розбіжностям, а буде лише торг між двома сторонами довкола розподілу вказаних прав на основі балансу сил між ними.

     Американська  пропозиція дивним чином збіглася із заявою Натаняху про те, що «Ізраїль»  «має намір зберегти свою присутність  уздовж всього східного кордону передбачуваної палестинської держави», тобто на кордоні з Йорданією, з тим, аби «не допустити контрабанди зброї». Це стало ще одним свідоцтвом координації дій між США і «Ізраїлем» по зміцненню ідеї «обміну територіями» як врегулювання розбіжностей довкола створення палестинської держави. Нинішні дії США ініційовані прагненням зберегти за собою роль провідного і одноосібного гравця в «мирному процесі» на Близькому Сході, роль, що дає американцям можливість забезпечити своє панування в цьому регіоні [80].

     Отже, як можна бачити, на жаль, нова адміністрація  США не внесла ясності у вирішення Палестинської проблеми. США до цих пір виступає союзником Ізраїлю, всіляко виправдовуючи його дії. Плани щодо вирішенням проблеми, пропоновані Барком Обамой, не дієві і суперечать інтересам арабів, що у свою чергу робить мирний процес неможливим.

     Значить, в найближчому майбутньому проблема палестинського народу залишатиметься актуальною й далі турбуватиме міжнародні відносини. 
 

     3.3 Палестинська проблема  в контексті зовнішньої  політики України

     Арабсько-ізраїльський конфлікт впродовж багатьох десятиліть залишається однією з найбільш вибухонебезпечних серед близькосхідних "гарячих точок", ескалація подій навколо якої може в будь-який момент призвести до нової регіональної війни, а також істотно вплинути на систему міжнародних відносин в цілому. Незважаючи на численні зусилля міжнародних посередників та різноманітні плани мирного врегулювання, на даний час досягнення повномасштабного миру між Ізраїлем та його арабськими сусідами залишається довгостроковою перспективою.

     Вищезазначена проблема є, безумовно, актуальною для України. Неврегульованість близькосхідного конфлікту, перш за все, створює значні ускладнення на шляху нормального розвитку торговельно-економічних відносин нашої держави з країнами регіону, оскільки кожна з конфліктуючих сторін намагається заручитися підтримкою своїх позицій з боку України. У свою чергу, наша країна зацікавлена в розвитку стабільних економічних і політичних відносин як з арабськими державами, так і з Ізраїлем. Так, високий рівень відносин України з арабськими країнами може у перспективі сприяти процесу "входження" нашої держави в регіон, отримати доступ до близькосхідних енергоносіїв, здобути постійні ринки збуту для українських товарів. З іншого боку, не менш важливим для України є розвиток стабільних відносин з Ізраїлем, які відкривають шляхи до залучення ізраїльських інвестицій, отримання новітніх технологій та ін. Крім того, у нинішньому взаємопов'язаному світі загострення конфронтації у будь-якому регіоні, а тим більше на Близькому Сході, являє собою не тільки економічну, але й стратегічну небезпеку для інших держав, і Україна в цьому плані не є винятком. Тому, при формуванні своєї близькосхідної стратегії наша держава також має враховувати, що нерозв'язання близькосхідної проблеми несе в собі загрозу як регіональній, так і світовій безпеці в цілому, а також піддає сумніву здатність міжнародного співтовариства розв'язувати такі конфліктні ситуації взагалі [8].