Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] – „карк/шия”, [prst] – „перст/палець”, у сербській [брв] – „дошка”, [брз] – „швидкий”. Вершину звучання в них становлять сонорні.

Властивість голосних і деяких приголосних  бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [у] (= в) та [і] (= й) виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([у]гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[у]тра); в) в кінці слова після голосного (пита[у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у] в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Залежно від кінцевого звука  – складотворчого чи нескладотворчого – розрізняють відкриті і закриті склади. У словах а/ві/а/ці/я, пра/во, се/стра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворні (голосні), у словах сон, парк, край – склади закриті, оскільки вони закінчуються нескладотворчими звуками.

Склад з початковим голосним називається неприкритим (акт), з початковим приголосним – прикритим (ніч), що необхідно враховувати при аналізі характеру складу.

Кожне слово має наголос, але в мовному потоці трапляються випадки, коли слово передає наголошеність сусідньому слову. Втрата окремими словами власного наголосу називається атонацією, або дезакцентацією.

Розрізняють два випадки перенесення  наголосу.

1. Службове слово може передавати  наголос наступному повнозначному  слову, як-от: укр. переді мно^/ю; польськ. przy o^/kne („біля вікна”). Такий рух наголосу називається проклізою, а слово, що його втрачає, - проклітикою (від грец. proklino – „нахилятися вперед”).

2. Службові слова можуть передавати  свій наголос попередньому слову,  як, наприклад, зроби^/в би, прийшо^/в же. Таке перенесення наголосу називається енклізою, а слово, що втрачає наголос, енклітикою (від грец. enklino – „схилятись”).

Енклітики й проклітики разом із сусіднім словом створюють одне акцентне ціле (навколо одного наголосу групуються повнозначні або службові слова), яке називають тактом, або фонетичним словом. Приклади фонетичних слів (такту): укр. передімно^/ю; рос. по^/дгору.

5. У процесі функціонування й історичного розвитку мов їх звуки піддаються змінам. Розрізняють зміни звуків (1) фонетичні й (2) нефонетичні. Відмінність таких змін закладена в причинах, що викликають їх перебіг.

1. Якщо зміна звука пов’язана  з дією властивих певній мові  фонетичних чинників (наголошеністю чи ненаголошеністю, відкритістю чи закритістю складу, взаємодією сусідніх звуків), то такі процеси слід вважати фонетичними.

Внаслідок дії певних фонетичних умов, зокрема впливу фонетичних позицій, у які потрапляє звук, виникають  фонетичні чергування. Такі зміни  звуків у складі морфем (префікса, кореня, суфікса, флексії, включаючи і зміну  звуків нулем – відсутністю звука) прийнято називати чергуванням, або альтернацією (від лат. alternatio – „чергування”), а ті звукові одиниці, що беруть участь у чергуванні, - альтернантами.

Чинними фонетичними чергуваннями в українській мові є чергування [e] з [е^и] та [и] з [и^е] : [се^/ла] – [се^ила^/], [ви^есо^/ки^еі], [ви^/соко]; в російській мові – чергування дзвінкого й глухого: [де^/да], [дет], [л^|убо^/ви], [л^|убо^/ф]. Це зразки чинних зараз чергувань.

Історичні чергування (або традиційні) були колись фонетичними, бо мали причини для їх виникнення в певну історичну добу (о, е з і; г, к, х – з, ц, с; г, к, х – ж, ч, ш та ін.): коня – кінь, нога – нозі – ніжка. Залишаючись історичними, традиційними, такі зміни супроводжують морфемне розрізнення слів, вони пов’язані з граматичними явищами. Вивчаються вони в окремому мовознавчому розділі – морфонології (термін утворений від поєднання мор(фологія)+фонологія), що вивчає зв’язки морфології і фонетики.

2. Коли ж зміни звуків не  залежать від фонетичних причин (наголосу, характеру складу, оточення), а зумовлені якимось іншими  факторами, то їх прийнято називати нефонетичними. Так, у слові сьомий, що походить з давнього седьмый, звук [о] на місці колишнього [e] з’явився не внаслідок фонетичних причин. В українській мові звук [е] не змінювався на [о] після м’яких приголосних. Він виникає за зразком слів шостий, восьмий, внаслідок чого фонетично вирівнявся морфологічний ряд числівників: шостий, сьомий, восьмий. Таку зміну слів кваліфікують як нефонетичну.

Предметом подальшого розгляду будуть фонетичні  зміни (фонетичні процеси). Прийнято виділяти дві фонетичні умови, які спричиняють зміни голосних або приголосних.

1. Перша – це дія загальних  фонетичних умов, у які потрапляє  голосний чи приголосний звук (наголошеність чи ненаголошеність складу, позиція перед паузою чи після неї, у кінці чи на початку слова). Зміни, що виникають внаслідок цих причин, називаються позиційними. До них треба віднести в сучасній українській мові невиразну вимову [е^и] та [и^е] в ненаголошеному складі, нескладотворчу вимову [у] та [і], напівпом’якшену вимову губних, шиплячих задньоязикових та глоткового.

Одним з поширених позиційних змін є редукція голосних (від лат.reducere – „приводити в певний стан”). Редукція – це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються ненаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених складів. Як свідчать русисти, у російській мові редукуються всі голосні. Але одні з них піддаються кількісній редукції, а інші – якісній. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновение звук [у] відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). Артикуляційні особливості його залишаються в основному сталими.

Ненаголошені звуки [э], [о], [а] зазнають не тільки кількісних, але й якісних змін. Для розгляду можна взяти слово молодой (вимова – [мъл^дой]), у якому звук [о] виступає відразу в трьох варіантах: у наголошеному – [о], [^] – у першому переднаголосному (чується невиразний звук, наближений до [а], але не [а]. Позиційні варіанти звука [о] відрізняються один від одного не лише слабкою чи короткою вимовою, а й тим, що мають відмінну артикуляційну характеристику: [о] – голосний заднього ряду , середнього піднесення, лабіалізований, [^] – низького піднесення, середньо-заднього ряду, не лабіалізований, [ъ] голосний середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований.

В історії східнослов’янських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ („єр”), ь („єрь”), у так званих слабких позиціях (слабкою була позиції в кінці слова, перед голосним повного творення та ін.) редукувалися (давнє сын перетворилося в українській мові в син, дьня – в дня).

В історії французької мови процес послаблення післянаголосних складів  ішов настільки інтенсивно, що вся  післянаголосна частина старофранцузьких слів редукувалася, внаслідок чого утворився вторинний тип будови слів з наголосом на останньому складі, що спостерігається тепер у французькій  мові: пор. запозичені з французької слова: візав^/і, дефі^/с, діало^/г, моноло^/г, катало^/г, парте^/р. Це стало важливою фонетичною прикметою французької мови.

Редукція, однак, властива не всім мовам. Пояснюється це відсутністю в  деяких мовах значної різниці  в силі (напрузі вимови) видиху голосних наголошеного і ненаголошеного складів. Таке спостерігається, наприклад, в  українській мові.

До позиційних звукових змін належить також приглушення дзвінких у  кінці слова. Це явище властиве не всім мовам. Наприклад, в англійській  та французькій мовах жоден з  кінцевих приголосних не змінює характеру  у вимові. Зате в польській, російській і німецькій мовах приглушення  кінцевого дзвінкого приголосного становить важливу фонетичну  рису.

2. Друга вимога – сусідство  звуків. Зміни, які виникають під  впливом сусідства звуків, прийнято  називати комбінаторними (від лат. combinare – „поєднувати, сполучати”). Якщо у мовному потоці поєднуються звуки схожого і відмінного творення, то можливі звукові зміни, спрямовані або на зближення, або на розрізнення артикуляції вимовлюваних одиниць. У першому випадку (у разі зближення) відбуваються процеси асиміляції, або уподібнювання, та акомодації, або пристосування, у другому – виникає процес дисиміляції, тобто розподібнення. Проаналізуємо їх.

Асиміляція (від лат. assimilatio – „уподібнювання”) – один з найпоширеніших у мовах світу фонетичних процесів – полягає в тому,що при вимові різних за класифікаційними ознаками звуків, що стоять поряд (найчастіше) або на деякій відстані, нервовий імпульс артикуляції одного звука впливає (часто накладається) на нервовий імпульс артикуляції іншого звука, тим самим викликаючи зміну одного звука в бік уподібнення його іншому. Такий вплив спостерігається між приголосними і приголосними або між голосними і голосними.

Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкий і глухий, м’який і твердий, шиплячий і свистячий, передньоязиковий і задньоязиковий, голосні переднього і заднього ряду тощо.

Можлива асиміляція щодо твердості-м’якості, наприклад, укр. співати [с^/п^,іват^е] (за м’якістю в українській мові найбільш послідовно асимілюються [з], [с], [ц], [дз]; менш послідовно – [д]). Приголосні асимілюються також і за участю носового резонатора. Слово рос. мови обман у північноросійських діалектах вимовляється як [омман]. У ньому неносовий [б] повністю уподібнився носовому [м].

Результатом уподібнювання є зменшення  несхожих рис сусідніх звуків і збільшення подібних ознак. Наприклад: вогкий – [во^/хкиі] – асиміляція за місцем і способом творення. Отже, кількість відмінних ознак зменшилася, а спільних збільшилася. Це й ілюструє процес асиміляції.

Види асиміляції розрізняють залежно від: 1) напряму її дії; 2) результату;   3) місця розташування звуків, що підлягають цьому процесу.

1) Залежно від напряму дії асиміляція буває прогресивна, при якій попередній звук уподібнює наступний, тобто його дія спрямована вперед (прогрес), і регресивна, якщо наступний звук уподібнює собі попередній, його дія скерована назад (регрес).

Факти різних мов свідчать, що частіше  виникає регресивна асиміляція, наприклад: укр. молотьба [молод^/ба^/], рос. [ло^/шка] (з ложка).

Явище прогресивної асиміляції менш поширене, але саме воно діє в  російській діалектній вимові слів [ван^/к’а], [кол^/к’а].

Асиміляції піддаються не лише звуки, що стоять у середині слова, але й  звуки різних слів, що утворюють  одне фонетичне слово: з хати - [сха^/ти^е].

2). За результатом розрізняють асиміляцію часткову і повну. Усі наведені вище приклади регресивно асиміляції становлять водночас і зразки часткової асиміляції, тобто такого уподібнення при якому звуки зближуються лише за однією чи кількома артикуляційними ознаками, але не стають тотожними.

Наслідком повної асиміляції стає перетворення двох різних звуків в абсолютно однакові: укр. розсипати – [росси^/пати^е], принісши – [при^ені^/шши^е], рос. сшить - [шшит^/], изжарить - [ижжа^/рит^/], лат. alliteratio (від adliteraio – „алітерація”), immortalis – (від inmortalis – „безсмертний”).

3). За розташуванням (за суміжністю) звуків, що взаємодіють у мовному  потоці, асиміляція буває контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Якщо вищенаведені приклади – це контактна асиміляція, то наступні – є прикладами дистанційної асиміляції: рос. чечевица (від сочевица), пепел (з попель); укр. [кужу^|х] (діал.) - (з кожух), літер. [ко^ужу^/х].

В аналізі звукових змін, зокрема  асиміляції, слід дотримуватися послідовності: а) визначення типу фонетичної зміни; б) вказівка, за якою ознакою відбулася асиміляція: у голосних – за рядом, піднесенням, лабіалізацією, назалізацією; у приголосних – за місцем артикуляції, за участю голосу й шуму, за способом артикуляції, за твердістю/м’якістю, свистячістю/шиплячістю, за носовістю/неносовістю; в) завершується розгляд асиміляції визначенням її видів: прогресивна – регресивна, повна – часткова, контактна – дистанційна.

Окремим типом несуміжної прогресивної й повної асиміляції, що відбувається тільки між голосними, є явище сингармонізму, властиве тюркським і фінно-угорським мовам. Сингармонізм (від грец. syn – „разом”, harmonia – „співзвучність”) полягає в уподібнюванні голосних, що входять до складу сукфіксів, кореневому голосному. Наприклад, у турецькій мові голосні суфіксів здебільшого залежать від голосного кореня. Показовим у цьому є зміна голосного в суфіксі множини -лар (такі своєрідні суфікси тільки множини чи тільки певного відмінка – родового, давального тощо – існують у турецькій мові) залежно від того, який голосний наявний у корені. Так, наприклад, при іменникові даш („камінь”) цей суфікс виступає з голосним [а]: дашлар („камені”), бо такий голосний стоїть у корені; поєднуючись з коренем ев („будинок”), цей же суфікс набуває звука [е]: евлер („будинки”), оскільки [е] наявний у корені. За цією ознакою можна розпізнати значну кількість слів, запозичених з тюркських мов, а саме: базар, башмак, карман, кабала, набат волок, сундук, у яких спостерігаються однотипні голосні. Однак це не означає, що тюркізми існують лише в такому фонетичному оформленні. Слово башлик, буланий, орда, бариш, барсук за походженням тюркські, проте відзначеної вище гармонії голосних не мають.