Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio - „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.

Пристосування спричиняє надання  звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.

Розрізняють акомодацію прогресивну  і регресивну. Якщо екскурсія (початок  артикуляції) наступного звука пристосовується  до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому  випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний. Саме такий тип акомодації виникає  в ряді слів російської мови при  поєднанні твердого кінцевого префікса і початкового кореневого [и], наприклад, у слові     пред + история. Початковий кореневий звук переднього ряду [и] при такому сусідстві змінює свою якість, пристосовуючись до велярної (задньоязикової) артикуляції попереднього приголосного, перетворюючись у голосний середнього ряду [ы] - [пр’эдысто^|р’иjа]. Подібне спостерігається і в словах [подыто^|жит’], [подыгра^|т’], [подыска^|т’], [сы^/знова], [сы^/змал’ства]. Це фонетичне явище закріплене на письмі: перелічені слова пишуться так, як вимовляються: предыстория, подытожить, подыграть, подыскать, сызнова, сызмальства.

Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи^|нши^ем] (у вимові це фонетичне слово - такт), а також [пе^ире^идисто^|р^|іjа]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).

Регресивна акомодація виникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Це значить, що активним виступає наступний звук. Дія спрямовується назад, на що вказує сама назва акомодації – регресивна. Внаслідок такої акомодації в спільнослов’янську добу утворилися носові [о] та [е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових [о] та [е] з носовими приголосними [м] та [н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як [о^м], [е^м], [о^н], [е^н]; пор.: старослов’янські д[о^м]бъ – „дуб”, з[о^м]бъ – „зуб”, м[е^н]со – „м’ясо”, п[е^н]ть- „п’ять”, які вимовлялися, як польські dąb, ząb, mięso, pięć.

Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. Зробити їх відмінними – такий результат дії дисиміляції. Причини цього явища ще недостатньо з’ясовані, але незаперечно, що умовою виникнення дисиміляції виступає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків.

За напрямом дисиміляція буває  регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Приклади розподібнювання першого  з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної  дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто); [jеŷла^|нп’іŷ] (у розмовній мові) – з Євлампій; [пра^|хтика] (не літературна форма) – з практика. Оскільки в наведених прикладах розподібнювання відбувається у звуках, що стоять поряд, то такий його тип слід іменувати контактною дисиміляцією.

Випадки розподібнювання другого  з двох однакових чи близьких за характером звуків становлять зразки прогресивної дисиміляції: укр. літературне срібло утворилося з давнього срібро; рос. діалектне пролубь – з давнього прорубь. Те, що розподібнюються звуки, котрі стоять на віддалі (срібло і пролубь), дає підстави визнати в цих прикладах дистанційну дисиміляцію.

Якщо розглянути характер і ступінь  розподібнювання приголосних, то можна  дійти висновку, що один з двох близьких або однакових приголосних розподібнюються  не на будь-який з приголосних, а  на досить близький звук, відмінний  переважно за однією якоюсь ознакою. Так, задньоязиковий глухий зімкнений [к] у слові кто розподібнюється на задньоязиковий і глухий, але щілинний [х] (кто >хто); сонорний передньоязиковий дрижачий [р] – на сонорний і передньоязиковий, але плавний - [л] (срібро>срібло) або навпаки [л] на [р] (вельблюд>верблюд); сонорний носовий губний [м] на сонорний носовий, але передньоязиковий [н] (дамба> данба), глуха шипляча африката [ч], яка утворюється із зімкненим елементом, - на глухий шиплячий, але щілинний [ш] (ручник > рушник), подібно і в російській мові в словах что > [што], конечно > [кΛн’э^|шнΛ].

Процес дисиміляції в мовах  світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує  ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.

Інші  види звукових змін.

Відомі такі види інших звукових змін:

1. Г а п л о л о г  і я – опущення одного з  двох однакових або подібних  складів. Слово березіль, що означало назву місяця – „березень”, походить від давньоруського березо золь, у якому один склад [зо] випав, а в другому звук [о] в закритому складі змінився на [і] (березозоль > березол > березіль). Польське mlokosos (молокосос) внаслідок гаплології перетворилося на mlokos (одне із сполучень [os] випало).

Як і інші фонетичні процеси, гаплологія має винятки. Серед них  сам термін „гаплологія”, у якому поряд стоять два однакових склади (лоло), а також такі слова, як укр. орденоносець, рос. металлолом, у яких повторення складів зберігається.

2. Д і е р е з и –  викидання приголосних; один з  приголосних випадає:

а) у сполученні трьох приголосних  у прикметниках, утворених від  іменників з допомогою суфікса -н-, як-от: чесний (від чест-н-ий), навмисний (від на-в-мисл-н-ий), масний (від масл-н-ий); крім випадків закріплення на письмі спрощення груп приголосних викиданням одного з них, у мовах фіксуються численні приклади     невимовляння одного з трьох звуків, написання яких зберігається, пор.: у польській мові gardlo („горло”) вимовляється як [ґарло], srebrny („срібний”) – як [сре^/бни], у російській мові - доблестный як [до^/бл’ьсный];

б) у сполученні двох приголосних: російське обоняние з давнього обвоняние (корінь -вонь- колись означав „запах”); словацьке obodza замість obwodza („віжки”); українське четвер з колишнього четвергъ; 

в) між голосними, якщо вони піддавалися дії асиміляції: укр. добре, що походить від давнього доброе ( фонет. транскр. [до^/бройе]), у якому [й] випав, а [е] асимілював [о], внаслідок чого утворилася стягнена форма добре (добройе > доброе > добрее > добре).

3. Е п е н т е з и  – це звуки, вставлені в  слова. Відомі кілька видів  епентез:

а) вставляння приголосних між голосними: укр. розмовне фіялка (фонет. транскр. [ф’іjа^/лка]); рос. розмовні форми [кака^/во] (від какао), [о^/п’ивум] (від опиум); укр. літературні Італія, Сицилія ([іта^/ліjа], [сици^/ліjа]) від лат. Italia, Sicilia. Вставлення приголосних у між голосній позиції відбувається в запозичених словах внаслідок їх фонетичного освоєння. Східнослов’янським мовам поєднання двох голосних у коренях не властиве. Сполуки голосних можливі лише на стикові префікса і кореня або при поєднанні двох коренів в одному слові, як-от: укр. поодинокий, доопрацювати, благоустрій; рос. соответственный, двууглекислый;

б) вставлення голосного між приголосними: розмовне укр. наравиться (з рос. нравиться), укр. літературне ґатунок (з нім. Gatung);

в) вставлення приголосних між приголосними: укр. літературне строк (від срок), розмовне страм (від срам).

4. П р о т е з и – голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова. Приклади протетичних приголосних: укр. літературне вогонь (з давнього огонь), гострий (з колишнього остръ); діалектні Йван (з Іван), Гандрій (з Андрій). Зразки протетичних голосних: укр. імла (з давнього мгла), іржа (зі старої форми ржа); рос. діалектне Ильвовна (з Львовна).

5. Більш складний випадок звукової  зміни – м е т а т е  з а (перестановка суміжних  або несуміжних звуків чи складів). Прийнято вважати, що цей процес  властивий, як правило, словам  іншомовного походження, наприклад:  рос. мрамор (з лат. marmor), укр. тарілка (з нім. Teller). Приклади, взяті зі слов’янських мов, не підтверджують цієї думки. Так, укр. суворий із суровий; укр. діалектне (Сумська обл.) зікратий – від зіркатий, де корінь -зір-; середньокарпатське тко із давнього къто; російське потчевать з’явилося з почтевать; словацьке hmla, чеське mlha з праслов’янського mьgla.

6. С у б с т и т у  ц і я, або заміщення одного  звука іншим, буває у випадках  запозичення слів. У запозиченому  слові заміщається не властивий  для цієї мови звук близьким  за акустичними особливостями  звуком чи звукосполученням. Так,  звук [ф] у багатьох словах, що прийшли в розмовну українську мову з грецької та інших західноєвропейських мов (українська мова, як і інші східнослов’янські мови, не знала звука [ф]) замінювався звуками [п], наприклад, в імені Пилип, що походить з грецького Filippos; [х], зокрема в імені Хома (з грецьк. Tomas), або звукосполученням [кв], як-от у слові квасоля, яке прийшло з польської із звуком [ф] (fasola). Ця вимова наведених слів згодом закріпилась у літературній мові.

Заміщенням є також вимова, що інколи трапляється в окремих  мовців. Це, наприклад, сполучення звуків [хв] замість [ф] у порівняно недавніх запозиченнях, таких, як факт (вим. [хвакт]), ферма (вим. [хверма]), мікрофон (вим. [мікрохвон]) і под.

7. Г і п е р и з м  и – своєрідний тип заміщення  звуків, який припускають окремі  мовці, будучи недостатньо обізнаними  з нормами літературної мови. Відомо, наприклад, що дехто своєрідно  реагує на зауваження про неправильну  вимову іншомовних слів на  зразок фокус, фантазія, факультет ([хво^/кус], [хванта^/з^/ійа], [хвакул^/те^/т]), тобто такі мовці роблять неправильний висновок: звук [ф] має заступати [хв] у всіх відомих їм словах з цим звукосполученням, навіть у питомих українських: [ф’іст], [фатати]. У цьому виявляється надмірність (гіперизм) в усуненні неточності: виправлення неправильної вимови в запозичених словах захопило і власні слова.

6. Звукові  (фонетичні) закони. Поняття конвергенції  й дивергенції. Названі вище позиційні й комбінаторні звукові зміни постійно супроводжували й супроводжують будь-яку мову світу. На принципах дії окремих з них формувалися звукові (фонетичні) закони, тобто регулярно здійснювані в історії мови або в сучасному її стані звукові (фонетичні) зміни. Так, в історії східнослов’янських мов у давню епоху діяв закон, за яким задньоязикові приголосні [г], [к], [х] перед голосним переднього ряду змінювалися на шиплячі м’які [ж’] , [ч’], [ш’]. За цим давнім законом в українській мові закріпилася вимова передньоязикових (тепер твердих) на місці задньоязикових перед голосними переднього ряду в таких словах, як друг – дружити, рука – доручити, рух – рушити.

Фонетичні закони діють і в сучасних мовах. Наприклад, вимова ненаголошеного о як а в білоруській мові, оглушення  дзвінких у кінці слів російської мови. Цим законам підкоряється вимова будь-якого слова і будь-якої форми, як правило, винятків немає. Це означає, що фонетичні зміни мають загальний, об’єктивний характер. Лев Володимирович Щерба, відомий російський мовознавець, писав: „Закони, які керують мовними явищами, існують не менш об’єктивно, ніж закони, що керують фізичними явищами” (Щерба Л. В. Преподавание иностранных языков в средней школе. Общие вопросы методики. -  М., 1947. – С. 11).

Природно, що дія фонетичних законів  визначається фонетичними особливостями  конкретної мови. Тому в кожній мові вони своєрідні, що відбивається на специфіці  законів окремих мов і на можливості чи неможливості їх виникнення. Оскільки це так, то доводиться говорити про  те, що існує обмеженість дій фонетичних законів. Вони діють лише в одній  або в групі споріднених мов, а не в усіх мовах взагалі. Всеохопливих фонетичних законів немає. У цьому  обмеженість їх дії в просторі.

Крім цього, дія фонетичного  закону пов’язується з певними історичним періодом, протягом якого звуковий закон залишається чинним, а після нього може втратити свою силу. Так виявляється обмеженість фонетичних законів у часі. Вони діють лише в певний часовий відрізок, а не в усі епохи розвитку тієї чи іншої мови. Названий вище фонетичний закон переходу задньоязикових звуків [г], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] діяв лише в певну історичну (спільносхіднослов’янську) добу, а потім втратив свою силу. Він не діє в сучасних східнослов’янських мовах. Так у сучасних українській і російській мовах задньоязикові приголосні звуки перед голосними переднього ряду лише пом’якшуються, але не чергуються, пор.: укр. кібернетика, хімія, гігант, рос.: кино, хирург, гитара.

Однак незалежно від обмежень територіальних і часових фонетичні закони діють  і визначають історичний розвиток звукової системи конкретних мов. Наслідком  їх дії стають процеси конвергенції і дивергенції.