Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Конвергенція (від лат. convergentio – „сходження”) – це поєднання двох або кількох звуків в одному звукові, що відбувається внаслідок діяння певних звукових процесів. Так, зразок конвергенції становить поєднання в одному звукові сучасної російської мови [э] колишніх двох звукових одиниць: дифтонга (що звучав приблизно як [іе], позначуваного на письмі бувою „ять”) і монофтонга [е], пор.: [діедъ], [нести] > (суч.) [д’эт], [н’эс’т’и^|].

Другим прикладом злиття двох звуків в одному можуть бути давні німецькі дифтонги [ie] та [uo], які в літературній мові злилися з довгими голосними [i] та [u], наприклад: Lied (вим. [лііт]) – „пісня”, fuhr (вим. [фуур] – „їхав”).

Дивергенція (від лат. divergere – „виявляти розходження”) – розщеплення одного звука на два його варіанти або на два звуки. Так, внаслідок занепаду глухих (або коротких) голосних давньої доби [ъ] і [ь] звук [о] розвинувся в українській мові у відкритому складі в [о], наприклад: [ко^|н’і], в закритому – в [і]: [к’ін^|].

Визначаючи наявні в мовах світу  регулярні зміни звукових одиниць, було б помилково ототожнювати їх із законами природи чи математичними  законами. Не дозволяє цього зробити  суспільна природа мови, яка впливає  на те, що фонетичні закони не мають  абсолютного характеру. У них  з’являються винятки, які руйнують послідовність вияву певного закону. Регулярність змін може руйнуватися дією іншого закону, який відміняє застосування першого. Порушують дію закону запозичення з інших мов чи діалектів. Фонетичні закони руйнуються також впливом нефонтичних змін, що стаються в окремих словах.

 

 

 

Контрольні питання

 

1. Які різновиди змін звуків  ви знаєте?

2. Назвіть позиційні звукові  зміни, поясніть їх суть, наведіть  приклади.

3. У чому відмінність між кількісною  і якісною редукцією?

4. Дайте характеристику комбінаторних  звукових змін. Назвіть комбінаторні  зміни звуків, наведіть приклади.

5. За якими ознаками можуть  акомодуватися звуки?

6. Охарактеризуйте всі різновиди  асиміляції. Чим асиміляція відрізняється  від дисиміляції?

7. Чим акомодація відрізняється  від асиміляції?

8. Що таке сингармонізм? У яких  мовах поширене це явище?

9. Наведіть приклади гаплології, діерези, епентези і метатези, субституції звуків і гіперизмів.

10. Дайте визначення фонетичних  законів. Розкрийте їх сутність. Наведіть приклади конвергенції  і дивергенції звуків.

 

 

Лекція № 6

 

Тема: Морфологічна будова слова.

 

План

1. Поняття морфеми. 

2. Виділення морфем і встановлення  їх значення.

3. Види і варіанти морфем.

4. Поняття інтерфікса.

5. Омонімія морфем.

6. Фонологічна структура морфем.

7. Словозмінна і словотвірна  функції афіксів. 

8. Способи вираження граматичних  значень.

 

Література

 

1. Карпенко Ю. О. Вступ до  мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 136 – 186.

2. Кочерган М. П. Вступ до  мовознавства. – К., 2000. – С. 262 - 320.

3. Білецький А. О. Про мову  і мовознавство.- К., 1997. - С. 19 - 43.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 93 – 118.

5. Мельничук О. С. Мова як  суспільне явище і як предмет  сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

 

Основні поняття теми

 

Активні й пасивні афікси, аломорф, афіксація, внутрішня флексія, дериваційна  морфема, значеннєва одиниця, корінь, інтерфікс, інтонація, морфема, морфонема, наголос, порядок слів, префікс, продуктивні  й непродуктивні афікси, редуплікація, реляційна морфема, речова морфема, службові слова, суплетивізм, суфікс, циркумфікс, формант.

 

1. Поняття  морфеми.

М о  р ф е м а (від грец. morphe – „форма”) – найменша морфологічна частина слова, що має значення. У словах школ-а, школ-и, школ-яр морфема школ- передає речове значення (навчальний заклад), морфеми –а та –и відтворюють граматичні значення: -а – значення називного відмінка однини жіночого роду; -и – значення родового відмінка однини жіночого роду; морфема –яр – служить для називання особи за заняттям, діяльністю.

М о р ф е м а – не тільки найменша морфологічна частина слова, вона є найменшою значеннєвою одиницею мови. Більшими і складнішими за неї є такі одиниці мови, як слово і речення. Кожне з них складається з менших семантичних компонентів: речення – зі слів, слова – з морфем. Поділ морфем на менші значеннєві одиниці – неможливий. М о р ф е м а – значеннєвий компонент слова,   ф о н е м и – лише звукове, матеріальне його вираження. Для доведення цього звернімося до прикладу. Морфему ваз- у слові ваза можна поділити на звукові елементи <в>, <а>, <з>, з яких перший елемент становить фонему <в>. Її наявність у цій морфемі робить дану морфему відмінною від інших морфем, таких як баз- (у слові база), фаз- (у слові фаза). Конкретного ж значення фонема <в> у морфемі ваз- не має, не мають його і фонеми <б>, <ф> у морфемах баз-, фаз-. Вони є лише матеріальною основою морфем і показниками їх розрізнень, а тому не визнаються морфемами.

Морфеми відрізняються від інших  значеннєвих елементів мови –  слів і речень – не тільки неможливістю ділитися на менші значеннєві одиниці. Її відмінність ще й у тому, що морфема не виступає самостійною  одиницею, яка автономно передає  значення. Як значеннєва частина змінюваних слів морфема виявляє свою значеннєву якість лише в сполуці з іншими морфемами. Навіть у словах з так  званою чистою основою, таких, як ліс, ніс, кінь, виділяються дві морфеми - наявні і нульові: ліс + 0, кінь + 0, ніс + 0. Тому в змінюваних словах щонайменше може бути лише дві морфеми. Незмінні слова – одно морфемні.

До розряду  морфем відносять службові слова (артиклі, частки, прийменники, сполучники), які,  не маючи самостійного лексичного значення, виконують важливу граматичну роль: вказують на граматичні значення роду, числа, умови, запитання тощо. Подібно до морфем вони беруть участь у граматичному оформленні слова. З їх участю утворюються аналітичні (складені) граматичні форми.

2. Виділення  морфем і встановлення їх значення.

Морфема – це морфологічна частина  слова, яка в сполуці з іншими морфемами надає слову певного  значення. Кількість морфем у слові  визначається тим, на скільки морфологічних  частин поділяється слово.

Процедура виділення морфем полягає  в зіставленні з різнокореневими  й однокореневими словами, оскільки необхідно виділити регулярні, постійно виділювані елементи слів. Для прикладу візьмемо слово лісовий.

Перший  крок – встановлення форм слова. Змінимо слово за відмінками: лісовий, лісового, лісовому... Утворення лише трьох форм дозволяє констатувати, що в них є морфологічні елементи, які заступають один одного (-ий, -ого, -ому) та елемент, який повторюється (лісов-). Елементи, які заступають один одного при зміні форм слова, становлять не що інше, як морфологічні складники цих форм. Вони є показниками форм прикметника, його структурними компонентами, причому кожен з компонентів самодостатній. Отже, це морфеми, або морфологічні частини аналізованого слова. Вони передають певне значення (називного, родового, давального відмінків). Доводимо це шляхом зіставлення з іншими словами, але з цими ж морфемами: степовий, гайовий, польовий, степового гайового, польового, степовому, гайовому, польовому...

Другий  крок. Під цим кутом зору проаналізуємо морфологічну частину слова лісовий, яка залишилася після вилучення морфеми –ий. Чи можна стверджувати, що вона становить неподільну частину слова? Для цього необхідно вдатися до пошуку спільнокореневих слів. Таким є слово ліс. Зіставлення лісов- з ліс- дає змогу виділити морфологічну частину –ов- як морфему. Щоб підтвердити морфемний статус –ов-, подивимося, чи є в українській мові слова з цим морфологічним компонентом. До раніше наведених слів степовий, гайовий, польовий додамо береговий, річковий, у яких морфема –ов-, як і в слові лісовий, вказує на відношення до простору. Це дозволяє остаточно твердити, що –ов- є морфемою, яка не ділиться на менші морфологічні частини і служить для передачі певного значення.

Залишився компонент прикметника лісовий у вигляді ліс-. Знову задаємося питанням: це неподільна чи подільна частина слова? Оскільки вона не ділиться на менші морфологічні елементи, її слід визнати самостійною морфемою, що несе в собі речове значення ряду однокореневих слів. Так, усі слова з цим коренем, а саме: ліс, лісник, лісовий, пролісок пов’язані з поняттям лісу. Отже, -ліс- – це ще одна морфема.

Такі загальні вимоги до виділення  морфем і встановлення їх значеннєвої  функції.

Тим часом у деяких словах трапляються нерегулярні, спорадичні (випадкові), одиничні морфеми. Вони виділяються при зіставленні спільноморфемних за смислом слів, але в різнокореневих словах не повторюються. Наприклад, у слові української мови козел виділяється одинична морфема –ел (пор. коза), у слові російської мови бахвалиться вичленовується елемент ба- (пор. хвалиться). Їх значення осмислюється разом з головною морфемою, що передає смисл споріднених слів. У словах з іншими коренями виділені морфеми –ел та ба- не функціонують.

 

3. Види  і варіанти морфем.

Залежно від семантичної і граматичної  ролі в слові морфеми поділяються  на два види: кореневі й афіксальні, відповідно – корінь і афікси.

К о  р і н ь – єдина обов’язкова для кожного слова морфема, яка є носієм речового значення у граматичних формах того ж самого слова і в споріднених (інакше - однокореневих) словах, у яких вона є стрижневою. Проілюструвати це можна ланцюгом слів української мови зима (словоформи: зима, зими, зимою), зимовий, зимовник, зимувати, перезимувати, в яких усі слова, хоч і мають індивідуальний зміст, речово пов’язані коренем –зим-. У них він становить основну смислову частину слова.

Найчастіше корінь поєднується  з іншими матеріально вираженими морфемами, як у наведених вище словах (-и, -і, -ою; -ов-, ник-, -ува-, пере-). Рідше корінь бере участь у творенні слова без матеріально вираженої морфеми, наприклад: укр. дім0, кіт0, сад0.

Іноді корінь називають незмінною  частиною слова. Таке визначення виникло  не випадково: численні приклади підтверджують  його: пор. укр. дід – дідок – дідусь – прадід – дідівський; сміливий – сміливіший – найсміливіший; два – двох – двадцять; долати – здолати – подоланий. Але ж у мовах світу існує не менше зразків слів, корінь яких не залишається незмінним і у випадках словозміни (укр. берег – на березі; рос. лететь - лечу), і при словотворенні (укр. берег – прибережний; рос. лететь - полёт). Такі фонетичні видозміни однієї морфеми називають варіантами морфем, або аломорфами (від грец. allos – „інший” і морф). Приклади аломорфів: укр. –ход-, -ходж- (ходити, ходжу); рос. -друг-,         -друж-, -друзь- (друг, дружба, друзья); біл. –гар-, -гор- (гара, горка).

А ф  і к с и (від лат. affixus – „прикріплений”, „причеплений”) – морфеми, що прикріплюються до кореня або вставляються в нього і видозмінюють його. За цією властивістю їх називають формантами. Не будучи самостійними одиницями, вони завжди пов’язані з коренем і виконують словозмінну або словотвірну роль.

За місцем у слові щодо кореня афікси поділяються на префікси (від лат. praeffigo – „те, що перед чимось”) – морфеми, що стоять перед коренем (укр. зайти, прийти, зійти; англ. impossible – „неможливий”; нім. аufstehen – „вставати”); інфікси (від лат. infixus - „уставлений”) – морфеми, що вставляються в корінь слова (англ. stand – „стояти” при stood – „стояв”); постфікси (від лат. postfixus – „те, що розташоване після чогось”)- морфеми, що стоять після кореня; конфікси (від лат. confixus – „разом узятий”), або циркумфікси (від лат. circum – „навколо”), морфеми, що складаються з двох частин, одна з яких стоїть перед, друга після кореня (у німецькій мові ge- … -t, наприклад, у формі дієприкметника gemacht – „зроблений”); інтерфікси (штучно утворене від лат. inter – „поміж”, „між” і лат. fixus – „прикріплений”).

Інтерфікси вичленовуються (1) у складних словах (пароплав, землетрус) і служать тільки для пов’язання коренів чи основ при творенні нових слів способом основоскладання; вони функціонують як структурні одиниці складних слів; (2) як афікси без самостійного значення, розташовані між коренем і суфіксом і використовувані для полегшення сполучуваності постфіксальних афіксів з твірними основами (купе-й-ний, вчора-ш-ній, де –й- та –ш- - інтерфікси).

З названих афіксів деталізації  потребують постфікси. До постфіксів належать:

а) с у ф і к с и (від  лат. suffigo – „додавати”) – частина, що стоїть після кореня або іншого суфікса перед закінченням (лиж-ник, рад-іс-н-ий);

б) ф л е к с і ї (від  лат. flexio – „те, що згинається”), або закінчення, - словозмінна морфема, що виражає в словоформах значення роду (степ0, вода), відмінка (степом, водою), особи (пишу, пишеш, пише), числа (степи);

в) п о с т ф і к с  и–а ф і к с и, що стоять після  флексії. В українській мові це: -ся (умивати-ся), -небудь (що-небудь), -но (скажи-но), -бо (послухай-бо). В російській мові -ся (мыть-ся) -то (кто-то), -нибудь (что-нибудь), -либо (какой-либо).

Усі названі афікси виділені на основі даних різних мов. Шукати їх усі в  одній якійсь мові буває нездійсненним  завданням. Так, існують мови багаті префіксами - українська, російська, польська. Зате в киргизькій та узбецькій мовах  префіксів немає. Такої морфологічної  частини слова, як „інфікс” в українській  мові немає, але в латинській мові – це досить поширений значущий елемент слова. У словах української, російської, білоруської, польської  мов вичленовуються флексії, але  є мови, у будові слова яких флексії  як афікси не виділяються (наприклад, турецька). З таких фактів можна зробити  висновок, що кожна мова має своєрідну  морфологічну структуру слова.