Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Якщо говорити про норму, то вона завжди є вужчою від системи. Норма  відбиває і закріплює далеко не всі  дозволені системою форми. Порушення  норм, які визначаються системою мови, з боку носіїв мови (тими, для кого ця мова є рідною)не спостерігається, бо це означало б вихід за межі можливостей, наданих системою, тобто вихід  за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, але й неможливі в  мові). Таких помилок можуть припускатися тільки іноземці (білявий дівчина, будем посмотреть).

Отже, багаторівнева ієрархічна структура  мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі і різні перехресні зв’язки, суворо системні й несистемні ділянки  – типовий зразок динамічної саморегулювальної  системи.

 

 

4. Парадигматичні  і синтагматичні відношення. Як уже зазначалося, в середині кожного рівня його одиниці пов’язані системно. Це означає, що між ними існують певні відношення. Визначаються два види відношень – парадигматичні й синтагматичні.

Прикметник „парадигматичний”  утворений на основі терміна „парадигма” (від гр. paradeigma – „зразок”), який пов’язується з розрізненням морфологічних одиниць, що входять до одного морфологічного категоріального ряду (наприклад, парадигма відмінювання; парадигма дієвідмінювання та ін.). Відношення елементів цих парадигматичних рядів і становлять парадигматичні відношення, де представлені різні форми того самого категорійного ряду (або відмінка, або особи; або однини, або множини). Пізніше цей термін почали використовувати щодо будь-яких рядів – словникових, синтаксичних, звукових, словотвірних.

Стосовно  всіх рівнів парадигматичні відношення – це ті відношення, що об’єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди, категорії.

Синтагматичні (гр. syntagma – „поєднане”)– це відношення, в які вступають одиниці одного рівня в процесі послідовної їх пов’язаності в мовленні, що розуміється і як поєднання двох (або більше) мовних одиниць, розташованих в лінійній послідовності одна за одною. Синтагматичні відношення спостерігаються на всіх рівнях будови мови, тому виділяють синтагматику фонетичну, фонологічну, морфологічну, лексичну, синтаксичну.

Виділення синтагматичних відношень  часто пов’язують з іменем швейцарського  мовознавця Фердинанда де Соссюра, але  у вітчизняному мовознавстві задовго  до нього (але в інших термінах) описували їх І. О. Бодуен де Куртене  та М. В. Крушевський.

П р  и к л а д о м  парадигматичних відношень можуть слугувати форми того самого слова чи речення однотипної будови:

Парта, парти, парті, парту, партою, (на) парті, парто;

Пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть;

Я працюю в школі; Я працював у школі; Я  працюватиму в школі; Я працював би в школі; Хай я працюватиму  в школі.

П р  и к л а д синтагматичних відношень:

Учень сидить (не сиджу) на парті (не на парту).

 

5. Розділи  мовознавства, що вивчають структуру  й систему мови. Відповідно до мовних рівнів у мовознавстві склалися розділи мовознавства – мовознавчі (лінгвістичні) науки, предметом яких стали одиниці кожного з рівнів: фонетика, лексикологія, граматика (традиційні).

Сьогодні розвиток мовознавства іде в двох напрямах: перший – у середині кожного рівня здійснюється все більше проникнення в структуру мовних явищ; другий – відбувається процес інтеграції з іншими науками, що сприяло появі нових мовознавчих наук, які розширюють уявлення про структуру і систему мову (соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвокультурологія). Так, в середині фонетики виділилася фонологія – учення про функціональну роль звукових одиниць мови, орфоепія – розділ практичного мовознавства, що встановлює правила властивої літературній мові вимови звуків і їх сполук. Майже повністю на основі даних фонетики створюється теорія письма, норми якого визначає розділ практичного мовознавства – орфографія. У межах фонетики виокремилася експериментальна фонетика, яку іноді називають ще інструментальною, оскільки дослідження вимови звуків здійснюється за допомогою приладів (інструментів).

Усебічний аналіз слова зумовив  виникнення семасіології (учення про значення слова), етимології (вивчає походження й історію окремих слів і морфем), ономастики (наука про власні й географічні назви), лексикографії (наука про теорію і практику укладання словників).

Граматика як окрема мовознавча наука  поділяється на морфологію і синтаксис у зв’язку з неоднаковим підходом до одиниць граматичної будови мови: вивчення форм слова становить об’єкт морфології, дослідження словосполучень і речень – предмет синтаксису.

Кожна мовознавча дисципліна може розглядати мовні одиниці у загальномовному і в конкретномовному плані, на підставі чого виділяються загальна і конкретна фонетика, загальна і конкретна лексикологія, загальна і конкретна граматика.

Майже до всіх розділів мовознавства (крім етимології як історичної науки) можна застосувати синхронічний (одночасовий) і діахронічний (різночасовий, історичний) підходи.

 

 

 

 

Контрольні  питання

 

1. Якими є одиниці кожного  рівня мови як знакової системи?  У чому полягає функціональне  призначення кожної одиниці?

2. Що таке нижчий і вищі  рівні мови? Яким є функціональне  призначення кожного рівня?

3. Як у системі мови враховується  її дихотомічна природа?

4. Чим система мови відрізняється  від структури? Що є основоположним  показником (принципом) системи?  Проілюструйте.

5. Що таке парадигма, парадигматичні  відношення?

6. На яких рівнях мови зустрічаються  парадигматичні й синтагматичні  відношення? Проілюструйте їх прикладами.

 

 

Лекція  № 5

Тема: Фонетика – наука про звуки мови.

 

План

1. Три аспекти в характеристиці  звуків мови.

2. Поняття фонеми. Фонологія. 

3. Система вокалізму й консонантизму.  Класифікація звуків за артикуляційними  й акустичними ознаками.

4. Фонетичне членування мови: поняття  про склад; складові й нескладові  звуки; наголос; проклітики й  енклітики; такт (фонетичне слово).

5. Фонетичні зміни (фонетичні  процеси).

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття  конвергенції й дивергенції.

 

 

Література

 

1. Карпенко Ю. О. Вступ до  мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до  мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову  і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як  суспільне явище і як предмет  сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

 

Основні поняття теми

Акомодація, асиміляція, алофон, артикуляція, атонація (дезакцентація), африката, варіант  фонеми, гаплологія, дивергенція, динамічний наголос, дисиміляція, дистанційна  асиміляція, діереза, епентеза, звук, інваріант  фонеми, квантитативний наголос, комбінаторні звукові зміни, конвергенція, контактна  асиміляція, лабіалізація, метатеза, музичний наголос, назалізація, не релевантна опозиція, палаталізація, позиційні звукові  зміни, протеза, редукція, релевантна опозиція, сингармонізм, субституція, тембр, тон, фонема, фонетика, фонологія, фрикативний  звук, шум.

 

1. Три  аспекти в характеристиці звуків  мови.

Будь-яка значеннєва одиниця мови функціонує не інакше, як в окремому звукові або в сполуках звуків. Кожна мова має своєрідну звукову  будову: тільки їй властиві звуки, звукосполучення, наголос, інтонаційне оформлення звукового  потоку. Тому мови відрізняються одна від одної на слух. Російська мова, наприклад, характеризується м’якою вимовою  приголосних перед /е/ (пор. укр. /село`/, /нести`/, /веду`/; рос. /с`эло`/, /н`эс`ти`/, /в`эду`/); білоруська – так званим „дзеньканням” (пор. укр. /ден`/, біл. /дз`ен`/); польська – наявністю наголосу на передостанньому складі слова: zycie – „життя” (вим. /жи`ц`е/), kobieta – „жінка” (вим. /коб`е`та/), amatorski – „любительський” (вим. /амато`рск`і/), польська і французька – носовими голосними. Своєрідним у кожній мові є й звукове співвідношення. Українській мові не властиве поєднання голосних у коренях споконвічних слів (воно можливе лише на стикові морфем: поодинокий). У фінській мові поєднання голосних можливе, пор. самоназву суомі. У французькій та англійській мовах основа слова може починатися сполученням свистячого /s/ і подальшого /t/ або /р/. У літературній німецькій мові такі сполучення спостерігаються лише в деяких запозичених словах. Як правило ж, свистячий німецької мови /s/ перед /t/ та /p/ переходить у шиплячий. Слова типу der Student („студент”),  der Stahl („сталь”),  stehen („стояти”), spat („пізній”) вимовляються як /штуде`нт/, /штал`/, /ште`:н/, /шпет/. Не випадково тому в практичному вивченні мов звертають увагу на вимову звуків, без цього не можна досягти володіння іншою мовою. Оригіналом мови є її звуковий бік, який становить основу існування і розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови і все те, що пов’язане із звуковим оформленням, називається фонетикою (від гр. phonetikos – „звуковий”).

Звук мови – явище складне. Щоб розкрити його сутність у всіх найголовніших проявах і змінах, фонетика розглядає фізичні властивості звуків, способи їх творення, функціонування, процеси змін, зв’язки між звуковою і писемною формою мови. У фонетиці аналізуються і такі одиниці звукової мови, як склад слова і наголос. Дослідження всього цього і становить предмет фонетики.

Звук мови як коливання хвиль  у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних  органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа і функціонування звука мови зумовила різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається  як явище: (1) фізичне (акустичне), (2) анатомо-фізіологічне, (3) лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їх матеріальної сутності, утворення і функції у мові.

 

Фізичний, або акустичний, аспект у характеристиці звуків мови. Як і всяке інше коливання пружного тіла довколишньої природи, звук людської мови становить фізичне (акустичне) явище. Йому властиві й певні акустичні особливості, за якими розрізняються тони і шуми, а також висота, сила (напруга, динаміка), тривалість, тембр. Урахування цих акустичних властивостей звуків для фонетики стає однією з основ їх класифікацій, розрізнення типів наголосів, причин звукових змін.

Так, акустичний поділ звуків на тони (рівномірні, ритмічні коливання) і  шуми (нерівномірні і неперіодичні коливання) стосується фонетики. У ній тони – це голосні звуки, шуми – приголосні.

За висотою звука, яка розрізняється залежно від частоти коливань на одиницю часу, і силою, що залежить від амплітуди (розмаху) коливань, а також тривалістю звука, яка пов’язана з кількістю часу, витрачуваного для його вимови, - визначаються різні типи словесного наголосу: музичний (або тонічний), силовий (динамічний, експіраторний – від лат. expirare – „видихувати”, оскільки він заснований на посиленні видиху при вимові складу), кількісний, або квантитативний (Останній у чистому вигляді не зафіксований). У мовах, що мають музичний наголос, або тонічний, або мелодійний, або політонічний (від гр. polys – „багато”), або багатотонний (старогрецька мова, сучасні литовська, сербська, шведська, норвезька, китайська, в’єтнамська) , наголошений склад (основу якого складає голосний звук) вищий за ненаголошений (може реалізовуватися в декількох різновидах, наприклад висхідному й спадному). У мовах з силовим наголосом (українська, білоруська, російська, чеська, польська, вірменська, грузинська, англійська, французька, німецька) наголошений склад вимовляється з напругою, виразніше за ненаголошений, тому його ще називають динамічним, а в мовах з кількісним наголосом, або довготним, або квантитативним (новогрецька мова) наголошений склад довший за ненаголошений. Зазвичай у мовах, що мають наголос, сполучаються всі вказані ознаки, але значимість їх буває різною: в українській та російській мовах силовий (динамічний) співіснує з кількісним; у литовській, шведській і норвезькій мовах наголос не чисто музичний, а музично-динамічний. Крім цього, залежно від тривалості голосні й приголосні окремих мов поділяються на довгі й короткі.

Наголоси розрізняються також  і за місцем їх у слові. За цією ознакою  виділяють такі види наголосів:

а) фіксований, або постійний, який у всіх словах (можливо, за деякими винятками) припадає на певний склад слова незалежно від його морфологічної будови. Н а п р и к л а д, у фінській, угорській, чеській мовах наголошеним, як правило, чується перший склад: /на`строі/ - „інструмент”, /на`можник/ - „моряк” (чеськ.); у французькій, турецькій, казахській, вірменській – наголос на останньому складі: /драпо`/ - „прапор”, /діксіоне`р/ - „словник” (франц.);  у польській – на передостанньому: /фто`рек/ - „вівторок”, /теле`фон/ - „телефон”;

б) вільний, або рухомий, який у різних словах і навіть у різних формах того самого слова падає на різні склади, як, наприклад, в українській мові: в словах з однаковою кількістю складів /ко`лесо/, /соло`ма/, /молоко`/; у різних формах того самого слова, як-от: /голова`/, /голі`у/, /го`лови/;

в) пов’язаний, або зумовлений, тобто закріплений за певною морфемою. Так, у німецькій мові наголос звичайно припадає на кореневий склад: /дас фе`нстер/ - „вікно”, /ла`уфен/ - „бігти”, за винятком тих випадків, коли деякі префікси і суфікси перетягують наголос на себе, зокрема: /а`уфштеен/ - „вставати”, /а`нтвортен/ - „відповідати”, /дер штуде`нт/ - „студент”.

Багатоскладові слова мов з  силовим і кількісним наголосом поряд з основним мають ще так званий побічний наголос. Наявність його особливо помітна в складних словах багатьох мов, н а п р и к л а д: рос. зе`млетрясе`ние, укр. бо`лезаспокі`йливий, нім. /дер фе`дерха`льтер/ - „ручка для пера”. Побічний наголос в українській мові відмежований від основного одним чи кількома складами. Тому він може бути не менше як у трискладових словах. Склад, на який припадає побічний наголос, вимовляється без особливої напруги і тривалості, на відміну від складу з головним наголосом, але напруженіше від інших ненаголошених складів.

Як фонетичне явище наголос служить для розрізнення значень слів (укр.: а`тлас – „збірник географічних карт” та атла`с – „блискуча тканина”) або форм слів (ві`кна – наз. мн. і вікна` – род. одн.). 

Тембр, або забарвлення, звука виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів (нім. ober – „верхній” і Ton – „звук”) на основний звук. У забарвленні, тобто в утворенні певного тембру, важливу роль відіграють резонатори (лат. resono – „звучу у відповідь”) – порожні тіла з отвором відповідного розміру. У струнних інструментах резонатором є їх корпус, у мовному апараті людини – порожнини глотки, рота, носа. Саме від них залежить якість голосних.

 

Анатомо-фізіологічний  аспект у характеристиці звуків мови. Звуки людської мови утворюються так званим мовним апаратом, складові частини якого, крім звукоутворення, виконують інші істотні фізіологічні функції людини. В аналізі мовного апарата нас цікавить не стільки його анатомія й фізіологія, скільки функції тих його складових частин, які беруть безпосередню участь у творенні звуків.