Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Виділяють три складові частини  мовного апарата: (1) дихальний апарат, (2) гортань, (3) надгортанні порожнини.

Основна функція дихального апарата визначається видихом: саме він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

Утворення голосу (не звуку, а саме голосу; звуки утворюються в надгортанних порожнинах) – головна функція гортані. Крім голосу, в гортані утворюється шепіт, коли струмінь повітря проходить через щілину ненапружених голосових зв’язок.

Надгортанні порожнини – це порожнини (а) глотки, (б) рота, (в) носа. Порожнини глотки і рота разом з усіма органами відіграють основну звукотворчу роль переважної більшості звуків. По-перше, вони служать резонаторами при утворенні тембральних відтінків голосних і приголосних; по-друге, вони є місцем виникнення шумів, необхідних для утворення приголосних. Функція носової порожнини – надавати носового відтінку окремим голосним і приголосним звукам. Носове забарвлення (назалізація) виникає при опущеному м’якому піднебінні, внаслідок чого струмінь повітря проходить через носову порожнину.

Залежно від участі в звукоутворенні всі органи мовного апарата поділяються  на активні і пасивні. До активних належать всі рухомі органи - губи, м’яке піднебіння, маленький язичок, стінка зіва, голосові зв’язки. Пасивними вважаються органи, які не здатні міняти своє положення, а служать опорою, в напрямку до якої рухаються або з якою змикаються мовні органи (зуби, ясна, тверде піднебіння).

В окремих випадках активні органи виконують функцію пасивних (як при  вимові звука /х/).

Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука  мови, називається артикуляцією (від лат. articulatio – „вимовлення”). Сукупність же артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови, прийнято називати артикуляційною базою мови.

Кожна людина володіє, як правило, артикуляційною базою однієї мови, засвоєною з  дитинства в тому оточенні, де вона виховувалася. Це і є артикуляційна  база її рідної мови. Проте можна  володіти й артикуляційною базою  інших мов. Для цього необхідно  виробити бездоганну вимову звуків нерідної мови, що не завжди вдається: навички  вимови звуків рідної мови даються  взнаки. У вимові звуків і їх сполучень  нерідної мови відчувається, як це прийнято називати, акцент, тобто особливість вимови, зумовленої артикуляційною базою рідної мови (чи діалекту), що зберігається в розмові нерідною мовою. Артикуляційні навички вимови іншомовних звуків найкраще набуваються в ранньому віці.

 

2. Лінгвістичний,  або фонологічний аспект у  характеристиці звуків. Поняття  фонеми.

У мові важливими визнаються лише ті акустичні й артикуляційні  одиниці, завдяки яким досягається  не тільки відмінне звучання, а й  відмінне значення, тобто ті, що виконують  розпізнавальну й смислорозрізнювальну функцію. Для позначення таких звукових одиниць використовується термін „фонема”. Виділення фонеми як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття „звук мови” і становить лінгвістичний, або фонологічний, аспект у вивченні звуків, який розглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує. Розгляд звука в такому аспекті переконує, що він є акустичним результатом рухів складових частин мовного апарата, іншими словами – явище фізичне. Фонема виконує смислорозрізнювальну роль, є функціональною одиницею. Тому цей аспект вивчення звуків мови називають ще функціональним. У прикладах /се`ла/ і /се<sup>и</sup> ла`/ функціональною одиницею виступають не звуки /е/ чи /е^и/, а фонема \е\, яка в різних позиціях передається різними звуками, а встановлюється (визначається) за сильною позицією: для голосних – це позиція під наголосом, для приголосних – це позиція між голосними: слово російської мови лодка вимовляємо як /ло`тка/, але ж у ньому фонема не \т\, а \д\, адже сумнівний приголосний в сильній позиції (між голосними) виступає у вигляді \д\, пор.: /ло`дочка/. Для ряду мов сильною позицією приголосних є абсолютний кінець слова.

Приклади переконують, що як функціональна  одиниця фонема реалізується в звуках. Але їх не можна плутати. Фонема – одиниця мови, а звук – одиниця мовлення; фонема – абстрактна одиниця, виведена на основі ряду звукових варіантів та існує в уяві мовця; звук – одиниця конкретна, вона вимовляється і чується; фонема – одиниця стала, звук – змінна, бо змінюється залежно від позиції в слові.

За якими ж прикметами визначаються фонеми як смислорозрізнювальні одиниці? Вони визначаються на основі акустичних й артикуляційних протиставлень (інакше – опозицій), властивих тій чи іншій мові. Серед ряду протиставлень виділимо: дзвінка фонема – глуха фонема, тверда – м’яка, коротка – довга.

Розрізняють протиставлення релевантні (англ. relevant – „доречний”), тобто такі, які служать розрізненням слів та їх форм, і нерелевантні, які не виконують таких функцій. Розрізнення релевантних і нерелевантних фонем у кожній мові своєрідне (наприклад, в англійській і французькій мовах немає протиставлення твердих і м’яких приголосних).

На основі протиставлень встановлюються корелятивні пари (від лат. correlatio – „співвідношення”), що утворюють ряди, в яких фонеми одного ряду мають ту ж саму диференціальну ознаку, наприклад дзвінкості і глухості: /б/ - /п/..., довготи – короткості.

Сучасні лінгвісти в основному  сходяться на такому визначенні фонеми:

Фонема  - одиниця звукового ладу мови, що служить для розрізнення й розпізнавання значимих одиниць – морфем, до складу яких вона входить у якості мінімального сегментного компонента, а через них – і для розпізнавання й розрізнення слів. Фонема інваріантна одиниця мови.

Інваріант (від лат., „незмінюваність”) – це абстрактне позначення однієї й тієї самої сутності (одиниці) відокремлено від її конкретних модифікацій (варіантів). В інваріанті відображені загальні властивості класу об’єктів, утворюваних варіантами (а л о ф о н а м и). Інваріант реально не існує.

 

 

3. Система  вокалізму й консонантизму. Класифікація  звуків за артикуляційними й  акустичними ознаками.

Як уже зазначалося, фонеми реалізуються в звуках, які розрізняються за акустичними й артикуляційними  прикметами. Звідси стає очевидним, що класифікація фонем має спиратися  на ті ознаки, якими визначаються звуки, а відтак і використовувати відповідну термінологію, побудовану на акустичних та артикуляційних основах, а саме: голосні, приголосні, свистячі, шиплячі, дрижачи, зімкнені, бокові, зубні, увулярний, язикові. Тому системні відношення між фонемами правомірно групувати за характеристикою звуків, які є репрезентантами фонем. Отже, далі мова піде про класифікацію звуків із вказівкою на їх відповідність фонемам.

У сучасному мовознавстві існує  два підходи до їх класифікації –  акустичний та артикуляційний, які  не виключають, а доповнюють один одного.

Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду  акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, в яких відсутні шуми. Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні [а] чи [о] досягається лише зміною резонатора – порожнини рота, глотки й участю губів.

Акустичною ознакою приголосних  є наявність шуму, що виявляється  або тільки у вигляді самого шуму, або в поєднанні з голосом. Так, вимова звука [т], що на слух сприймається як цілковитий шум, відрізняється від звука [д], у якому шум поєднано з голосом. За цією ознакою вони розрізняються як глухий [т] і дзвінкий – [д].

Більш докладних видимих акустичних ознак голосних і приголосних  поки що не встановлено. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних  зазвичай кладуть артикуляційні  ознаки. Назвемо їх. Один з важливих показників протиставлення голосних і  приголосних – відсутність перепони при вимові голосних, наявність перепони – при вимові приголосних.

Інша важлива ознака їх протиставлення – напруженість мовних органів. Вимова голосних супроводжується загальним  рівномірним напруженням мовного  апарата, зокрема стінок резонаторів  – глотки і рота, що сприяє створенню  резонаторних тонів. При артикуляції  приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перепони.

Відмінною у вимові голосних і приголосних  є й сила повітряного струму. При  вимові голосних вона слабка, при вимові приголосних – сильна.

Такі три артикуляційні ознаки розрізнення голосних і приголосних. Їх можна подати в схемі:

 

Звуки÷       Ознаки артикуляції	Голосні	Приголосні
Наявність чи відсутність перепони	Перепони немає	Перепона є
Напруженість органів мови	Рівномірна нелокалізована	Нерівномірна, зосереджена лише в  місці перепони
Повітряний струмінь	Слабкий	Сильний

 

Щодо голосних, то єдиною практично  чинною класифікацією сьогодні є  артикуляційна. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють: 1) язик, 2) губи та 3) м’яке піднебіння. Залежно від їх участі і прийнято розрізняти голосні.

1. Найрухоміший активний орган  – язик, він здатний змінювати своє положення, рухаючись у вертикальному й горизонтальному напрямах. Переконатись у цьому дуже легко, досить лише вимовити звуки [і] та [у], стежачи за тим, як язик змінює своє місце: при вимові [і] кінчик язика упирається в нижні зуби, тобто перебуває в передній частині порожнини рота, а при артикуляції [у] відтягується назад. Так язик рухається по горизонталі.

Зіставлення вимови звуків [і] та [а] показує, що язик змінює своє положення і по вертикалі.

Залежно від руху язика по горизонталі  голосні поділяються на ряди: передній, середній і задній. За зміною положення  язика по вертикалі розрізняють  піднесення: високе, середнє, низьке. Для  зручності вивчення класифікації голосних прийнято використовувати дев’ятиклітинний чотирикутник, який заповнюється позначенням звуків. Порівняймо основні звукові варіанти фонем української та російської мов.

 

Українська  мова

 

Ряд> Піднесення	Передній	Середній	Задній
Високе Високо-середнє	[і]                   [и]		[<у>]
Середнє	[е]		[<о>]
Низьке			[а]

 

Російська мова

 

Ряд> Піднесення	Передній	Середній	Задній
Високе	[и]	[ы]	[<у>]
Середнє	[э]		[<о>]
Низьке		[а]

 

Зіставлення класифікації голосних української  і російської мов доводить, що кожна мова має специфічні особливості артикуляції звуків, які на перший погляд видаються однаковими.

Губи при артикуляції голосних бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються  вперед, надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не губи, а верхні й нижні зуби. Голосні, утворені без участі губів, прийнято називати нелабіалізованими, наприклад, українські [е], [и], [а]. Голосні ж, утворені з допомогою видовження губів, називають лабіалізованими (від лат. labialis<labium – „губа”) як-от в українській [о], [у]: [вода`], [нау`ка]; в німецькій [u], [o], наприклад, у словах uber – „через”, schon – „красивий”; у французькій, зокрема: [u]: dur [dur] – „твердий”. Не слід думати, що лабіалізовані німецької й французької мов тотожні українським [о] та [у].

3. М’яке піднебіння, як рухомий  орган, змикається зі стінкою  зіва і закриває прохід видихуваного  в порожнину носа повітрю, а  опускаючись, відкриває прохід  для повітряного струму в носову  порожнину. У першому випадку  голосні звучать без носового  відтінку, а в другому – з  носовим забарвленням, оскільки  повітря проходить водночас через  ніс і через рот. Голосні  без носового відтінку належать  до категорії неносових, або  н е н а з а л і з  о в а н и х, їх припустимо  називати ротовими, голосні з  носовим резонансом – до носових, або н а з а л і з о в а н и х (від лат. nasus – „ніс”).  Надання звукові носового відтінку називають                       н а з а л і з а ц і є ю. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й приголосні, як-от українські [м], [м’], [н], [н’]. Практично до артикуляції будь-якого голосного можна додати носовий відтінок, але як фонеми голосні носові трапляються лише в окремих мовах. Так, у жодній зі східнослов’янських мов (українській, російській, білоруській) носових голосних немає. Зате вони є в польській, французькій, португальській і в деяких діалектах македонської мови. Носові голосні властиві старослов’янській мові. У польській мові, зокрема, є носові голосні [о] та [е]. Вимовляються вони приблизно як [он] і [ен], наприклад: [монш] – „чоловік”, [йе^|нзик] – „язик”, „мова”, а перед губними вимовляються як [ом], [ем]: [зомп] – „зуб”, [зе^|мби] – „зуби”.