Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

У сучасному мовознавстві прагматика набуває все більшого застосування в дослідженні мовних явищ.

Мовлення будується на основі мовних одиниць, але будучи індивідуальним, воно може включати такі одиниці, яких немає в мові. Це або переосмислені по-своєму слова, або новоутворені слова чи словосполучення (Див. приклади).

Здебільшого індивідуальне, що з’являється  в мовленні окремих осіб, буває  одноразовим, будучи вжитим у конкретному  акті мовлення або в творі митця. У такому випадку говорять про  індивідуальне вживання мовної одиниці  або про індивідуальні неологізми (огнекрилий – у          М. Рильського; брунькоцвіт – у П. Тичини; заграви сивозореві – в А. Малишка). Такі суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць лишилися в царині мовлення і не стали надбанням мови. Трапляються, проте, випадки, коли мова вбирає в себе індивідуальні новотвори. Залежить це, природно, не від бажання окремих індивідів. Визнанню новоствореної одиниці елементом мови сприяє загальна потреба у вираженні відповідного поняття. Тільки ставши надбанням колективу, тобто засвідчуючись у мовленні багатьох мовців, новий елемент стає одиницею мови, а не лише індивідуального мовлення (Н а п р и к л а д, слово „клас”).

Поява нових слів чи надання словам не відомих раніше значеннєвих відтінків  доводять, що в системі мови сталися  зміни. Зароджуються вони в індивідуальному  мовленні. Так виявляється взаємодія  суб’єктивного й об’єктивного чинників у мові як засобу спілкування.

 

 

5. Функції  мови (основні).

Мова є засобом спілкування  членів суспільства. Це засвідчує одне з її головних призначень, тобто  одну з важливих суспільних функцій (від лат. functio – „призначення”, „виконання”, „здійснення”) – функцію спілкування, або комунікативну (від лат. communicatio – „зв’язок”) функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.

Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. Інші функції є такими:

мислеоформлювальна  й волюнтативна– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень;

когнітивна (пізнавальна) – у мові відбитий пізнаний людиною світ; опановуючи мову, людина пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання;

емотивна (експресивна, емоційна) – функція вираження почуттів, емоцій.

 

Контрольні  питання

 

1. Доведіть, що мова є явищем  суспільним, а не біологічним  чи психічним.

2. Яка з двох форм існування  мови (усна й писемна) є первинною?  Що спонукало стародавні суспільства  до пошуків письма? Чи існують  безписемні мови за нашого  часу?

3. У чому полягає відмінність  мови від мовлення?

4. Що є предметом вивчення  в прагматиці? Якими термінами  у прагматиці позначається видима  й прихована мета висловлювання?

5. Чи можуть перейти в мову  суб’єктивні вияви у вживанні  мовних одиниць? Якщо можуть, то  за яких умов?

6. Якщо в мові з’являються нові слова чи нові значеннєві відтінки слів, про що це свідчить?

7. Назвіть основні функції мови. Відповідь аргументуйте.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція  № 4

Тема: Структура і система мови.

План

1. Одиниці мови, їх функції. 

2. Мовні рівні. 

3. Поняття системи і структури  мови.

4. Парадигматичні і синтагматичні  відношення.

5. Розділи мовознавства, що вивчають  структуру й систему мови.

 

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до  мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 

2. Кочерган М. П. Вступ до  мовознавства. – К., 2000. – С. 

3. Білецький А. О. Про мову  і мовознавство.- К., 1997. - С.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С.

5. Мельничук О. С. Мова як  суспільне явище і як предмет  сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

 

Термінологічний словник теми

Вищі рівні мови, граматичний  рівень мови, звук,  ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.

 

1. Одиниці  мови, їх функції. Мова складається з одиниць різного функціонального призначення і значення. Це – властиві даній мові звуки, слова, значущі частини слів (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення. Вони служать утіленням таких функцій мови, як комунікативна й мислеоформлювальна.

Звуки мови, маючи фізичну природу, забезпечують сприйняття мови на слух. У цьому виявляється їх перцептивна (perceptio – „сприймання” ) функція. Водночас вони виступають розрізнювачами змісту слів та їх форм (оболонка, ополонка; сад, сядь; водити, годити). Цю їх функцію (розрізнювання, диференціації) називають ще диференціальною або сигніфікативною (significare – „позначати”).

Словам, значення яких співвідносні з предметами, ознаками, діями довколишньої дійсності, властиві функції називання предметів і вираження понять. Першу з них називають номінативною (nominatio - „називання”), а другу – семасіологічною (гр. semasia – „позначення”). Окрім слів, функції вираження понять виконують частини слова – корені, суфікси, префікси, інфікси, суфікси, флексії. Корені передають речові поняття, префікси, інфікси, суфікси – поняття ознак, флексії – поняття відношень (мал - есеньк – ий: корінь – поняття розміру, суфікс – ознаку зменшеності, флексія – синтаксичні і значеннєві відношення до інших слів).

Деяким словам властива вказівна функція, або дейктична (гр. deiktikos – „вказівний”). Її виконують займенники, які іноді доповнюються паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою...).

У словниковому складі є слова, завдяки  яким досягається передача експресивної (лат. expressio – „вираження”) функції, або функції вираження емоційного стану мовця, його волі, побажання, які він адресує співбесідникові чи слухачеві (А-а...- здивування; Ох! - страх).

Важливі функції виконує речення. Будучи одиницею повідомлення, воно тим самим забезпечує в мові функцію комунікативну. Реченням можна висловити наказ (Припиніть стрілянину!) – імперативна функція (imperativus - „наказовий”). Становлячи послідовність викладу думок, які ведуть до логічних умовиводів, речення виконує також і дискурсивну функцію (лат. discursus – „міркування”).

Завдяки цим та іншим функціям структурних  одиниць мова стає тим засобом, що задовольняє найрізноманітніші  запити суспільства в спілкуванні, мислеоформленні і волевиявленні.

 

2. Мовні  рівні. Відповідно до членування мовного потоку на звуки, слова, їх значущі елементи і речення виділяються функціональні мовні рівні (площини, яруси). Вони складаються із сумірних і однотипних структурних одиниць (звукових, словесних чи граматичних). Розрізняють кілька рівнів, які поділяються на нижчий і вищі.

Нижчий  рівень – звуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію – функцію вираження. Ніяких значень звуки не передають. Поряд з традиційною назвою – звуковий рівень – його іменують ще фонемним: ураховується дихотомічна природа мови, в якій у мовленні функціонують звуки, у мові – фонеми, абстрактні звукові одиниці, які, як і звуки, не мають значень, але служать для розрізнювання значень слів і їх форм.

Вищі  рівні обіймають такі мовні елементи, в яких, крім плану вираження, існує ще й план значення, змісту. Їх іменують значеннєвими одиницями мови. Такими є морфеми (від гр. morphe - форма). Морфему часто визначають як мінімальний знак, тобто таку одиницю, в котрій за певною фонетичною формою (означенням, означувальним) закріплений певний зміст (означуване) і котра не членується на більш прості одиниці змісту. В окремих випадках говорять про нульову морфему (з фонетично не вираженим означенням), наприклад, нульова флексія називного відмінка однини слова „дім” (дім + „0 ”). Морфема – є кінцевим результатом членування (або сегментації) мовленнєвого тексту на двобічні одиниці (які мають і план вираження, і план змісту) – мовні знаки. Цією двобічністю морфема суттєво відрізняється від складу.

На вищих рівнях основною структурною одиницею є слово, в якому виділяють такі структури: фонетичну (організована сукупність звукових явищ, що утворюють звукову оболонку, план вираження), морфологічну (сукупність морфем), семантичну (сукупність значень слова, зокрема: лексичне + граматичне). Слово становить єдність звучання (означення, означувального) і значення (означуваного). Воно може складатися з одного звука чи комплексу звуків, що виражають певне значення або передають почуття. Слово є об’єктом більшості лінгвістичних досліджень.

Оскільки в слові є морфологічні частини, які беруть участь в утворенні  й розрізненні частин мови, а також  в утворенні речення, то прийнято виділяти рівні: словниковий (або лексичний – від гр. lexikos – „словесний”), морфологічний і синтаксичний. Два останні іноді об’єднують в один і називають граматичним. Синтаксичний рівень можна поділяти на рівень простого і рівень складного речення. Поділ мовних одиниць на рівні важливо враховувати при аналізі їх функцій у межах мови.

На морфологічному (граматичному) рівні основною одиницею є слово-конструкція, а на синтаксичному (граматичному) – синтаксична конструкція-висловлювання (речення, слово, словоформа).

 

3. Поняття  системи і структури мови. Одиниці мовних рівнів – звуки (фонеми),, слова, морфеми, речення, як і самі рівні мови, - внутрішньо взаємопов’язані, перебувають у певних відношеннях один з одним. Така внутрішня організованість мовних одиниць і рівнів знаходить свій вияв у структурі і системі мови.

Структура мови – це будова мови в її ієрархічній (розподіл від вищого до нижчого) співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова – префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Одиниці кожного рівня (звукового, словникового, морфологічного і синтаксичного) пов’язані системно. Під системою розуміють сукупність взаємопов’язаних одиниць одного рівня, об’єднаних у категорії за типовими протиставлюваними відношеннями. Будь-яка система виникає на основі опозиції (протиставності) мовних одиниць. Одиничний компонент не може скласти системи. Система дзвінких і глухих в українській мові виділяється завдяки наявності протиставних звуків за ознакою дзвінкості/глухості: /б/ - /п/, /д/ - /т/, /з/ - /с/... У німецькій мові існують системи довгих і коротких голосних, оскільки в ній голосні протиставляються за ознаками довготи/короткості: ihn (вим. /і:н/ - займенник „його”) та in (вим. [ін] - прийменник „в”). За довготою/короткістю голосні розрізняються і в англійській мові: пор. deep (вим. [ді:п] - „глибокий”) і dip (вим. [діп] - „умочати”). В українській мові голосні за довготою/короткістю не розрізняються. Пояснюється це відсутністю протиставності довгий/короткий, яка б служила показником розрізнень смислу слів (можна вимовляти [сон] і [со-о-о-н], але зміст слова від цього не змінюється).

Системність словникового складу виявляється в групуванні слів із значеннєвою протиставністю (синоніми, антоніми...).

Морфологічна і синтаксична  системи, які становлять сукупність відповідних засобів вираження значень, виділяють системи відмінкових форм іменників, прикметників, числівників, систему дієвідмінювання, систему дієслівних видів, систему головних і другорядних членів речення. Перелічені граматичні системи в кожній мові знаходять своєрідне втілення. В українській мові, зокрема, є чотири зразки відмінювання іменників (так звані відміни), а в російській – три. В українській мові є сім відмінків іменників, у російській – шість, у німецькій – чотири. Отже мова характеризується своєрідною морфологічною системою.

Тлумачення  понять „структура” і „система” в сучасній лінгвістиці не однозначне. Частина учених ставить між ними знак рівності, що виявляється у вживанні одного терміна замість іншого.

Поширеним є погляд, за яким мову називають системою систем.

Попри термінологічну неусталеність, усе ж слід прагнути до розрізнення  термінів „структура” і „система”  як понять, що мають певний зміст: структура виражає різнорівневі відношення, система – відношення однорівневих понять.

Говорячи про мову як відкриту й  динамічну систему, слід зазначити, що в ній є й несистемні явища. Прикладом можуть слугувати так  звані «дефектні» (неповні) парадигми  деяких іменників та дієслів, зокрема: рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утворюється форма 1 особи однини (*побежу?). Цього ж питання стосується відсутність деяких паралельних форм жіночого роду в російських (та й в українських) назвах осіб за діяльністю: рос. начальник – начальница, певец – певица, дворник - ?, министр - ?, врач - ?. Спостерігається також зворотне явище: балерина - ? (жартівливе некодифіковане *балерун).

Подібні факти в мові називають  асистемними (несистемними).  Учений Р.А. Будагов  у статті «Система й  антисистема в науці про мову»  зазначав, що одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому  за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні властивості  та явища [1978: 3 - 17]. Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ніколи цього не досягає повністю. Через те вона постійно розвивається і перебуває в стані відносної рівноваги. Отже, причина розвитку мови значною мірою закладена в самій мові.

У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мови. Їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють  за моделями, що наявні в мовній системі (писа^'ю, малюва^'ю тощо).