Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

В аналізі голосних у початковому курсі загального мовознавства необхідно називати всі чотири ознаки їх артикуляції: 1) за рядом, 2) піднесенням, 3) лабіалізацією, 4) назалізацією. Ця вимога зумовлена тим, що звукам різних мов світу, які є об’єктом аналізу загального мовознавства, властиві названі ознаки.

Під час характеристики голосних української  мови достатньо називати ряд, піднесення і лабіалізацію голосного. Згадка про назалізацію голосних української мови зайва, адже носових голосних у ній немає. Якщо немає протиставлення (опозиції) якихось звуків у вивченні конкретної мови, то й не слід уводити його в класифікацію.

Крім цих артикуляційних відмін голосних, в ряді мов вони розрізняються  ще за ступенем розкриття рота –  голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смислорозрізнювальними одиницями: у німецькій відкритий [о] і закритий [э], як-от: der Sohn [zo:n] – „син” і der Stock [s^~tэk] – „палка”; у французькій: відкритий [є] – pret [prє] „готовий ”і закритий [э] – pre^| [prэ] „лука”.

Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі. Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах, наприклад, в англійській: sheep – „вівця” і ship – „судно”, у німецькій Bett – „ліжко” і Beet – „клумба”.

В основі класифікації приголосних  за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за способом творення шуму (або за способом артикуляції).

1. За місцем артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення активного органа з пасивним), приголосні поділяються на:

а) г у б н і, або л а  б і а л і з о в а  н і, наприклад: укр. [б], [п], [в], [м], [ф], які в свою чергу поділяються на г у б н о-г у б н і, або б і л а б і а л ь н і (від лат. bis „двічі” і лат. labialis – „губний”): укр. [б], [п], [в], [м] і г у б н о-з у б н і: укр. [ф];

б) я з и к о в і, серед  яких розрізняють п е р е  д н ь о- (укр. [д], [д^|], [т], [т^|], [л], [л^|], [н], [н^|], [р], [р^|], [з], [з^|], [с], [с^|], [ч], [ш], [ж], [дж], [дз], [дз^|], [ц],[ц^|]),           с е р е д н ь о- ([й], нім. [ch], що називається i c h – L a u t  (вим. [іхь ля^|ут] ); фр. [n^|] (орфографічно gn), і з а д н ь о я з и к о в і (укр. [g], [к], [х], рос. [г], [к], [х], польські [g], [g’], [k], [ch], [ch’]);

в) я з и ч к о в і, або  у в у л я р н і (від  лат. uvula – „маленький язичок”), наприклад, французьке і німецьке [r];

г) г л о т к о в і, або ф а р и н г а л ь н і (від лат. pharynx – „глотка”), як-от укр. [г], нім. [h], який у фонетиці прийнято називати h a u c h - L a u t, вим. [хаух ля^|ут]; пор.: der Held   („герой”), die Freiheit („свобода”).

2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на     с о н о р н і (від лат. sonorus – „звучний”) і ш у м н і, серед шумних є д з в і н к і  й            г л у х і. Наведена нижче таблиця дає уявлення про питому вагу голосу й шуму в групах приголосних.

                  

                                                      |      Ш   у   м    н    і          |

Сонорні	Дзвінкі	Глухі
Голос   Шум	Шум   Голос	Шум

 

Сонорні характеризуються тим, що в  них при наявності шуму голос  переважає над ним: голосові зв’язки працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л^|], [м], [н], [н^|], [в], [й], [р], [р^|]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не складотворчі.

У шумних звуках шум або переважає над голосом (це - дзвінкі), або він виступає єдиною ознакою звука (це глухі). Дзвінкі й глухі здебільшого утворюють співвідносні пари звуків, у яких вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу, як-от в українській мові:

Дзвінкі    б   д   д^|   з   з^|   ж   дж   дз   дз^|   г   г    -

Глухі       п   т   т^|   с   с^|   ш   ч     ц     ц^|    к   х   ф

Не в усіх мовах фіксуються такі співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі [ч], [ц], [х] не мають відповідних дзвінких, зате є пара [в] – [ф], в українській же мові глухий [ф] виступає без пари. В естонській мові немає дзвінких [b], [d], [g].

3. У класифікації приголосних  за способом творення шуму (за способом артикуляції або ще інакше – за характером перепони) враховують три види перепон, що виникають на шляху видихуваного повітря.

(а) Активний орган, рухаючись  до пасивного, не змикається  з ним, а утворює щілину. Повітряний  струмінь треться об її стінки  й утворює шум. Так з’являються щілинні, або їх називають протиснено-щілинні, або фрикативні (від лат. fricare – „терти”), або спіранти (від лат. spiro – „дую”): [в], [ф], [з], [з^|], [с], [с^|], [ш], [ж], [й], [х], [г]. Характерно, що хоч яким є ступінь наближення активного органа до пасивного (зокрема язика до зубів, альвеол, твердого чи м’якого піднебіння), повного зімкнення їх не відбувається. Завдяки щілині ці звуки протягуються.

(б) Перепона створюється повним  зімкненням на якусь частку  секунди активного мовного органа  з пасивним і раптовим, миттєвим  розривом під тиском видихуваного  з легенів повітря. Утворювані  таким чином приголосні називають зімкненими, або проривними, або вибуховими, або миттєвими. З цих термінів найбільш прийнятним є термін „зімкнені”, однак можливе застосування терміна „проривні”. В українській мові це [б], [п], [д], [д^| ], [т], [т^| ], [g], [к]. Протяжність цьому типу приголосних не властива.

Серед зімкнених своєрідною артикуляцією характеризуються звуки [л], [л^| ], [м], [н], [н^|]. Їх називають зімкнено-прохідними.

При їх артикуляції активні органи, зімкнувшись з пасивними, не розмикаються миттєво, як при творенні проривних, а залишаються на місці зімкнення  і розмикаються лише після проходження  утворюваного в гортані голосу в  одному випадку через порожнину  рота (звуки [л], [л^|]), в іншому – через порожнину носа (звуки [м], [н], [н^|]). Так, при вимові приголосних [л], [л^|] кінчик язика змикається з верхніми зубами, але це зімкнення не закриває повністю проходження повітря. Воно йде через отвори між язиком і щоками. Їх творення закінчується розмиканням язика із зубами.

При вимові [м], [н], [н^|] повністю перекривається проходження повітряного струменя через порожнину рота. Різниця лише в тому, що вимова м супроводжується зімкненням верхньої й нижньої губи, в артикуляції ж звуків н, н активно діє передня частина спинки язика, яка змикається з зубами й альвеолами і створює перепону. Утворюваний в гортані голос проходить через носову порожнину, і артикуляція цих звуків завершується розмиканням активних органів з пасивним.

У системі зімкнених виділяється  окрема група приголосних – африкати (від лат. affricata – „притерта”). Особливість їх артикуляції полягає в тому, що після зімкнення активного органа з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розмикання, яке поступово переходить у щілину. Тому африкати ще називають зімкнено-щілинними (або зімкнено-фрикативними) звуками. Так артикулюються звуки [ц], [ц^|], [ч], [дж], [дз], [дз^|]. Перехід від вимови елементів зімкнених до елементів щілинних (фрикативних) слухом не відчувається, тому африкати сприймаються як один звук.

Не слід змішувати вимову африкатів  з їх графічним відтворенням. У  багатьох мовах для передачі деяких африкатів на письмі не існує окремих  знаків, і їх позначають двома буквами, як-от укр. дзвін, джміль; біл. дзень; нім. Pferd – „кінь”, пол. dzungla – „джунглі”, що є одним із проявів невідповідності вимови написанню. Але це не повинно порушувати нормативності вимови і шкодити правильному розумінню артикуляційної природи цих своєрідних звуків: пишеться дві букви – вимовляється один звук.

Різновидами африкатів вважаються аспірати (від лат. aspirare – „дути”, „видихати”), або придихові приголосні. Аспіратами називаються дзвінкі або глухі приголосні, вимова яких відзначається легким гортанним придихом, утворюваним проходженням видихуваного повітря крізь звужену голосову щілину. Придихові є в грузинській і вірменській мовах – [ph], [th], у староіндійській [bh], [dh], [gh] (придихові позначаються у фонетичній транскрипції з допомогою букви h). Наближаються до придихових звуки німецької мови [p], [t], [k], які вимовляються з придихом, наприклад: die Post – „пошта”, retten – „рятувати”, der Kahn – „човен” (приблизна вимова [die Phoost], [retthen], [der Kaahn]). У слов’янських мовах таких звуків немає.

(в) Перепона створюється частим  ритмічним змиканням і розмиканням  активного еластичного органа  з пасивним. Здатність дрижати  в струмені повітря мають кінчик  язика і маленький язичок. Спостерігається  це при вимові передньоязикового  звука [р], властивого багатьом мовам, та увулярного [r], характерного для французької й німецької мов. За такою своєрідною артикуляцією ці звуки називаються дрижачими, або вібрантами (від лат. vibrare – „дрижати”, „дрижачий”).

Розглянуті три класифікації приголосних  ґрунтуються на артикуляційних засадах. Їх групування, однак, цим не обмежується.

При врахуванні акустичних ознак приголосних до уваги беруть такі розрізнення: 1) твердість і м’якість, 2) свистячість і шиплячих, 3) носових і неносових.

(1) Тверді приголосні утворюються так, що на їх творення за місцем, способом артикуляції й участю голосу і шуму не накладаються жодні додаткові артикуляційні нашарування. Ті ж звуки, що кваліфікуються як м’які, утворюються на базі твердих унаслідок накладання додаткової артикуляції на основну в кожному звукові. Додаткова артикуляція полягає в піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, завдяки чому зменшується розмір резонатора, що спричиняє підвищення характерного для звука тону й шуму. Тверде піднебіння – латинською мовою – palatum, звідки й термін „палаталізація”.

Розрізнення приголосних за твердою  і м’якою вимовою (або спрощено за твердістю і м’якістю) створює пари. В українській мові: [д] – [д^|], [т] – [т^|], [з] – [з^|], [с] – [с^| ], [дз]- [дз^|], [ц] – [ц^|], [л] – [л^|], [н] – [н^|], [р] – [р^|]. Звук [й] належить до категорії м’яких приголосних, його основна артикуляція пов’язана з підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (він - середньоязиковий), а це означає, що за природою свого творення він не палаталізований (тобто пом’якшений), а палатальний (тобто м’який). У палаталізованих приголосних підняття спинки язика до твердого піднебіння – додаткова артикуляція, у творенні [й] – це артикуляція основна. Зняти цю артикуляцію – і ніякого звука не буде. Тому [й] не має відповідної твердої пари.

Не має відповідної пари й  середньоязиковий звук німецької мови [ch] (i c h – L a u t). У його творенні підняття середньої частини спинки язика до піднебіння становить не додаткову, а основну артикуляцію.

У зв’язку з тим, що при творенні різних палаталізованих звуків спостерігається різний ступінь наближення язика до твердого піднебіння, ряд дослідників схильні розрізняти відмінні ступені палаталізації приголосних української мови і розцінювати це як їх здатність до більшого чи меншого м’якшення, тобто до слухового розрізнення тональності, зокрема: м’який ([й]), пом’якшені ([д^|] [т^|] [з^|] [с^|] [ц^|] [л^|] [н^|] [дз^|] [р^|]), напівпом’якшені (до категорії останніх відносять губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий, які в позиції перед [і] стають не м’якими чи пом’якшеними, а напівпом’якшеними. В інших позиціях вони залишаються твердими, тобто це позиційні варіанти твердих фонем. Тому у фонетичній транскрипції напівпом’якшення пропонується позначати відмінно від пом’якшення – [’]).

2. За акустичними ознаками в  системі приголосних виділяють  групу свистячих і групу шиплячих. Зустрічаючись у мовному потоці, вони взаємодіють, викликаючи  процес уподібнювання. Тому до  класифікаційної схеми правомірно  ввести опозицію приголосних  свистячі/шиплячі:

Свистячі:  з	з|	с	с|	ц	ц|	дз	дз|
Шиплячі: ж	ж’	ш	ш’	ч	ч’	дж	дж’

 

3. У системі приголосних виділяється  своєрідним звучанням невелика  група звуків, які кваліфікуються  як носові внаслідок того, що видихуване повітря проходить через носову порожнину. Це звуки української мови [м], [н], [н^|]. На противагу цим носовим усі інші приголосні прийнято називати ротовими.

 

4. Фонетичне  членування мови: поняття про  склад; складові й нескладові  звуки; наголос; проклітики й  енклітики; такт (фонетичне слово).

Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.