Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Зрозуміло, що досягти позитивного  результату в реконструюванні звуків чи їх частин можна не на основі розгляду будь-яких слів, а лише на аналізі  слів, відомих з найдавніших часів  життя людей: слів на позначення родинних відносин, частин тіла, свійських і  диких тварин, злаків і дерев, явищ природи тощо. Реконструювання таких  одиниць дозволяє зазирнути в  глибоку давнину споріднених  мов. Однак порівняльно-історичний метод не можна застосувати до генетично (за походженням) ізольованих  мов. Такою є, наприклад, японська мова: її генетичні зв’язки з іншими мовами не встановлені. Він (метод) не застосовується і до розгляду неспоріднених мовних одиниць у межах споріднених мов, як-от: укр. рушник і рос. полотенце; укр. рукавиця і рос. варежка; укр. майно і рос. имущество. Ці порівнювані слова не мають нічого спільного у своєму виникненні, бо становлять або слова порівняно недавнього творення, або запозичені з інших мов.

Науково-пізнавальні здобутки порівняльно-історичного  вивчення мов значні. Серед методів  мовознавства порівняльно-історичний є одним з найплідніших. На його основі обґрунтовується генеалогічна (родовідна) класифікація мов світу.

Застосування порівняльно-історичного  методу привело до виникнення на початку  ХІХ ст. порівняльно-історичного  мовознавства (або компаративістики – від лат. comparativus – „порівняльний”) як самостійної теорії мови того часу. Виділення мовознавства як окремої науки із філології, яка в аналізі письмових текстів поєднувала мовознавчий і літературознавчий підходи, пов’язане з утвердженням порівняльно-історичного методу.

Кожен метод посідає важливе  місце в лінгвістичній науці  і має незаперечні досягнення, але жоден з них не є універсальним. Успішним лінгвістичним студіям  найбільше допоможе повне використання всіх методів і взаємопоєднання  їх завдань і можливостей для  всебічного розкриття такого специфічного суспільного явища, яким є мова.

 

3. Робочі  прийоми (процедури, методики) дослідження  мовних одиниць.

Для здійснення завдань у дослідному методі формуються конкретні робочі прийоми, або процедури, чи методики дослідження. (Термін „методика” уживається в розумінні сукупності взаємопов’язаних способів доцільного проведення певної роботи). Серед робочих прийомів (методик) виділяються: прийоми спостережень і реєстрації фактів; встановлення відповідностей між звуками споріднених мов; методика картографування, що полягає в нанесенні на географічну карту з допомогою умовних знаків діалектних фонетичних, словесних чи граматичних явищ; експериментальна (або інструментальна) методика, яка забезпечує застосування фізичних приладів до вивчення звуків.

Між методами дослідження і робочими прийомами є певний зв’язок: кожен метод реалізується набором робочих прийомів. Але чіткої закріпленості робочих прийомів зха відповідними методами немає. Той самий прийом може використовуватися для задоволення потреб різних дослідних методів і навпаки – в тому самому методі можуть використовуватися різні процедури (методики) дослідження. Так, прийом (методика) спостереження необхідний у веденні будь-якого дослідження. З нього починається добір матеріалів для аналізу. З цим прийомом пов’язаний прийом описування, який є продовженням наслідків спостережень: виписуються окремі мовні одиниці за ознаками будови (наприклад, слова з суфіксами, префіксами; речення прості – односкладні, двоскладні; складні – сполучникові або безсполучникові), за ознаками умов функціонування (в певних стилях, у відповідному словесному чи текстуальному оточенні).

На процедурі (методиці) зіставлення  базується не лише зіставний метод. Зіставлення звуків, слів, їх форм чи речень використовується не лише в  аналізі сучасного стану мови, а й історії мови.

Назви розглянутих щойно прийомів описування і зіставлення збігаються з назвами дослідних методів  – описового і зіставного. Це, однак, лише збіг назв, а не їх сутність. Методи встановлюють напрямок дослідження, його кінцеву мету. Робочі прийоми описування і зіставлення забезпечують досягнення відповідного результату, взаємодіючи з іншими робочими прийомами.

 

Контрольні  питання

1. Дайте визначення терміна „метод”.  У яких значеннях вживається  термін „метод” у мовознавчій  літературі?

2. Назвіть основні методи дослідження  мови.

3. Розкрийте суть і завдання  описового методу. Де цей метод  знайшов практичне застосування?

4. Що є об’єктом дослідження порівняльно-історичного методу? Які прийоми використовує порівняльно-історичний метод?

5. Чим історичний метод відрізняється  від порівняльно-історичного? Яке  практичне застосування має історичний  метод?

6. Чим зіставний метод відрізняється  від порівняльно-історичного? Яке  практичне застосування має зіставний  метод?

7. Для чого в лінгвістичних  дослідженнях застосовується метод  обчислень? Якими є його завдання?

 

 

 

Лекція  №3

Тема: Мова, її природа і функції.

 

План

 

1. Мова як суспільне явище.

2. Дві форми існування конкретних  мов – усна і писемна.

3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

4. Прагматика – розділ мовознавства  і семіотики. Взаємодія суб’єктивних  і об’єктивних факторів у мові.

5. Функції мови.

 

 

Література

 

1. Карпенко Ю. О. Вступ до  мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до  мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову  і мовознавство.- К., 1997. - С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як  суспільне явище і як предмет  сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.

 

Термінологічний словник теми

 

Дві форми існування конкретних мов, дихотомія мови, експліцитна  мета (висловлювання), імпліцитна мета (висловлювання), індивідуальне мовлення, комунікативна функція, мислеофорлююча функція, мова, мовлення, прагматика.

 

1. Мова  як суспільне явище.

(Див. семінарське заняття).

Ця проблема, частково вже розглянута на семінарських заняттях, доводить, що ні біологічне, ні психічне трактування  природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається  за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова – явище  колективне (суспільне), яке передається  від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує  для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов’язаний розвиток мови, розвиток суспільного  мислення.

Носієм мови є суспільство: історично  складена спільність людей або у  вигляді племені, або у вигляді  народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування  суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи  тим самим можливість спільно  працювати, навчатись, передавати набутий  досвід майбутнім поколінням. У цьому  виявляється природа (сутність) мови як суспільного явища, як засобу спілкування  людей.

 

2. Дві  форми існування конкретних мов  – усна і писемна.

Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формах – усній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали існувати в двох формах – усній і писемній. У найдавніші часи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час – це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна мова була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це, наприклад, мови племен Африки й Південної Америки, ізольованих островів Нової Гвінеї та деяких інших островів Тихого океану (папуаські мови). Ведеться робота щодо створення писемності на основі латинського алфавіту для різних папуаських мов.

Лише в усній формі існують  територіальні й соціальні діалекти тих мов, які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові – українській, англійській, німецькій, російській, французькій...

Кожна з національних мов існує  у вигляді літературної мови (тобто  унормованої у вимові, в словниковому складі і граматичній будові), що існує в двох формах, і у вигляді  діалектів (територіальних і соціальних), які існують лише в усному вияві.

Письмова мова являє собою особливий  різновид мовного спілкування, завдяки  якому долаються простір і  час. Вона з’явилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки, березовий луб, полотно, нині – в основному папір.

 

3. Дихотомія  мови: мова і мовлення.

Термін „мова” вживається в двох значеннях: 1) мова взагалі як система  звукових знаків, завдяки яким здійснюється комунікація і 2) конкретна мова, використовувана певним етносом  у певний час і на певному просторі. Звідси стає зрозумілим, що конкретні  мови – це численні реалізації мови взагалі.

Кожна конкретна мова складається  з сукупності мовних одиниць, об’єднаних у систему, яка існує і розвивається в живому говорінні і всіх разом членів певного суспільства. Це значить, що в кожній конкретній мові протиставляється система мови і її втілення в практику живого спілкування. Протиставлення системи і її реалізації передається термінами „мова” – „мовлення”.

Мова  розуміється як система об’єктивно чинних, соціально закріплених знаків (коду), що співвідносять понятійне значення і типове звучання, а також як система правил їхнього вживання й сполучуваності.

Мовлення – конкретне говоріння, що протікає в часі і втілене у звукову (із внутрішнім промовлянням включно) або письмову форму. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і його результат (мовленнєві твори, зафіксовані в пам’яті чи письмово). Мовлення є втіленням, реалізацією мови (коду), яка виявляє себе в мовленні й лише через нього виконує своє комунікативне призначення.

Мова має в своїй системі  одиниці, що їх витворили члени певного  суспільства в процесі історичного  розвитку, а тому становить своєрідний інвентар загальноприйнятих матеріальних мовних елементів – звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних усіма мовцями в спілкуванні.

Мовлення ж, формуючись на основі певної мови, є частковим, бо виникає в  окремих осіб як результат застосування мовного „інвентаря” для передачі думок. Отже, мова – явище статичне, мовлення – динамічне, в якому  матеріалізується мислення. Мова –  явище об’єктивне щодо мовців, а мовлення – індивідуальне, суб’єктивне, що зумовлюється віком, освітою людини, професією, середовищем, в якому вона живе. Видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт зауважував: „Кожен індивід використовує мову для вираження саме своєї неповторної самобутності”. Індивідуальність – важлива ознака мовлення.

Визнання дихотомії мови (від  грец. dichotomia – dicha „на дві частини” + tome „переріз”), тобто ділення цілого на дві частини (мову і мовлення), - не перешкоджає розумінню мови як єдиного феномена (явища, в якому є суть чого-небудь) людської мови і кожної окремої мови, взятої в окремому її стані. Особливість єдиного феномена полягає в тому, що всі лінгвістичні одиниці (звуки, слова, речення) є одиницями і мови, і мовлення.

У протиставленні мови і мовлення глибше пізнається сутність засобу спілкування, коли розрізняються мовні засоби і їх реалізація в дійсності. У  мові, наприклад, існують абстрактні одиниці – фонеми, які служать  для розрізнення значень слів і їх форм, а в мовленні ці абстрактні одиниці матеріалізуються у звуки (здебільшого у звукові варіанти). Наприклад, фонеми /е/, /и/, /о/ та ін.

Розглянемо інший приклад. У  мові є мовні номінації – слова, які позначають об’єкти, ознаки, дії  довколишнього світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи  їм відповідних значень, яких ці слова  в мові не мають. Так, рос. слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні „невдаха” і навіть „телепень”.

Розрізнення мови й мовлення спостерігається  й на рівні синтаксису. Речення  з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах (підмет – перед присудком, означення  – перед означуваним словом, додаток  – після присудка), є одиницею мови. Його ж реалізація становить  елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлювання. У висловлюванні  порядок слів може бути порушений  відповідно до завдань передачі думки  або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови (Я іду до університету), але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До університету іду я чи Іду я  до університету.

 

4. Прагматика  – розділ мовознавства і семіотики.  Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних  факторів у мові.

Визнання мови як родового поняття  сприяло посиленню уваги до аналізу  того , як у мовленні функціонують мовні  одиниці. Це зумовило виділення в  мовознавстві, а також і в семіотиці (грец. semeiotike – „учення про знаки”) – науці про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування людей, - окремого дослідного напряму – прагматики (грец. pragmatos – „справа, дія”), спрямованого на вивчення функціональної ролі знаків мовлення. Такий підхід до пояснень функцій мовних одиниць у мовленні пояснюється тим, що у висловленнях є видима (експліцитна) й прихована (імпліцитна) мета його озвучення. Н а п р и к л а д, речення Чи не зайшли б ви до мене? – питальне за синтаксичною структурою й інтонацією – може становити не запитання, а прохання, а то й наказ, що зумовлюється інтонацією. З’ясувати це – одне із завдань прагматичного аналізу мовних одиниць. Крім цього, суб’єктивність мовлення можна розглядати і з погляду істинності/неістинності повідомлення, і з погляду оцінки змісту висловлення – серйозності чи несерйозності, іронії й сарказму.