Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне значення мовознавства

Розглянуті  способи вираження граматичних  значень є синтетичними.

Далі розглянемо аналітичні способи вираження граматичних значень.

П о р я д о к  с л  і в. Цей спосіб посідає значне місце передусім у мовах із слабко розвинутою або й зовсім відсутньою афіксацією. Наприклад, французька й  англійська мови не мають формальних показників називного і знахідного відмінків. Це значить, що афіксально ці відмінки не протиставляються. У реченні  вони розрізняються завдяки усталеному в цих мовах прямому порядку  слів: на першому місці підмет, за ним  - присудок, а далі – додаток, наприклад: англ. The mother loves her daughter (мати любить дочку) і The daughter loves her mother (дочка любить матір).

Подібне спостерігається і в  сучасній китайській мові, у якій існують  лише поодинокі афікси, тому основним способом розрізнення граматичних  значень є порядок слів. Так, поєднання  двох іменників сприймається як сполука  означення й означуваного слова. Наприклад, чжунго женьмінь – „китайський народ”, а „женьмінь чжунго” – „народний Китай”.

В українській мові трапляються  окремі випадки використання порядку  слів для розрізнення синтаксичних відношень. Причина цього – у  відсутності морфологічних показників, пов’язаних з відповідним граматичним значенням. Так, у реченнях Київ – столиця України; Трактором орати не лопатою копати обидва головні члени речення (вони виділені) виражені такими словами, які за формальними ознаками можуть сприйматися і як підмет, і як присудок. У подібних прикладах за граматичний критерій розпізнавання членів речення береться прямий порядок слів: на першому місці – підмет, на другому – присудок.

Н а г о л о с, який використовується у випадку відсутності в слові  формальної диференціації граматичних  значень. Так, у формах слів зорі, ноги, руки формальних показників недостатньо, щоб сприймати їх як іменники множини  чи як іменники родового відмінка однини. Уточнення граматичної форми  вноситься лише наголосом, пор.: зо^/рі і зорі^/, но^/ги і ноги^/, ру^/ки і руки^/. (Можливість використання наголосу для досягнення семантичних відмін слів (па^/ша – паша^/, му^/ка – мука^/) тут не розглядається: йдеться лише про протиставлення граматичних значень).

С у п л е т и в і  з м (від лат. suppleo – „доповнюю”), тобто використання різнокореневих і різноосновних слів, які прийнято називати суплетивними формами. Особливість їх полягає в тому, що вони, будучи відмінними за матеріальним вираженням, передають те ж саме лексичне значення і різні граматичні ознаки. Наприклад, суплетивними є форми розрізнення числа в російській мові: человек – люди, ребенок – дети;протиставлення виду в українській мові: брати – взяти, шукати – знайти, говорити – сказати. Вираження категорії ступенів порівняння а) прислівників і б) прикметників суплетивними формами властиве багатьом мовам: а) укр. добре – краще; рос. хорошо – лучше; нім. gut – besser; англ. good – better; фр. bien – mieux; б) укр. поганий – гірший, рос. плохой – худший, пол. zly – gorszy. Суплетивними є відмінкові форми займенників ряду мов, а саме:

           української     російської         польської    німецької     латинської

Н. в.            я                     ты                       my        Nom.  ich           ego

Р. в.          мене                тебя                     nas        Gen.   meiner     mei

 

С л у ж б о в і  с  л о в а – артиклі (члени), прийменники і післяйменники, сполучники, частки, допоміжні дієслова. Їх роль – указувати на граматичні ознаки повнозначних слів; виражати синтакичні зв’язки і відношення між ними.

За місцем, яке посідають артиклі  стосовно повнозначного слова, вони поділяються на препозитивні (ті, що розміщені перед повнозначним словом) і постпозитивні (ті, що розташовані  після повнозначного слова). Препозитивними є артиклі французької мови: le, la для розрізнення чоловічого і жіночого роду однини і les – для вираження множини. Постпозитивні артиклі є в болгарській і румунській мовах, наприклад, у болгарській стольт (чол. рід), реката (жін. рід), селото (середн. рід); у румун.: õomul (чол. рід) – „людина”; lycrarea (жін. рід) – „робота”, „праця”.

Для вираження синтаксичних відношень  між словами вживаються прийменники  і післяйменники. Прийменники –  службові слова, місце яких – перед  іменниками і займенниками: іти до школи; приїхати з ним. На відміну від прийменників післяйменники стоять після керованих ними слів. Наявністю післяйменників характеризуються тюркські й фінно-угорські мови.

За допомогою часток би (б), бы (б) в українській та російській мовах утворюються форми умовного способу: зробив би, написав би; пришел бы, спел бы. У польській мові умовна частка by разом із закінченням пишеться в одне слово: napisalbym („написав би”).

Допоміжне слово бути у формах першої, другої і третьої особи однини і множини в сполученні з інфінітивом  утворює в українській мові аналітичні (складені) форми майбутнього часу недоконаного виду: однина – буду, будеш, буде працювати; множина – будемо, будете, будуть працювати.

І н т о н а ц і я (від  лат. intonare – „голосно вимовляти”). Вона включає в себе підвищення і зниження голосу, швидкий та уповільнений темп, сильну й слабку вимову, паузи. За інтонаційним малюнком розрізняються розповідні, питальні , а також окличні речення. Інтонаці впливає на характер будови речення – простого і складного, наприклад: Бачу поле, зоране трактором (просте) і Бачу: поле зоране трактором (складне безсполучникове).

Різноманітність способів вираження  граматичних значень не повинна  приводити до висновку, що в кожному  конкретному випадку певне граматичне значення передається лише одним  граматичним способом. Так, ознакою  жіночого роду іменника української  мови наставниця („та, що дає поради, навчає”) є і суфікс -ниц-, і флексія -а. У прикладах такого зразка вбачають надмірність граматичного вираження. Це поняття все більше привертає увагу вчених у зв’язку з кодуванням форм для кібернетичних машин.

Надмірність граматичного вираження  можлива не лише в будові слова, а  й у поєднанні слів. Ілюстрацією  цього є сполучення ти вчиш, у якому граматичне значення особи і числа виражене подвійно: і флексією дієслова -иш, і особовим займенником ти. З цих двох засобів визначальною є флексія, роль займенника другорядна, адже його відсутність ніякою мірою не впливає на сприймання граматичного значення особи й числа, вираженого формою дієслова. Під час аналізу мовних явищ треба розглядати те й інше.

Слід зважати також, що не всі  способи оформлення граматичних  значень однаково активно використовуються у мовах світу і не для всіх мов вони характерні як обов’язковий елемент. У різних мовах є своєрідні способи граматичного розрізнення слів. А те, що ці способи забезпечують порозуміння людей, свідчить про досконалість кожної з граматичних систем.

 

Контрольні  питання і завдання

 

1. Дайте визначення морфеми й  обґрунтуйте його.

2. Як ви розумієте вираз „варіювання  морфем”? Як називаються варіанти  морфем?

3. Які типи значень властиві  морфемам? Підкріпіть свою відповідь  конкретними прикладами.

4. На які два види поділяються  всі морфеми?

5. Що таке суперсегментні морфеми?  Наведіть приклади.

6. Як класифікуються морфеми  з функціонального погляду?

7. Що ви розумієте під способом  вираження граматичних значень?  Які способи вираження граматичних  значень називаються синтетичними? Аналітичними?

8. В яких мовах поширені такі  синтетичні способи вираження  граматичних значень, як внутрішня  флексія і редуплікація?

9. Що таке „граматична форма  слова”?

10. Що таке „суплетивізм”? Назвіть  випадки використання суплетивізму  для вираження граматичних значень  в українській та іноземній  мові, яку ви вивчаєте.

11. Розкажіть про історичну змінність  способів і засобів вираження  граматичних значень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лекція № 7

Тема: Лексикологія.

 

План

1. Лексикологія як наука про  слово. Поняття лексеми як слова-типу  і слова-члена. 

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні  науки. 

3. Семасіологія: поняття семантики;  лексичне значення.

4. Повнозначні й неповнозначні  слова. 

5. Слово як назва предмета; номінативна  функція слова. 

6. Денотативне, конототивне й  контекстуальне значення слова. 

7. Слово як вираження поняття,  сигніфікативне значення.

 

Література

 

1. Карпенко Ю. О. Вступ до  мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 - 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до  мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову  і мовознавство.- К., 1997. - С. 140 - 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 - 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. - С. 60 – 156.

 

Основні поняття теми

 

Денотативне значення, контекстуальне значення, конототивне значення, лексема  як слово-тип, лексема як слово-член, лексикологія, лексичне значення слова, номінація, неповнозначні слова, номінативна функція слова, повнозначні слова, семасіологія, сигніфікативне значення.

 

 

1. Лексикологія  як наука про слово. Поняття  лексеми як слова-типу і слова-члена. Розділ мовознавства, що досліджує природу слів і їх сукупність (тобто словниковий склад) у сучасному стані і в історичному розвиткові називається лексикологією (від грец. lexis – „слово” і logos – „учення”). До завдань лексикології входить визначення слова як однієї з основних одиниць мови і його місця серед інших мовних одиниць.

Як важлива значеннєва одиниця, слово посідає окреме місце серед інших значущих елементів мови. Так, на відміну від морфем, воно самостійно виражає значення і становить складову частину речення. Від речення слово відрізняється тим, що воно є його будівельним матеріалом, у той час як речення становить комунікативну одиницю мови, що забезпечує передачу думок у спілкуванні людей.

Отже, слово – це самостійна значуща одиниця мови, яка втілює в собі єдність значення та звучання і виступає компонентом речення.

З цього легко зробити висновок, що слово як одиниця мови є об’єктом дослідження науки лексикології (має значення, служить назвою предмета), а також об’єктом дослідження науки граматики (адже виступає компонентом речення). Тому було запропоновано для визначення лексикологічної одиниці вживати термін „лексема”, у граматиці – термін „слово”. Але на практиці обидва терміни вживаються паралельно як в лексикології, так і в граматиці.

І все ж, використовуючи термін „лексема”  в цих науках, слід розуміти його по-різному. У лексикології „лексема” – це найменша словесна одиниця, здатна в звучанні виражати самостійний зміст, у ній не береться до уваги можливість її граматичних змін (значень). У такому трактуванні „лексема” сприймається як слово-тип, що служить для називання предметів, дій, якостей.

У граматиці „лексема” використовується для позначення слова з усією сукупністю його форм словозміни. Ця властивість слова змінювати форму, входити в сполучення з іншими словами і виступати в ролі синтаксично незалежних або залежних елементів речення дає можливість оцінювати лексему як слово-член. За словом-членом криється вся сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).

 

2. Проблеми  лексикології. Лексикологічні науки. Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичний уживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів).

Лексикологія в широкому розумінні  – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:

• семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова);
• ономастика (наука про власні назви);
• фразеологія (наука про стійкі сполуки слів);
• етимологія (наука про походження слів). 

Лексикологія у вузькому розумінні  слова - це лексикологічна наука про  словниковий склад, інакше кажучи, лексику.

Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).

Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.

 

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення. Семасіологія (від грец. sēmasia – „позначення” і logos – „учення”) – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень.