Формирование конструктивного общения у детей дошкольного возраста

7. Ответственность.  Связана с развитием эмоционально-волевой сферы ребенка. Развитию ответственности ребенка за свой действия способствует прежде всего переживание им последствий своих действий по отношению к другим людям Со стороны взрослых необходимо создание условий, позволяющих выработать единую систему требований, которой придерживались бы все участники воспитания.

8.  Самосознание. Развитие  образа «Я» ребенка идет на основе оценок окружающих его взрослых, опыта переживания им успехов и неудач в общении со сверстниками, отделения себя и своей деятельности от взрослого. Для детей дошкольного возраста в наибольшей степени характерна завышенная самооценка, которую необходимо рассматривать не. как нарушение, а как стимул к саморазвитию.

Базисные характеристики Личности динамичны и специфичны для каждого возрастного этапа  развития. Их своевременное возникновение является залогом успешного развития ребенка. Тем не менее в психологической науке отсутствует детально разработанная классификация новообразований личности, что препятствует созданию научно Обоснованных условий для их развития в практической деятельности образовательного учреждения. Проблема осуществления развивающего обучения может быть решена через четкое осознание закономерностей развития личности ребенка, его источников и движущих сил. 

3. Общение

 

 Психологи определяют общение как процесс последовательных взаимоориентированных во времени и пространстве действий, в ходе которого происходит обмен информацией, ее интерпретация, а также взаимное восприятие, понимание и оценка людьми друг друга. В ходе общения возникает сопереживание, формируются симпатии и антипатии, характер взаимоотношений, появляются и разрешаются различные противоречия*.

     Действия, которые составляют процесс  общения, могут быть самыми  разнообразными. Общение происходит  и тогда, когда вы разговариваете  с малышом, рассказываете ему  что-то или поете песенку (словесные, вербальные, действия), и тогда, когда вы просто обнимаете его или поглаживаете по головке (невербальные, физические, действия). Каждый момент взаимоотношений с ребенком является элементом общения с ним.

   В ходе общения со взрослыми малыш  начинает чувствовать и понимать, что его любят и ценят, что он нужен своим близким, своим маме и папе. У него возникает потребность в общении, которая реализуется сначала во взаимоотношениях со взрослыми, а затем, когда ребенок становится старше, и во взаимоотношениях с другими детьми. Эта потребность включает в себя 4 связанных друг с другом компонента: 

   ВНИМАНИЕ   К   ДРУГОМУ   ЧЕЛОВЕКУ,               ПОПЫТКИ   ПРИВЛЕЧЬ   ВНИМАНИЕ 
ЖЕЛАНИЕ   ЕГО   ПОЗНАТЬ                                ДРУГОГО   К  СЕБЕ,  Т.Е. самому

                                                                                      СТАТЬ   ОБЪЕКТОМ внимания 

                                                                                

чувствительность  к    эмоциональной              эмоциональная оценка                                             

  оценке  своих действий                                     действий и поступков  

                                                                              другого человека                                                  

   На  первом году жизни у малыша появляются первые две составляющие коммуникативной потребности. Сначала громким плачем он привлекает внимание родителей к себе (а это уже общение!), а затем сам проявляет внимание к ним — малыш улыбается при появлении мамы, тянет к ней свои ручки, радостно сучит ножками, когда она приближается, постепенно начинает различать знакомых и незнакомых людей. В ходе общения со взрослыми происходит и физическое, и эмоциональное, и психологическое развитие ребенка. 

   Конечно, потребность в общении появляется у ребенка постепенно, она развивается в ходе его взаимодействия со сверстниками и взрослыми, вместе с ней развиваются и способность малыша к общению, и его коммуникативные навыки. Психологи определяют способность к общению как некоторые индивидуально-психологические особенности личности, обеспечивающие эффективность ее общения и совместимость с другими людьми. Способность к общению включает в себя 3 основных составляющих, «три кита», на которых она основывается и без которых не может существовать:

Я   ХОЧУ   ОБЩАТЬСЯ <——————————————»я   ЗНАЮ,   КАК  общаться                                                                            

 
                                               Я   УМЕЮ  ДЕЛАТЬ   ЭТО' 

   Первая  составляющая, назовем ее «область желания», включает в себя уже описанную нами потребность в общении, которая и определяет желание ребенка вступать в контакт с окружающими.Без такого желания общение попросту невозможно. Отсутствие или недостаточное развитие потребности в общении может быть связано как чисто с физиологическими (нарушения головного мозга), так и, что бывает гораздо чаще, с психологическими нарушениями. Появление у ребенка различных психологических проблем связано, как правило, с негативными факторами социальной (прежде всего семейной) среды. Отсутствие потребности в общении лежит в основе серьезного заболевания — раннего детского аутизма.

   Вторая  составляющая коммуникативных способностей (область знания) определяется тем, насколько ребенок имеет представление о нормах и правилах эффективного общения. Это знание также формируется в ходе взаимодействия со взрослыми, которые своим примером показывают малышу, как вступить в контакт с другим человеком, как поддерживать разговор и завершить его, как разрешить возникающие конфликты. Его формирование начинается с первых дней жизни ребенка и даже до его рождения. Это происходит незаметно, в ежедневном общении с ребенком и играх с ним. Отсутствие этого знания, а также неумение реализовать его в реальном общении определяют последующие затруднения, которые могут возникнуть у вашего малыша при установлении контакта с другими детьми: его конфликтность, агрессивность, застенчивость, замкнутость и т. п.

Умение использовать имеющиеся представления об эффективном  общении — третья (поведенческая) составляющая способности к общению («область умений»). Она включает в себя умение адресовать сообщения и привлечь к себе внимание собеседника, доброжелательность и аргументированность общения, умение заинтересовать собеседника своим мнением и принять его точку зрения, умение критично относиться к собственному мнению, действиям высказываниям, умение слушать, эмоционально сопереживать, а также разрешать конфликтные ситуации. Таким образом, только при наличии всех трех гармонично развитых составляющих мы можем говорить о наличии у ребенка развитых коммуникативных способностей. 
 

 

ВПЛИВ СПІЛКУВАННЯ  НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Це дозволило  психологам стверджувати, що є так  звані сензитивні періоди індивідуального розвитку, під час яких присутність іншої людини є обов'язковою умовою. Якщо цей період минув, наздогнати втрачене вже не можна. Тому особлива увага в останні роки приділяється саме раннім етапам (1—З роки). Якщо в цей період дитина не мала відповідних умов, її розумовий і емоційний рівні розвитку значно знижуються.

У процесі спілкування  формуються не лише пізнавальні здатності  людини, а й інтегральні  складові психічного життя: самооцінка, усвідомлення власного «Я» і відчуття його тотожності в будь-яких життєвих ситуаціях, засвоюються прийоми протидії зовнішньому тискові, виробляються критерії ставлення до інших людей і т. п.

Із перших років  життя кардинальною умовою і провідним  фактором розвитку дитини є спілкування з дорослими. Саме дорослі вводять її у світ людської культури. Але не менш важливо для дитини і спілкування із «собі подібними» — ровесниками.

Спілкування в групі  «рівних» дозволяє дитині включитися в ієрархізовані, несиметричні стосунки, викликає у дитини потребу враховувати  позицію іншого, оцінювати, приймати чи не приймати її, погоджуватись чи не погоджуватись з нею, а головне — мати власну думку, відрізняти її від чужої, вміти захищати її. 

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СПІЛКУВАННЯ

Кожний акт  спілкування впливає на наше життя  в цілому, але, крім того, у ньому  реалізуються кілька функцій, завдяки яким ми досягаємо мети. Отже:

1. Контактна функція — встановлення стану обопільної готовності приймати та передавати повідомлення і підтримувати взаємний зв'язок до завершення акту.

2. Інформаційна — обмін повідомленнями (описами), запитаннями та відповідями.

3. Спонукальна — заохочення партнера або ж самого себе (стимулювання й аутостимулювання) до виконання певних дій.

4. Координаційна — взаємне орієнтування й узгодження дій, коли йдеться про спільну діяльність.

5. Пізнавальна — адекватне сприйняття і розуміння сенсу повідомлення, а також взаємне розуміння одне одного (намірів, установок, переживань, станів партнерів).

6. Амотивна — або неусвідомлений «обмін емоціями», або ж один з партнерів збуджує в іншому певні емоції.

7. Встановлення відносин — усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків.

8. Впливова функція спрямована на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера (намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оціночних критеріїв тощо).

У реальному  процесі спілкування може переважати та чи інша функція або декілька з них. Це залежить від того, який зміст партнери вкладають у конкретний акт спілкування. Людина, знайома із психологічними основами спілкування, впливає на партнера одночасно у різних напрямках. Вона чітко визначає, чого прагне досягти, й обмежує взаємодію необхідним і достатнім.

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ СПІЛКУВАННЯ

Традиційно розглядають  три найголовніші сторони спілкування. Це: передана інформації (комунікація), взаємодія (інтеракція) і взаємосприйняття (перцепція).

  Комунікативна сторона спілкування — це обмін інформацією між людьми. Інтеракція (взаємодія) — це обмін діями, вчинками. Перцептивна сторона процесу спілкування — це взаємосприйняття партнерами одне одного, інтерпретація одержаних результатів, взаємооцінювання тощо. 

СПІЛКУВАННЯ І СОЦІУМ. СОЦІАЛЬНІ  РОЛІ

Спілкування — це сукупність зв'язків і взаємовпливів, що виникають і закріплюються між людьми в процесі спільної діяльності. Регулятором цих зв'язків є соціальні норми, тобто зразки відносин, поведінки, взаємодії, що виробляються в соціальних групах або в суспільстві в цілому. Ці норми розповсюджуються завдяки механізмам соціального контролю. На порушників чекають нормативні санкції (осудження, докір, покарання), з допомогою яких група прагне навернути їх до нормативної поведінки.

Підкоряючись  тим чи іншим нормам, людина включається  у рольову структуру суспільства. Найбільш узагальнено ми розуміємо роль як спосіб поведінки, якої очікують від людини залежно від її статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних стосунків.

Рольову поведінку  розглянемо детальніше в окремому розділі, а зараз накреслимо лише орієнтири цієї проблеми.

Розрізняють такі ролі: соціальні (обумовлюються' місцем людини в системі об'єктивних соціальних відносин — ролі професійні, соціально-демографічні) і міжособистісні (вони залежать від статусу людини в системі міжособистісних відносин — лідер, аутсайдер).

За характером активності ролі поділяються на активні, що виконуються безпосередньо, і латентні (приховані, потенційно можливі). Так, у кожній маленькій дівчинці латентно присутня майбутня роль матері, берегині домашнього вогнища. Готуючись до цієї ролі у майбутньому, дівчинка активно грається з ляльками в «доньки-матері».

Розподіляють  також ролі на інституалізовані і стихійні. Перші пов'язані з офіційними вимогами організацій, до яких належить певна людина, вони попередньо розробляються, затверджуються, а тому мають ще одну назву — конвенціальні (договірні). Другі пов'язані з тими стосунками і видами діяльності, які виникають стихійно, вони можуть існувати паралельно з інституалізованими нормами, доповнювати їх або суперечити їм.

Кожний із нас одночасно грає різні ролі. Зіткнення рольових позицій, неможливість у певний час виконати всі вимоги призводить до так званих рольових конфліктів, коли різні ролі людини вимагають одночасно протилежних дій. 

РІЗНОВИДИ СПІЛКУВАННЯ

Взаємодіючи з  іншими, людина входить у ситуацію або всією своєю суттю, або тільки якоюсь своєю однією гранню, як носій певної соціальної ролі. У першому випадку спілкування називають особистісно орієнтованим, воно базується переважно на психологічних аспектах взаємодії: встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, розв'язання внутрішнього або зовнішнього конфлікту, створення умов для розвитку особистості тощо. У другому — спілкування є діловим, має функціональне навантаження в межах якоїсь діяльності. Цей вид спілкування також може містити в собі елементи особистісного, але вони будуть можливі лише доти, доки не суперечать діяльності. Обмеження взаємодії діловими стосунками робить спілкування більш сухим, формальним.