Емпіричне дослідження та аналіз взаємовідносин між батьками та дітьми в сім’ях

       Функціонування сім'ї є її третім  компонентом. Воно включає рольову  діяльність її членів – сукупність  установок, норм і зразків поведінки,  що характеризують одних членів сім'ї по їх відношенню до інших її членів (у нуклеарній моделі сім'ї основними сімейними ролями є ролі чоловіка і дружини, матері і батька, дітей, братів, сестер; у моделі великої сім'ї – додаються ролі дідусів і бабусь, свекра і свекрухи, тестя і тещі, зятя і невістки і т. п. ).

       Рольова значимість членів сім'ї (господарювання – хто?, турбота про дітей – хто?) порівнюється із стандартами і враховується при роботі з сім'єю як об'єктом дії.

       Четвертим компонентом сім'ї-системи  є історія її розвитку. Вона  включає генеалогічне дерево  сім'ї ("коріння" сім'ї і  вплив їх на сьогоднішнє положення  справ в сім'ї), звичаї і традиції  сім'ї і стадії розвитку сімейного  життя [2;21].

       Безперечний інтерес представляє  розуміння сім'ї, як системи, американського психолога В. Сатир. На її думку, сім'я як система складається з наступних складових частин: мети (виховання підростаючого покоління і подальший розвиток всіх її членів), основних елементів (дорослі і діти; чоловік і жінка), порядку функціонування елементів системи (правила, за якими живе сім'я або спілкування між її членами та особливості їх самооцінки), енергетики (її дають їжа, вода, повітря, активність і життєві позиції членів сім'ї в їх поєднанні один з одним), взаємодії із зовнішнім світом (воно пов'язане із відношенням до змін, що відбуваються в житті). В. Сатир розглядає сім’ю, як систему, яка, на її думку, може бути закритою (тобто неблагополучна сім'я) і відкритою (гармонійна сім'я). У її дослідженні приводяться характеристики закритої сім'ї-системи і сім'ї-системи відкритої, підкреслюється, що відкрита сім'я працює за принципом розвитку, а оскільки метою сьогоднішньої сім'ї є розвиток кожного її члена, то ставиться завдання по використанню всіх її структур для досягнення вищезгаданої мети. Щоб сімейна система була життєстійкою, вказує Сатир, вона повинна надавати кожному її членові можливість зайняти своє місце в сім'ї і відчути від цього задоволення [32].

       Емоційний тон, спільність сім'ї,  взаємозв'язок всіх її членів  – найважливіші характеристики  при сприйнятті сім'ї як об'єкту  соціальної дії. 

       Проте, будучи об'єктом соціальної  дії, сім'я одночасно є і  суб'єктом соціалізації особистості  дитини. В цьому випадку ефективність  впливу сім'ї на особу визначається  її виховним потенціалом. 

       Загальновідомо, що виховний потенціал  сім'ї складається з біологічного, технологічного, економічного та  соціального компонентів. 

       Біологічний компонент визначається  спадковістю, яка передається  з покоління в покоління генограмою, чим і визначається спадковий стан психіки індивіда. Явище це поки що вивчено недостатньо.

       Психологічний компонент включає  тип сім'ї ("нуклеарна", "велика", повна або неповна), виконання рольових функцій членами сім'ї, тип взаємин в сім'ї (авторитарний, демократичний, потурання), наявність або відсутність педагогічних здібностей у батьків і рівень їх інтелектуального розвитку. І головне – етично-психологічний клімат в сім'ї.

       Основними складовими економічного  компоненту є рівень доходів  в сім'ї, наявність житла і  інші матеріальні блага. 

       Соціальний компонент, який також  в сукупності з іншими визначає  виховний потенціал сім'ї, складається  з приналежності сім'ї до певної  етнічної групи, соціального статусу  сім'ї, освіти батьків, їх професії  і посади, культурного і духовного  рівня розвитку [11].

       Отже, приймаючи сім'ю як об'єкт дії соціальної роботи і складної соціальної системи, практичний психолог при роботі з нею враховує її структуру, оточення сім'ї, функціонування і історію розвитку. А розглядаючи сім’ю як суб’єкт соціалізації особистості дитини він визначає її виховний потенціал, який складається з біологічного, технологічного, економічного та соціального компонентів, що дає змогу побачити те середовище, в якому зростає дитина.  

2. Характеристика  взаємовідносин у  діаді «батьки  – діти»

       Особистість дитини формується в процесі постійних  взаємовідносин з іншими людьми, де домінуючу роль відіграє  спілкування  як потреба людини і, в той же час, та сфера життя, в якій відбувається процес соціалізації особистості. Спілкування  зв’язує людину з людиною, в ньому  виражається людські взаємовідносини.

       Дитячо-батьківські  взаємовідносини – це процес і  результат індивідуального виборчого відображення сімейних зв’язків,  що безпосередньо впливають на внутрішню і зовнішню активність, а також переживання  батьків і дітей в їх спільній діяльності [26].

       Дитячо-батьківські  взаємовідносини зв’язані з реальною взаємодією батьків і дітей, у  них яскраво проявляються соціально-психологічні закономірності.  В якості компонентів  дитячо-батьківських взаємовідносин виступають відносини одного з батьків до дитини і навпаки. Звичайно, що ці два  компоненти тісно переплітаються між  собою, проте не тотожні. Специфіку  дитячо-батьківських взаємовідносин визначає відношення батька до дитини. Це пояснюється  тим, що дитина не є суб’єктом тих  процесів, які приводять в рух  детермінанти батьківського відношення. На формування батьківського відношення до дитини впливають особистість  самих батьків, психологічні особливості  дитини, а також особливості сімейних взаємовідносин і соціокультурні фактори.

       Відношення  до батьків визначається внутрішньою  активністю дитини, осмисленням сім’ї  і свого місця в ній, переживаннями, зв’язаними з сімейними відносинами  [43].

       Уявлення  про дитину і відношення до неї  у батьків є внутрішньою основою  типу виховання, що реалізується через  виховний вплив і форми спілкування  з дитиною. В зв’язку з цим  в літературі поняття «батьківське відношення» і «стиль сімейного  виховання» часто використовуються як синоніми.

       Дослідження стилів сімейного виховання проводяться  в наступних напрямках: вивчається структура сім’ї, виявляються і  описуються типи батьківських відносин, деталізуються взаємозв’язки окремих  способів впливу і стилів сімейного  виховання з особливостями розвитку дитини. Слід зазначити, що у науковій літературі не існує єдиного підходу  до типології відносин «батьки-діти». В основному такі дослідження  проводяться в межах клінічного і психоаналітичного підходів.

       Так, зокрема, клінічний підхід передбачає виокремлення і опис типів сімейного виховання, найбільш неблагополучних для психологічного розвитку дитини [39].

       Психоаналітична традиція розглядає поведінку як сукупність певних елементів. Вважається, що батьківське відношення на протязі  тривалого часу є відносно стійким.

       Зарубіжні і вітчизняні вчені виділили і  описали різносторонні типи батьківського  відношення. Більшість класифікацій являє собою опис аномальних типів  батьківського відношення до дитини, що негативно впливає на її психічний  розвиток. Спільним для всіх класифікацій є  визнання того, що за умов неадекватного  виховання в сім’ї  діти перебувають  у стані особистісної депривації, що розуміється як недостатність чи незадоволення існуючих потреб, насамперед:

• в індивідуально адекватній емоційній турботі і любові;
• в саморозкритті, виявленні власного «Я»;
• в емоційному, тривалому, динамічному самовираженні.

       Має значення не стільки факт незадоволення  значних потреб, скільки відношення до цього, яке виявляє суб’єкт. Так  наприклад, характерними рисами порушень у відносинах «батьки-діти», які  є визначальними при виховному  процесі, є:

• низька згуртованість і неузгодженість серед членів сім’ї в питаннях виховання, і, як наслідок, емоційна напруга і нестійкість виховного впливу;
• високий рівень протиріч, непослідовності, неадекватності;
• неадекватно виражена міра опіки і заборон по відношенню до якихось сторін життєдіяльності дітей;
• стимулювання активності дітей за допомогою погроз і морального осуду.

       Дослідники  встановили зв'язок між типом виховання  і формуванням певних характерних  рис дитини.

       Так, А. Адлер вважає, що «сюсюкання» у вихованні спричиняє розвиток відчуття неповноцінності і тенденції до домінування, що поступово переростає у тиранію.

       К. Леонгард відмічає, що жорстоке виховання  веде до розвитку гальмівного типу в сукупності з лякливістю. Непослідовне виховання обумовлює розвиток виражених  афективних станів. Надмірна опіка  – залежність, низький вольовий потенціал. Недостатнє виховання –  труднощі в процесі соціальної адаптації.

       Е.С. Шефер  розглядає виховний процес дитини за двома основними шкалами:

1. тепло, любов (прийняття) – ворожість (неприйняття, відкидання);
2. контроль (обмеження) – автономія (дозволеність).

       Також виділяють сукупність дитячих рис, пов’язаних з фактором батьківського  контролю, на основі яких виділені три групи дітей  [43]:

1. Компетентні – з стійким хорошим настроєм, впевнених в собі, з добре розвиненим контролем своєї поведінки, вмінням встановлювати дружні відносини з однолітками, з дослідницьким прагненням, а не до ігнорування нових ситуацій.
2. Ігноруючи – з переважно сумним настроєм, з труднощами у встановленні контактів із однолітками;
3. Незрілі – невпевнені в собі, з поганим самоконтролем, з реакціями відмови в ситуаціях фрустрації.

       Відносинам  в системі «мати – дитина»  відводиться найбільш значна роль в  розвитку особистості дитини. Саме руйнування материнсько-дитячих відносин на думку більшості психологів стають причинами сімейних драм і порушення  особистісного розвитку дітей. Очевидно, що для успішного подолання важких ситуацій  дитині необхідні емоційно близькі зв’язки з матір’ю, які  забезпечують відчуття безпеки, знижують рівень тривоги і допомагають  ефективній протидії труднощам, тому ми не можемо сказати про єдність  розуміння норми батьківського  відношення [15].

       Порушення в системі «батьки – діти»  ведуть до конфліктних ситуацій, вирішення яких не завжди є легкою справою, оскільки спочатку потрібно розібратися в причинах, що призвели до даного стану справ.

       Конфлікти між батьками й дітьми є одним  із найпоширеніших у повсякденному  житті. Однак, їх деякою мірою обійшли увагою фахівці-психологи і педагоги. Ми не розглядаємо проблему конфлікту поколінь, що є набагато ширшою й активно розробляється соціологами. З більш ніж 700 психолого-педагогічних робіт по проблемі конфлікту навряд чи набереться з десяток-інший публікацій, у центрі яких стояла б проблема конфліктів між батьками і дітьми. Вона, як правило, вивчається в контексті більш обширних досліджень: сімейних відносин (В. Шуман), вікових криз (І. Кон), впливу подружніх конфліктів на розвиток дітей (А. Ушатіков, А. Співаковська) та ін. Проте, неможливо знайти таку родину, де б були відсутні конфлікти між батьками і дітьми. Навіть у благополучних сім'ях більше ніж у 30% випадках наявні конфліктні взаємини (з погляду підлітка) з обома батьками [3].

       Чому  ж виникають конфлікти між  батьками і дітьми, чому взаємовідносини між такими, здавалося б, спорідненими членами сім’ї стають нестабільними, чи більше – набувають ворожого характеру? Крім загальних причин, які продукують конфліктність у взаємовідносинах людей, виділяють наступні психо-етичні фактори конфліктів:

       1-й  фактор – тип сімейних відносин. Виділяють гармонічний і дисгармонійний типи сімейних відносин. У гармонійній родині встановлюється рухлива рівновага, що виявляється в оформленні психологічних ролей кожного члена родини, формування сімейного «Ми», здатності членів родини вирішувати протиріччя.

       Дисгармонія родини – це негативний характер подружніх відносин, що виражається в конфліктній взаємодії подружжя. Рівень психологічної напруги в такій родині має тенденцію до наростання, приводячи до невротичних реакцій її членів, виникненню почуття постійної тривоги у дітей.