Запровадження світових освітніх стандартів в Україні

      Висновки  громадян щодо змін в системі освіти в Україні за роки незалежності є також невтішними. Більше половини опитаних (54,7 %) переконані, що за цей час система освіти погіршилась, і лише кожен дев’ятий (11,1 %) – що покращилася. 22, 5 % респондентів вважають, що ситуація не змінилася [5, с. 125].

      Скептичне ставлення громадської думки  до якості освіти, її статусу в суспільстві  має, нажаль, об’єктивні підстави. Її реформування, що здійснюється в колишніх республіках СРСР, не є пріоритетною сферою в діяльності держави. Адже освіта досі так і не стала об’єктом соціальної політики, практично не сприймається як самоцінність, не усвідомлюється достатньою мірою як нагальна суспільна потреба і досі не є однією із домінуючих способів діяльності людини. Наша реальність сповнена парадоксів. Люди вчаться, соціальні групи реалізують свої інтереси в сфері освітньої політики, система освіти перебуває в стані перманентного реформування, але зрушення поки що не є такими, що свідчили б про кардинальну зміну ситуації.

      Аналізуючи  стан справ в освіті України, К. Корсак робить наступні висновки: за роки незалежності в нашій країні зріс ліберальний аспект освіти, але система безперервності порушена (або зруйнована) на нижчих та вищих рівнях, знизилась її доступність для більшості населення; керівництво не спромоглося здійснити цілісного реформування системи освіти, задовольнившись косметичними, або чисто популістськими діями. За цими показниками Україна значно поступається більшості країнам Центральної Європи, які досягли політичних успіхів у зближенні своїх систем освіти із Європейськими. Існує теза, що українська система освіти майже у десять разів менш ефективна в культурно-професійному відношенні порівняно із сучасними національними моделями освіти передових країн [29, с. 190, 191].

     Поспішне  запровадження світових освітніх реформ в Україні призвели до загострення проблем на грунті функціонування системи освіти. На даному етапі можна виділити такі позитивні результати державної освітньої політики у постпомаранчевий період:

• Деколонізація та деідеологізація навчання;
• Демократизація управління освітнього процесу;
• Виникнення приватних та альтернативних шкіл, ліцеїв, гімназій, збільшення кількості університетів;
• Оновлення частини підручників, зростання рівня використання української мови в освітньому процесі;
• Реформування системи професійної освіти, ліквідування частини неперспективних закладів. Орієнтація на потреби ринку праці [47, с. 35].

Але реформування освіти має і свої певні недоліки, а саме:

• Відмова від нової ідеології та повний перехід до гуманістичної парадигми навчання;
• Фрагментарність реформ системи освіти. Збереження попередньої структури та змісту освіти;
• Співвідношення потреб ринку праці і кількості випускників порушується контрактними формами навчання. Незважаючи на зростання кількості безробітних випускників саме з вищою правничою чи економічною освітою з непрофільних ВНЗ, майже всі приватні ВНЗ продовжують намагатися збільшити набір абітурієнтів за цими напрямами, бо вони користуються попитом. Якість освіти стає другорядною в цьому контексті;
• Відмова від системного планування. Регрес системи професійної освіти. Політична кон’юктурність підручників [55, с. 85].

     Стратегічне завдання реформування освіти в Україні  – трансформація кількісних показників у якісні. Цей процес ґрунтується  на засадах створення чіткої та гнучкої ступеневої системи освіти, здатної динамічно реагувати на зміни потреб особи, суспільства та ринку праці [3, c. 15].

     Продуктивні сили суспільства в кожний історичний період зумовлюють сукупність вимог  до людей відносно обсягу знань і  навичок діяльності, тобто впливають на структуру і зміст певних процесів. Тому слід звернути увагу на наступні проблеми: 1. питання розвитку професійної освіти й підготовки в інтересах як роботодавців, так і самих громадян слід вирішувати в контексті національної стратегії зайнятості та економічного розвитку; 2. розробляти національні рамки й системи кваліфікацій слід тільки за безпосередньої й активної участі соціальних партнерів: це забезпечить зв'язок професійної освіти й підготовки фахівців з ринком праці та реальними проблемами економіки.

     На  входження людини в соціокультурну інфраструктуру на конкретно-історичному  етапі розвитку суспільства впливають: прогнозована провідна діяльність, модель майбутньої професійної діяльності, образ діяльності у свідомості викладача, продукування продукту вищої школи, образ майбутньої професійної діяльності у свідомості студента, динамічна функціональна структура особистості суб’єкта діяльності як синергія цілісної системи образів. Тому, розглядаючи проблему професійної підготовки молоді у вищих навчальних закладах, треба звернути увагу на такі особливості: 1. освітні стандарти мають швидко реагувати на вимоги ринку праці та суспільства, а також враховувати можливості особистості; 2. основою справжньої конкурентоспроможності є сформульований комплекс професійної, особистісної та гуманітарної культури людини [47, c. 33].

      Свій  вплив на освітні процеси основні  політичні сили намагаються здійснити  через існуючи політичні і  неполітичні інститути. У пострадянських суспільствах, в тому числі і в Україні, основним актором в сфері освітньої політики залишається держава. Відповідно, державний сектор освіти є домінуючим.

      Поки що обмежимося констатацією такого факту, що особливістю пострадянської, в тому числі і української, реальності є фактично однофакторний характер розвитку освіти. Інституції громадянського суспільства поки що, в порівнянні із розвинутими країнами, не набули статусу впливових акторів у сфері освітньої політики.

      Певний  вплив на українську освітню політику справляє приватний сектор навчання. Його існування є уособленням дії ринкових механізмів в освіті. Знов таки, якщо говорити про Україну, у їх своєрідній, пострадянській модифікації, яка є практичним уособленням дії місцевих умов – недосконалого законодавства, особливостей політики тощо. Іншими словами, приватний сектор навчання, який розвивається в тому ж середовищі (економічному, соціальному, політичному), що і державний сектор, відчуває на собі його вплив, взаємодіє з ним [56, c. 4].

      Слід  підкреслити, що процес становлення  приватного сектору освіти мав із самого початку стихійний характер. Це був вияв необхідності задовольнити потреби у нових спеціальностях, нових освітніх послугах, що виникли на початку 90-х років і, які не могли задовольнити державні освітні установи. Усі перші недержавні вузи були зареєстровані як приватні підприємства з обмеженою відповідальністю.

      Проблем у взаємовідносинах державного та недержавного сектору існує все ще чимало. Головна  із них – пошук оптимального балансу  між ними по лінії забезпечення, з одного боку, цілісності освітньої системи країни, що є органічною функцією держави, її органів, з іншого боку, - достатньої, в рамках цієї цілісності, самостійності приватних освітніх установ у реалізації своїх цілей. Поки що слід констатувати, що необхідного балансу у цій сфері досягти не вдалося.

     У даний час склалася досить парадоксальна  ситуація. В Україні налічується 900 вищих навальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності. Крім того, діє приблизно 1000 їхніх відокремлених структурних підрозділів. Тим часом, наприклад, Велика Британія таких навчальних закладів має 96; Франція – 78; Італія – 65; Польща – лише 11.

     На  практиці це означає, що багато українських  навальних закладів, формально маючи  статус вищих, насправді не спроможні  певною мірою забезпечити сучасний рівень викладання. Тобто, маємо справу з розпорошення ресурсів, розмиванням і нівелюванням самого поняття вищої освіти [56, c. 4].

     Отже, мета освіти повинна включати такі складові: підготовка студентів до ринку праці; підготовка їх до життя як активних громадян демократичного суспільства; розвиток особистості; розвиток і обслуговування  широкої, передової бази знань.

           Таким чином, сфера української  освітньої політики має такі  характерні ознаки:

• обмежені ресурси, їх переважно нераціональне використання, хронічний дефіцит бюджетного фінансування;
• відсутність приоритетного статусу в суспільстві, неспроможність здійснювати вирішальний вплив на його розвиток;
• повне домінування одного політичного актора – держави, низький рівень активності інших учасників української освітньої політики;
• існування «тіньового» сектора – в оплаті за навчання, оплаті праці викладачів в приватних навчальних закладах, хабарництво; реально функціонують неформальні політичні мережі, недостатня прозорість освітньої політики;
• низький рівень адаптованості, чутливості до змін у світовій освітній політиці, перебування на її периферії; низька конкурентоспроможність управлінських та освітніх технологій, що існують.

     Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон «Про вищу освіту» та ряд нормативних актів Міністерства освіти і науки) має деякі спільні ознаки з модернізацією світової освітньої політики, але за більшістю напрямів вона їй не відповідає. Це пов'язано з тим, що вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи освіти в Європейський простір. Вони більшою мірою мали «внутрішній» характер і переважно зводилися до «прилаштування» системи вищої освіти до нових внутрішніх реалій. На сучасному етапі концепцію реформування вищої освіти слід докорінно переглянути і створити програму послідовного її зближення з європейським освітнім і науковим простором.  
 
 
 

     Розділ 3

     Перспективи функціонування освітньої політики України 

     Суспільство, яке орієнтується на позитивні зміни, потребує нових освітніх орієнтирів, котрі базуються на розумінні, що вища освіта перетворюється на глобальне підприємство. Але дану ситуацію не поліпшує постійна зміна пріоритетів національних інтересів, зокрема перманентні політичні ініціативи розпочати істотні реформи, а потім переключити суспільну увагу на інші, політично вигідніші заходи, залишаючи попередні наміри майже без адміністративної та суспільної підтримки. Сьогодні система української освіти перебуває у широкому просторі реформ, які відбуваються в умовах: 1. інтернаціоналізації та посилення відкритості зовнішньоекономічної й суспільної діяльності; 2. поліпшення соціально-економічного стану країни (що потребує забезпечення економіки країни кваліфікованими фахівцями нової якості); 3. демографічної кризи [20, c. 50].

     Найперше  завдання освітньої політики України на сучасному етапі – досягнення сучасної якості освіти, його відповідності актуальним і перспективним потребам особи, суспільства і держави.

      Відповідно  до «Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року» (наказ МОН від 13.07.2007 р.) основними принципами розвитку вищої освіти України в рамках євроінтеграції є:

1. створення інноваційного простору на основі освітньої і наукової підтримки;
2. адаптація системи вищої освіти України до норм, стандартів і основних принципів Європейського простору вищої освіти;
3. забезпечення соціального контексту вищої освіти, який надасть можливість випускникам вищих навчальних закладів (ВНЗ) формувати свою професійну кар’єру на основі соціальної справедливості, відповідальності та загальнолюдських цінностей [37, c. 12].

     Цікаво, що в Європі до процесу розробки та впровадження нововведень активно залучається студентство. В Україні ж європейські реформи почали впроваджуватись в директивному порядку. Чиновники підписали міжнародні угоди, після чого ректори навчальних закладів поставили студентів перед фактом масштабних реформ. До чого це призвело на практиці розглянемо далі.

     Однією  з найважливіших сфер розвитку євроінтеграції є сфера вищої освіти, де вона набула форм Болонського процесу. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

     Болонський  процес (БП) – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських університетів [8, c. 99].

     Згідно  з цілями БП до 2010 року освітні системи  країн-учасниць Болонського процесу  повинні бути змінені, щоб сприяти:

• полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;
• зростанню привабливості європейської вищої освіти;
• розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.