Запровадження світових освітніх стандартів в Україні

План

Вступ

Розділ 1. Теорія взаємодії освіти та політики

1. Освітня політика як соціально-політичний феномен

2. Технологічний аспект державної освітньої політики: світовий досвід

Розділ 2. Пріоритети здійснення освітньої  політики в Україні

2.1. Правові засади формування української державної освітньої політики

2.2. Особливості впровадження державної освітньої політики України

Розділ 3. Перспективи функціонування освітньої  політики України

Висновок

Список  використаної літератури

Додатки 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Умови існування людства на початку  ХХІ століття обумовлюють необхідність переходу до нової стратегії розвитку суспільства на основі знань, інформації, високоефективних технологій. Загальновизнаною стає теза про те, що людство стоїть на порозі нової революції у сфері освіти.

     В Україні освітня політика поступово набуває сучасної конфігурації, а також стає досить дієвим соціальним інструментом мобілізації наявних ресурсів, досягнення поставлених цілей у реформуванні інтеграції освіти у світовий освітній простір. Ці процеси відбуваються в складних умовах загальносуспільних трансформацій, нагальних викликів глобалізації.

     Освітня політика стає все більш відкритим  для громадськості процесом, набуває  форм практичної реалізації широко обговорюваних  та вивірених наукою різноманітних альтернативних стратегій.

     Науково-аналітичне забезпечення освітньої політики в  Україні, перш за все державної, – актуальне, загальнонаціональної ваги, питання. Від його вирішення залежить якість розробки політики, рівень управління складними, суперечливими освітніми процесами, швидкість інтеграції у світовий освітній простір.

     Серед вітчизняних вчених цю проблему досліджували А. Биченко, О. Дем’янчук, І. Калинюк, С. Кримський, М. Попович, В. Ярошовець, М. Іванов, І. Іванюк, С. Клепко, Л. Марченко, А. Масіян, А. Сбруєва, В. Скороходов, Ю. Сухарніков, Ю. Терещенко, Ю. Шемчушенко та інші.

     Зазначені проблеми активно досліджують російські  вчені, науковці, що репрезентують різні  країни світу. Це А. Адамский, А. Бердашкевич, М. Генсон, Г. Гершунский, В. Ледньов, В. Дудін, М. Стрежнева, Є. Фромент, В. Щетинін, Я. Юхлер та інші.

     В Україні вийшло чимало праць з  аналізу державної політики. Серед  них насамперед слід назвати роботи відомих у цій галузі зарубіжних спеціалістів П. Брауна, Е. Вайнінга, Д. Веймера, Л. Палла, Г. Саймона, Д. Стоуна, С. Міллера, Б. Левіна, Б. Дікона, М. Халса, П. Станса, Т. Серджіовані.

     Так В. Луговий у своїй монографії всебічно розглянув стан освітньої галузі України, розкрив принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти [34].

     Методологічні проблеми змісту політичних трансформацій  на пострадянському просторі розглядаються в працях А. Гальчинського [13] та Л. Коханця [28].

     Процес  інтеграції української політки  до світового простору досліджували В. Байденко [7], І. Жиляєв [20], К. Корсак [30], В. Різун [40], С. Сидоренко [43].

    Питання стану освіти та науки в Україні  є предметом постійної зацікавленості високопосадовців, зокрема, колишніх міністрів  освіти і науки України. Так, В. Кремень в монографічному дослідженні «Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати» [32],       С. Ніколаєнко в книзі «Освіта в інноваційному поступі суспільства» [37] та В. Ющенко у статті «Освітні перспективи України» [56] досліджують стан та нові можливості української науки в сучасному глобалізованому світі.

    Проблемі  взаємозв’язку національної ментальності із освітою присвятили свої праці  А. Фурман «Українська ментальність та її культурно-психологічні координати» [51] та В. Пироженко «Легенди та міфи української історії» [39].

    Політико-правовий аспект діяльності держави у системі  освіти досліджували О. Шуба [53] та О. Хохленко [55]. У своїх працях вони проаналізували та окреслили основні вектори взаємодії держави та освіти.

    А. Яновський у роботі «Школа громадянина: американський досвід – наші потреби» провів порівняльний аналіз реформування системи освіти у США та Україні, запропонував механізми підвищення ефективності функціонування системи освіти в Україні [58].

    Проблемам розвитку освіти, напрямкам модернізації та стратегіям реформування освітньої політики присвятив свої праці В. Андрущенко [2, 3, 4, 5, 6].

    В. Журавський у своїх працях аналізує проблеми та перешкоди входження української освітньої системи в європейський простір вищої освіти [21, 22, 23].

     Сьогодні  в українській освіті та науці  працює чимало державних і недержавних дослідних організацій, закладів освіти. Мета їх роботи це втілення двох цілей – проведення досліджень та забезпечення освіти населення. Однак здобутки науки і освіти повинні також стати основою виважених державних рішень, що відбувається в нас не завжди. Політики, високопосадовці якщо й проявляють інтерес до наукових та освітніх здобутків, то роблять це, формуючи (погоджуючи) «теми» з наперед заданим «висновком». Науковці здебільшого тільки те й роблять, що «підганяють основу» під очікувані замовником висновки для «єдино правильного рішення». Якщо ж певні напрацювання не відповідають державній політиці – їх ігнорують або беруть до уваги тільки «про людське око». Найчастіше, щоб вижити українській освіті та науці доводиться пристосовуватися під політичні зміни в країні, економіці та світі.

     Об’єктом даного дослідження є  державна політика в галузі освіти.

       Предметом дослідження є освітня  політика в Україні, її принципи, закономірності розвитку, категоріально-політичний апарат, а також реалізація міжнародних стандартів в Україні.

     Гіпотезою є припущення, що Україна ефективно синтезує світовий досвід формування освітньої політики відповідно до національних потреб.

     Мета  дослідження: оцінити запровадження  світових освітніх стандартів в Україні. 

     Реалізація  поставленої мети передбачає вирішення  наступних завдань:

• аналіз джерельної бази;
• розкриття сутності та особливостей соціально-політичного контексту формування освітньої політики;
• розглянути суспільний механізм взаємодії освіти і політики, визначити його параметри, основні інституції та динаміку;
• виявити уроки освітніх реформ розвинутих країн;
• дослідити модель освітньої політики України;
• проаналізувати сучасні вектори впровадження державної освітньої політики;
• оцінка перспектив та здобутків української освітньої політики.

      Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичний метод, порівняльно-історичний метод, метод компаративістики і системний  метод, а також були використані синергетичний та метод історичної аналогії. Діалектичний метод надав можливість осягнути сутнісний зміст, основні напрями та перспективи розвитку освітньої політики як явища та процесу, що містить в собі глибокі протиріччя. Аналіз цих протиріч, багатосторонніх та багатоаспектних, з філософських позицій є методологічною основою наукового осмислення загальноцівілізаційних тенденцій у сфері освіти, зокрема наявних серйозних кризових явищ. Акцент на аналізові категорій, понять, принципів, методів та гіпотез дозволив авторові ефективніше використати потенціал інших суспільствознавчих наук – перш за все, соціології, політології та економіки освіти у розв’язанні поставлених  завдань. Порівняльно-історичний метод дослідження дозволив виявити специфічні особливості й прояви розглянутого феномена в контексті історичних змін. За допомогою компаративістського аналізу було виділено основні детермінанти освітньої політики різних країн. Системний метод дав можливість дослідити дві сфери суспільного буття: політичну та освітню, визначити складний механізм їх взаємовпливу.  За допомогою синергетичного методу було синтезовано надбання інших дисциплін для повного аналізу поставленої проблеми.

    Практичне значення одержаних результатів  зумовлене можливістю їх використання у подальшому реформуванні навчального процесу в освітніх закладах та інтеграції його у світовий простір, розробці спеціальних механізмів удосконалення вітчизняної системи освіти. Глибокий аналіз світового досвіду реформування освітньої сфери дасть можливість окреслити «вигідні» вектори впровадження європейський стандартів на українському ґрунті.

    Теоретичні висновки роботи можуть бути використані у формуванні і реалізації державної політики України в сфері освіти та науки та розробці спеціальних рекомендацій для Міністерства освіти та науки з метою запобігання негативних кон’юнктурних впливів на освіту та суспільно - політичні науки в Україні.

    Дана  робота складається з вступу, трьох  розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. У першому розділі розкрито теорії взаємодії освіти та політики, основні проблеми їх взаємовпливу. У другому – окреслені пріоритети здійснення освітньої політики в Україні. Третій розділ – це спроба дати оцінку впровадженню освітніх реформ та виробити певні рекомендації щодо їх належної реалізації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1

Теорія  взаємодії освіти та політики 

1.1. Освітня політика як соціально-політичний феномен 

        Термін «освітня політика» складається  із понять «освіта» та «політика». Після ознайомлення із існуючою літературою неважко зробити висновок, що за своєю структурою «освіта» – це досить складне, неоднозначне та багатомірне поняття.

      З’ясування  його сутнісного змісту є необхідною передумовою дослідження політичних проблем освітянської діяльності. Зауважимо, що підхід до розуміння того чи іншого автора до визначення поняття «освіта» залежить від його дисциплінарної належності – філософії, соціології, педагогіки, історії тощо. Для цих визначень притаманна одна спільна риса – визнання універсального, фундаментального значення освіти для людини, суспільства. Вихідним принципом філософського осмислення є визнання людини головною ланкою, ядром освітнього процесу. Спираючись на нього, соціальна філософія намагається знайти відповідь перш за все на ключове питання – що собою уявляє освіта як така?

      Освіта  – реально існуючий в часі і  просторі процес. Його онтологічна  властивість дає підстави стверджувати фундаментальну роль освіти в житті  людини та суспільства. Її сутнісне визначення досить точно сформулював Х. Гадамер, який стверджував, що освіта «як рух до всезагального … є метою людини» [12, с. 54]. Звідси випливає, що освіта охоплює усі без виключення сфери буття людини, її життєдіяльності. Освіта – це своєрідний соціокультурний універсум.

      Саме  філософії притаманна здатність розробляти нові світоглядні системи, що визначають зміст освіти, напрямки її розвитку. У свою чергу, найважливіше завдання освіти, вчень про неї – це впровадження певного існуючого типу культури, світогляду, його основних елементів у безпосереднє життя широких верств населення.

      Специфіка філософського підходу до вихідних норм, установок та принципів виховання  та освіти в порівнянні з іншими формами їх концептуально-теоретичного розуміння в психології, педагогіці, культурології, соціології виховання та освіти полягає в тому, що філософія має відповідати на питання, пов’язані з принциповою проблемою ставлення людини до світу, його способу життя в універсумі. У зв’язку із цим не можна не погодитись із Ю. Терещенком, який зазначає, що вихідними контурами філософії освіти є «передусім сучасні уявлення про буття людини в світі. Вихідні цінності та принципи культури нашого часу, вимоги епохи до людини» [49, с. 15].

      Проблема  людини є стрижнем освітньої проблематики і має всеохоплюючий характер. Це обумовлено як сучасними вимогами розвитку людської цивілізації, так і глибокою, сталою історико-філософською традицією. І. Кант у свій час небезпідставно наголошував, що проблема людини є інтегральною проблемою філософії.

      Вітчизняні  дослідники – В. Андрущенко, С. Клепко, В. Лутай, М. Михальченко, Н. Сухова, Ю. Терещенко – активно досліджують такі проблеми як: місце освіти в контексті національної культури; смислові, ідейні орієнтири розвитку освіти; фундаменталізація, універсальність і спеціалізація освіти; сучасні освітні моделі, технології; стратегічні пріоритети державної освітньої політики і т.д.

      Обґрунтований філософією універсальний характер освіти знаходить свій вияв в існуючих визначеннях цього поняття. К. Корсак констатує, зокрема,  широту його застосування для позначення:

• індивідуального і суспільного набутку;
• матеріальної структури для його надання (закладів і засобів усіх форм навчання і виховання нових поколінь, їхньої підготовки до суспільного життя і професійної діяльності);
• мети, методів і варіантів навчання і виховання;
• цілісної сучасної системи соціумізації нових поколінь та сприяння особистісному успіху [29, с. 189].

      У рамках соціальної філософії, соціології, економічної науки освіта розглядається як система організації освітнього процесу, як органічна складова суспільної системи організації людської діяльності. Наприклад, В. Щетин розглядає освіту як цінність, як процес, як систему, як результат [54, с. 9]. Ідентичне визначення, тільки більш розгорнуте та аргументоване, міститься у ґрунтовній праці російського вченого Б. Гершунского [15, с. 34]. Зазначене бачення змісту освіти досить поширене й у вітчизняній літературі. Наприклад, І. Каленюк, не заперечуючи найвищого значення освіти як цінності людства, розкриває її зміст в таких аспектах: «1) освіта як результат, як сума суспільно значимих знань; 2) освіта як процес передачі знань та інформації, втілення навичок та умінь, тобто навчальний процес; 3) освіта як організаційно–економічна система, тобто як галузь соціально-економічної діяльності» [26, с. 6].