Соціально-виховна робота

Ситуація успіху має характер штучно створеної, бо педагог на деякий час посилює оцінний акцент на достоїнствах праці учня, при цьому зовсім не звертає уваги на недоліки, які є. Педагог розуміє тимчасовість створюваної ситуації, яка в подальшому корегується шляхом поступового (коли дитина повірить у свої сили) вказування на недоліки та їх спільне, а потім і самостійне виправлення. Таким чином, штучність створеної ситуації повністю пропадає.

Сутність виховної технології “Створення ситуації успіху” полягає в створення через спеціальні прийоми різноманітних видів радості для різних категорій учнів.

Технологія “Створення ситуації успіху” звучить в таких висловлюваннях педагога:

-         Це дуже важливо і у тебе неодмінно вийде …

-         Саме ти і міг би зробити таку справу…

-         І це зовсім не складно. Навіть якщо не вийде – нічого страшного…

-         Я так впевнений, що ти пам’ятатимеш про…

-         Починай же! Ти це добре зробиш!

-         Ось ця деталь (елемент, частина) вийшла дуже гарно!

Б А Н К              С И Т У А Ц І Ї                 У С П І Х У

Понятійний апарат технології

Ситуація – сполучення зовнішніх та внутрішніх у відношенні до суб'єкта умов, які спонукають його до будь-яких дій.

Ситуація успіху – сполучення умов, які забезпечують успіх, як результат подібної ситуації. Ситуація успіху – це те, що може організувати вчитель для досягнення учнем успішності в навчанні і радості.

Успіх – це вдача у досягненні якихось результатів в діяльності, суспільне визнання особистості. В залежності від того, ким і як готувався, чим мотивувався, як підтримувався, він може бути очікуваним та неочікуваним, підготовленим та непідготовленим, короткочасним та тривалим, періодичним та частим, миттєвим та стійким, який направлений на подальше життя дитини.

З педагогічної точки зору ситуація успіху – це таке цілеспрямоване, організоване сполучення умов, при яких утворюється можливість досягти значних результатів в діяльності як окремо взятої особистості, так і колективу в цілому. Це результат продуманої та підготовленої стратегії і тактики вчителя, сім’ї .

З психологічної точки зору успіх – це переживання стану радості, задоволення від того, що результат, до якого особистість прямувала в своїй діяльності, або збігся з її очікуваннями, надіями (з рівнем домагань), або перевершив їх.

З соціально-психологічної точки зору успіх – оптимальне співвідношення між очікуваннями оточуючих, особистості та результатами їх діяльності. В тих випадках, коли очікування особистості співпадають або перевершують очікування оточуючих, найбільш значних для особи, можна говорити про успіх. Може змінюватися коло людей, думку яких цінує особистість, але сутність успіху не змінюється.

Очікування особистості – перебування особистості у стані припущення, надії, сподівань, що що-небудь трапиться, з’явиться.

Констатований успіх – школяр фіксує досягнення, радіє йому. Успіх відбувся, створив у дитини відмінний настрій, дав йому можливість пережити радість визнання, відчуття своїх можливостей, віри у завтрашній день.

Узагальнюючий успіх – очікування успіху стає поступово стійкою потребою. З одного боку – небезпека переоцінити свої можливості, заспокоїтися, “відпочити на лаврах”.

Передбачений успіх – дитина очікує на успіх, сподівається на нього. В основі такого очікування можуть бути і обґрунтовані надії. Однак, якщо очікуваний успіх не відбувся, то на усунення можливої реакції може піти багато зусиль, часу та енергії, бо наслідки “не здійсненого чуда” буває важко навіть передбачити.

Стан тривожного очікування – такий стан дитини, при якому вона знаходиться в постійному стресі очікування події, невідомої за результатом. Вона виникає не миттєво, а формується поступово, підсвідомо, в результаті постійного нашарування будь-яких невдач, конфліктів, попередити або швидко ліквідувати які не вдається. Тягне за собою зміну поведінки та сприйняття особистості в порівнянні з попередніми.

Стан неадекватного оптимізму – проявляється у значній переоцінці своїх сил, можливостей. Може виникнути після ряду успіхів, які отримали суспільне визнання. Формується через поступове завищення самооцінки на основі некритичного відношення оточуючих та призводить до прагнення здобути успіх будь-якою ціною. Причому основою такого стану може бути щире переконання учня в збіжності потреб та його можливостей. Невідповідність дійсних справ уяві про їх стан рано чи пізно призведе до гірких розчарувань.

Вихователь повинен піклуватися про те, щоб виховний процес завжди створював учням ситуацію успіху. Головне, що треба вчителю для ефективної реалізації прийомів технології “Створення ситуації успіху” – створити оптимістичну установку дитині, забути на деякий час про її “недоліки”, побачити тільки перспективні лінії розвитку.

Технологія “Створення ситуації успіху” потребує від вихователя великої власної творчої роботи по створенню прийомів, які б були доречними саме в даній конкретній виховній ситуації. Тому, можливо, ця технологія і не здобула своїх прихильників, оскільки класні керівники, вихователі, вчителя не мали певного досвіду створення таких прийомів і також можливості для постійного пошуку та створення таких ситуацій.

3.      ТЕХНОЛОГІЯ ІГРОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Технологія ігрової діяльності у виховному процесі не нова. Теорія ігор цікавила багатьох учених. Її розробці присвятили свої роботи Б.Г. Ананьєв, Ю.П. Азаров, Е. Берн, Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, Д.Н. Узнадзе, Й. Хейзинга, С.А. Шмаков, Г.П. Щедровицький, П.М. Щербань та інші.

Хейзинга Й., розглядаючи у книзі “Людина, що грає” ігрові дії у різні історичні епохи, приходить до висновку, що гра - це необхідний засіб соціального життя, об’єктивна основа нашого існування. Оцінюючи гру в широкому аспекті, Б.Г. Ананьєв стверджував, що гра характерна не тільки для дітей, а й для усякої дорослої людини. На його думку, гра взаємопов’язана з іншими видами діяльності людини, такими, як спілкування, пізнання, навчання, праці.

Власне кажучи, потреба у грі закладена в людині одвічно. І в міру відходу дитини від ігрової діяльності як провідної, втрачається зв’язок з грою як методом пізнання оточуючої дійсності. Технологія ігрової діяльності дає великі результати в розвитку пізнавальної активності учнів, формує в учнів зацікавленість до процесу виховання, спрямованість на самостійне здобуття нових знань, вміння колективного мислення, розвиває ініціативу і творчість, навчає культурі спілкування.

При організації ігрової діяльності є можливість здійснити особистісний підхід до кожного учасника завдяки розподілення ролей. Кожен учасник приміряє на себе запропоновану роль, будує діяльність згідно своєї ролі, приймає рішення, намагаючись при цьому уникнути можливих конфліктних ситуацій. Ця технологія передбачає колективність роботи учасників. Знання, вміння показує не окремий індивід, а уся мікрогрупа, команда, бо рішення виробляється колективно, створюється емоційний настрій учасників, “мажорний”. Таким чином, формується культура спілкування в колективі, розвивається вміння поважати думку інших.

Щоб у свідомо змодельованій педагогом технології ігрової діяльності були реалізовані поставлені завдання, необхідно в її організації враховувати разом із загальнопедагогічними принципами виховання і психологічно-педагогічні положення, що висвітлюють специфіку цієї діяльності:

1) врахування вікових та індивідуальних особливостей учасників ігрової діяльності;

2) залучення усіх учасників до ігрової діяльності;

3) створення атмосфери доброзичливості;

4) демократичний стиль керівництва;

5) поєднання різних технологій.

Визначимо основні умови, які необхідні для ефективного впровадження у ігрової технології:

1.             Будь-яка гра спирається на досвід учнів, який вони вже мають. Це можуть бути теоретичні знання матеріалу, практичні навички, власний життєвий досвід і т. і.

2.             У грі за правилами кожен учасник повинен розуміти всі правила поведінки, дій, інакше гра може піти в хибному напрямку і взагалі бути зруйнованою, приведе до конфліктної ситуації.

3.             Конструктивна основа самої гри повинна містити елементи пізнання нового, бути націленою на активізацію творчого потенціалу та надати змогу кожному учаснику реалізувати свої індивідуальні  здібності.

4.             Створення упродовж гри ситуацій розумової та емоційної напруги: вирішення проблем, подолання труднощів, захист своїх позицій. Якщо все вирішується дуже легко, то немає й ніякої особливої зацікавленості. Задоволення від роботи буде тим вище, чим важчу проблему вирішили. На думку педагогів-новаторів , це “ідея важкої мети”, яку слід впроваджувати у діяльність.

5.             Елементи змагання з обов’язковою умовою приблизної рівноцінності груп, партнерів у грі (якщо не обумовлено інакше необхідністю виховного впливу). Немає сенсу змагатися з свідомо слабшим за тебе суперником. Але й не за правилами грати, якщо твій супротивник явно сильніший за тебе (переможець олімпіад з даного предмету, “фанат” у цій справі, вже брав участь у такій самій грі, тощо).

6.             Забезпечення гри необхідним організаційно-методичним інструментарієм: таблицями, предметами, засобами, тощо. Відсутність необхідного інвентарю негативно позначиться на повноті “ігрового простору”, що, у свою чергу, знизить якість самої гри.

7.             Скінченність ігрового моменту, тобто необхідність планування за часом кожного етапу гри і чіткого дотримання регламенту. Має особливе значення логічне завершення гри, коли підводяться підсумки, робляться висновки. Тому перенос цього стану на інший час, відрив його від усієї структури гри або скорочення чи поспіх тільки зведе нанівець ефект від гри, усю попередню працю та зусилля. У цьому-то й полягає майстерність керівника гри: щоб і дати усім висловитися та зіграти свою роль і укластися у відведений на гру час.

Не можна не відмітити окремо використання у грі символів, які стають умовним визначенням якого-небудь поняття, ідеї, образу. Символіка являє собою абстрактне вираження образної структури та опосередковане розкриття сутності поняття, кодування його. Символіка стимулює учасників гри до творчості, спонукаючи їх до роздумів і аналізу. Символи настільки різнопланові, багатозначні, що можуть викликати асоціацію ідей, які можливо і не були вкладені у цей символ.

Які ж види ігор цікавлять нас більш за все? Щоб відповісти на це запитання необхідно, ознайомитися з існуючими в теорії гри її класифікаціями. Звернемося до більш поширених підходів. Наприклад, М.С. Коган розподіляє усі множини ігор на “ігри як такі” (в хованку, гилку) та “ігри художні”. Є.І. Добринськая та Є.В. Соколов класифікують ігри за змістовною ознакою, за складом та кількістю учасників, за тим, які здібності вони виявляють, за основною спрямованістю ігор. Класифікують ігри і за характером пізнавальної діяльності, правилами, часом проведення, місцем проведення тощо.

Цікавим є підхід до класифікації ігор С.А.Шмакова, який за її основу бере “діяльність людини, яку ігри відображають, базові види якої вони в значній мірі моделюють” і визначає таки види ігор:

1) Фізичні та психологічні ігри і тренінги: рухливі (спортивні, моторні); екстратичні, експромтні ігри та розваги; визвольні ігри та забави; лікувальні ігри (ігротерапія).

2) Інтелектуально-творчі ігри: предметні забави; сюжетно-інтелектуальні ігри; дидактичні ігри (навчально-предметні, навчальні, пізнавальні); будівельні, трудові, технічні, конструкторські, електронні, комп’ютерні ігри, ігри-автомати (клавішні ігри); ігрові методи навчання.

3) Соціальні ігри: творчі сюжетно-рольові (наслідувальні, режисерські, ігри-драматизації, ігри-мрії); ділові ігри (організаційно-дійові, організаційно-комунікативні, організаційно-мислячі, рольові, імітаційні).

4) Комплексні ігри (колективно-творчі, дозвільна діяльність).

Результативність гри залежить від рівня обґрунтування технологічної розробки вихователем, науково-методичної організації та кваліфікованого її проведення. У конструюванні нових ігор слід враховувати всі принципи, психологічні та педагогічні положення, умови їх ефективного використання, а логічність, послідовність і завершеність гри стане показником її досконалості.

У структурі гри визначають чотири етапи: підготовчий, основний, заключний та післядію гри. Кожен із цих етапів має велике значення для реалізації мети та завдань, поставлених у грі.

На підготовчому етапі все залежить від вірної мотивації майбутньої діяльності учнів. Викладач формулює тему заняття, мотивує мету, з урахуванням індивідуальних особливостей учасників розподіляє ролі, знайомить учасників із сюжетом, послідовністю етапів та правилами гри, дає інструкції для кожної ролі та завдання для мікрогруп, рекомендує необхідну психологічну, педагогічну і методичну літературу. Особливу увагу слід приділити підготовці організаційно-методичного обладнання. Забезпечення усім необхідним у грі інструментарієм дасть можливість продуктивно використати кожну хвилину гри, розкриє широкі перспективи для творчості.